Перший же коментар під постом був зі звинувачувальним ухилом: «Я за ці гроші живу тиждень». Висновок зрозумілий: аморально обідати, подорожувати, брати відпустку, радіти життю, аморально взагалі жити, якщо в твого ближнього пенсія 1200 грн, — принаймні так я зрозумів докір. Написавши критично налаштованому співрозмовнику, що маю аналогічний досвід, сам замислився.
Так, у мене не було такого, щоби в холодильнику я не мав ані картоплини, бо не мав холодильника, — це вже зовсім крайній випадок. Решту пам’ятаю: коли щотижня позичаєш 100 грн до понеділка; коли виганяють із найманої квартири; коли збираєш на Бога серед знайомих і незнайомих неосяжні 20 тис. на операцію. Коли всі, до кого ти звертаєшся по роботу, відводять очі й кажуть сакраментальне: «Я вам передзвоню завтра». Так само, як були в минулому й протилежні враження. Коли їдеш до Амстердама на вихідні подивитися нову експозицію Музею ван Гога, купуєш у Латинському кварталі, не вагаючись, антикварний браслет або їси суші в Токіо в тризірковому мішленівському ресторанчику. У мене різні спогади. Але я якось не думав, що це має бути цікаво комусь, крім вузького кола друзів і родичів.
Читайте також: Культура недовіри
Виявляється, у певного контингенту сам факт чужого споживання, якість якого трохи вища за виживання, викликає не просто роздратування, не просто агресію, а поведінковий рефлекс «узяти все й поділити» (перепрошую за заяложену цитату). І це не обов’язково якісь там тролі, ностальгенти, вата, вічні вчорашні. Я зустрічав серед потенційних вирівнювачів і молодих активних хлопців, і умовно успішних серйозних пані, і безкорисливих волонтерів, і навіть бізнесменів-початківців. Стихійний соціалізм у його найтупішій іпостасі, коли предметом інтересу є не виробництво, а споживання, — не лише чистий радянський спадок, це стан мізків, притаманний, вочевидь, певній стабільній частці популяції. Константи справедливості закладені в особистість на рівні епігенетики, тільки одні розуміють її як рівність можливостей, відкриті ліфти, відсутність адміністративних обмежень, однаковий для всіх закон, а інші — як гомогенність, подібність, тотожність у поведінці, одязі, житлі, відпочинку, статевих стосунках тощо. Люди, які жодного разу не були у Швеції (я був), заклинають аскетичним «шведським соціалізмом», і мало хто готовий прийняти, що почався він не зі зрівнялівки, а з протестантської сумлінності в праці й соціальних відносинах, себто з вимог до себе самого, а вже потім до оточення та держави.
Усе сказане вище — суміш банальностей, проте від своєї очевидності воно не стає частиною загальної свідомості. Ба більше, практично для всіх українців, які не пробилися на горішні рівні харчового ланцюжка, поняття «витратив» і «вкрав» практично тотожні, а поняття «заробив» не існує як такого, і це реальна, ніяк не вигадана соціальна драма. Бо ненависть до заможності й заможних має своїм зворотнім боком небажання заробляти. Хто пам’ятає, що в нас спостерігається загадкова нестача робочої сили, зокрема на нових підприємствах, які зажерливі іноземні інвестори відкрили в українській глибинці в розрахунку на кваліфікованих, але відносно (порівняно із Західною Європою) дешевих робітників?
Тільки не треба читати нотації. Я так само вважаю «демонстративне споживання» аристократів у першому поколінні потворним і смішним, усі ці Версалі й Сан-Сусі за шестиметровим парканом, усі ці торбиночки з логотипом Chanel на видному місці, усі ці тюнінговані позашляховики й червоні доріжки… Але це, зрештою, їхня особиста проблема, хочуть мати кумедний вигляд — хай мають. І, звісно, я так само ненавиджу тих, хто вважає нормою 40-відсоткові відкати, от просто-таки ненавиджу, тож заздалегідь закликаю не пересмикувати.
Читайте також: Громадянська пасивність
Та втім, давайте розрізняти. Якщо топ-менеджер компанії з мільярдним обігом, хай навіть у державній власності, отримує гідну платню на рівні його колеги з аналогічної, припустімо, гонконгівської фірми, це не зловживання, а економічна доцільність, і не більше. Інакше він або вкраде, або перетворить свою компанію на збиткову. Влаштовує? Якщо офіційний (!) доларовий мільярдер при владі їде на два тижні на Тенерифе, киньте заглядати йому під білизну: це заняття гідне погано вихованих лакеїв. Не подобається — не обирайте в першому турі, а якщо вже обрали, дочекайтеся кінця каденції.
Не треба плутати принциповість із поганим характером і прогалинами у вихованні. Інакше заможної країни нам не побачити, як своїх вух.