Коли говориться про філософію Фридриха Ніцше, то зазвичай указується на її вільно-ліричні характеристики. Тож окрему сторінку його творчості становить і поетична спадщина. Власне, свої перші віршовані проби майбутній філософ здійснює ще в юному віці. Проте не полишає віршування допоки триває його продуктивний період, адже деякі філософські твори Ніцше супроводжувалися цілими поетичними розділами, достатньо згадати «Веселу науку» чи «Так казав Заратустра». Варто згадати й окремі збірки, приміром, «Ідилії з Месини» чи «Діонісові дифірамби». Та виявляється, що в Україні філософська поетика Ніцше не була цілковитою terra incognita. Хоча не можна сказати, що вона залишалася під якнайпильнішим оком дослідників. Одначе принагідно згадаймо один із випадків отакого зацікавлення.
Передовсім ідеться про поета, публіциста та перекладача Максима Славинського. Народився він у Ставищі на Київщині (1868) у родині здрібнілого дідича. Навчався у церковно-приходській школі й київській гімназії, а врешті — закінчив юридичний та історико-філологічний факультет університету Святого Володимира (1887/95). На зламі 1880-90-х знайомиться з юною Лесею Українкою. Вважається, що між ними зав’язалися стосунки на ґрунті перекладів українською віршів Гайнриха Гайне (1892, псевдо — М. Стависький), до речі, одного з улюблених поетів Ніцше. Служив у царському війську. По тому Славинського знали яко журналіста, публіциста та редактора переважно у російських часописах, а згодом і проукраїнського громадсько-політичного дієвця в Петербурзі. З 1918 року він уже політик і дипломат УНР, міністр уряду гетьмана Скоропадського, посол у Чехословаччині від Директорії. Після поразки Української революції залишився в еміграції. З 1923 року викладав українську літературу й історію в Українській господарській академії й Українському педагогічному інституті. Лихоліття Другої світової війни змусили Славинського заробляти перекладами. Живучи у Празі, він кілька разів потрапляв у гестапо, а наприкінці війни його заарештувала червона контррозвідка, звинувативши в антисовєтській діяльності та доставила до Києва, де він і помер у Лук’янівській тюрмі не дочекавшись присуду.
На жаль, ми маємо небагато інформації про міру занурення Славинського у філософію та поезію Ніцше. Одначе варто звернути увагу на його невеликий поетичний внесок у літературну збірку «На вічну памʼять Котляревському» (1904), що з’явилась у київському видавництві «Вік» із ініціативи Івана Франка, котрому заразом випало й упорядковувати це видання. Знаючи про його загалом стримане ставлення до німецького філософа, дивує те, що він узяв у свою збірку серед інших авторів і творів іще й поезію з ніцшеанськими мотивами, зазначаючи в пізнішій анотації:
д. Максим Славинський [дав] — дві оригінальні поезії і одну переробку з Ніцше.
У науково-дослідному відділі стародруків, цінних та рідкісних видань Національної історичної бібліотеки України вдалося віднайти цю збірку та відповідні твори Максима Славинського. Франкова заувага залишає певну неоднозначність із приводу того, чиї «оригінальні поезії» маються на увазі — Ніцше чи Славинського. Щодо «переробки», то тут ясно, що йдеться про переспів одного з віршів Ніцше. Якого саме — наразі сказати важко. Та загалом є відчуття, що доводиться мати справу з правдивим ніцшеанським духом у всіх трьох поетичних етюдах. Наведімо ці поезії.
На чужині
Туман і дощ чужої сторони
Моїх думок і мрій не загасили, —
Я чую знов мої колишні сили,
Я бачу знов мої щасливі сни.Лиха негода серця не приспала,
Його вогню слізьми не залила, —
І в сім краю, без сонця і тепла,
Моє натхнення знову запалало.Знов настає для мене ясний день,
Горить його проміння чарівниче,
І муза знов мене з собою кличе
До радощів і горя — до пісень!
Хай так як, а тематика та настрої, котрі звучать у цьому вірші (сумовита ностальгія, небезпека знесилення, шпаркі переживання — все це переборюється новою наснагою, що в результаті принесе радість), вельми суголосні з ранніми поетичними пробами Ніцше, зокрема з юнацьким опусом «Без дому» (1859) [Ohne Heimath]:
Niemand darf es wagen,
Mich danach zu fragen,
Wo mein Heimath sei…
Ніхто мене спитати, схоже,
Уже наважитись не може,
Домівка де моя…
До речі, тема метафізичної безпритульності, до якої юний Ніцше неодноразово звертається з часу навчання у школі Пфорта, коли вперше набуває досвіду відірваності від дому, насправді доволі поширена, хоча б, у романтизмі та пов’язана, зокрема, з творами Фридриха Гельдерліна, ще одного улюбленого Ніцшевого поета, і тягнеться, щонайменше, до філософії Мартина Гайдеґера.
Друга коротка поетична візія Славинського вже позначена як така, що безпосередньо інспірована Ніцше:
Вночі
З Фр. Ніцше
То теплий вітер опівночі
Забив у скло мого вікна,
То дрібний дощ з гіллям шепоче
І поміж деревом луна;То щастя мрія полохлива
У серці лине, то бринить
Твоя розмова чарівлива,
Твій голос любий гомонить.
У цьому творі знову зустрічаємо накопичення романтичних образів, які створюють виразні контрасти: опівнічна пора яко момент переходу до нового стану — це один із улюблених символів Ніцше, використаний, зокрема, в «Заратустрі». Вітер і дощ — елементи напруги, що відлунює в людському серці. Водночас і тиха розмова рідного голосу, що несе розраду.
Нарешті третій короткий вірш:
Пісня
В’ється стежка поміж житом,
Поросла травою, —
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.Грає вітер колосками,
Нахиля їх долу, —
Я прийшов сюди з сльозами
Тяжкої недолі.Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати-ридати
За тобою, мила.В’ється стежка поміж житом,
Поросла травою, —
Ходжу-броджу, нуджу світом,
Тяжко за тобою…
Напевно, ця поезія стоїть якнайдалі від усіх упізнаваних Ніцшевих інтуїцій, адже сповнена переливів класичного любовного страждання та переживання розлуки з коханою. Дійсно, філософія Ніцше завжди містила настанову до подолання стану непевності та зайвої сентиментальності. Втім у персональному житті неймовірно чуттєвого Ніцше був епізод, який пов’язаний із любовною історією з Лу Саломе. Власне, ця подія спричинилася до важкого переживання, бо накладалась іще й на його хронічну хворобу.
Якщо підсумувати всі три твори, то можна стверджувати таке: поезія Максима Славинського становить хоч і невеличку, проте вельми цікаву сторінку в українському ніцшеанстві, позаяк указує, по-перше, на те, що Ніцшева віршована творчість уже в ті часи була відома на наших теренах, а по-друге, вона розбурхала натхнення також і в українського поета, котрому поетичними засобами вдалося поєднати та наблизити дві культурні традиції.