Уже кілька днів світом культури і медіа кружляє петиція під назвою: «61st Venice Biennale: Stop the Normalization of War Crimes Through Art» (61-а Венеційська бієнале: Стоп нормалізації воєнних злочиків через мистецтво).
Разом із Британською асоціацією вивчення України авторкою петиції є Єкатєріна Марґоліс, корінна москвичка, яка нині живе у Венеції. Уже сам список її професій викликає повагу до цієї жінки. За освітою вона перекладачка, есеїстка, художниця, графічка, авторка книжок і ілюстраторка.
Венеційська бієнале офіційно оголосила про участь російського павільйону в цьогорічній виставці.
Російський проєкт називається «Дерево, вкорінене в небо».
Бієнале відмовляється давати коментарі щодо деталей участі Російської Федерації, але за допомогою двох кліків ми легко можемо дізнатися, хто став комісаром російського павільйону.
Тож знайомтеся:
Анастасія Карнєєва, донька заступника генерального директора державної корпорації «Ростех» і генерала ФСБ у відставці Ніколая Волобуєва.
Перед тим, як отримати посаду в «Ростех», він був заступником очільника Федеральної митної служби і директором з особливих доручень у компанії «Рособоронекспорт».
А ще раніше, з 1975 по 2004 роки, служив у КДБ СРСР і ФСБ Російської Федерації. Сама Карнєєва тоді була відома як власниця аукціонного дому Smart Art і партнерка… увага! Єкатєріни Вінокурової — який збіг!… доньки міністра закордонних справ Росії Серґєя Лаврова.
Можливо керівництво Бієнале має рацію.
Коментарі справді зайві.
Ось повідомлення італійського Міністерства культури:
«У зв’язку з заявами Президента Бієнале П’єтранджело Буттафуоко уточнює, що рішення про участь Російської Федерації у 61-ій міжнародній виставці мистецтва у Венеції було ухвалене цілком і незалежно від Фонду La Biennale di Venezia, попри протилежну позицію італійського уряду».
Рівно 25 років тому я був ініціатором першої участі України в 49-ій Венеційській бієнале, тоді ніхто з української влади уявлення не мав, що це таке і наскільки це (зокрема політично) важливо, щоб Україна нарешті почала бути присутньою на цій найстарішій і найпрестижнішій виставці мистецтва у світі. Це вдалося завдяки відкритості тогочасного міністра культури Богдана Ступки, мене навіть номінували на куратора українського павільйону на бієнале за участі художників Фонду Мазоха (Ігор Подольчак, Ігор Дюрич), але це історія для іншого разу.
Нині міністр закордонних справ і міністерка культури публікують заклики щодо скасування поновлення участі Росії в Бієнале.
«Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга та віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна виступили зі спільною заявою щодо неприпустимості участі Росії у Венеційській бієнале.
(…) Очільник МЗС Андрій Сибіга та міністерка культури Тетяна Бережна наголошують, що протягом століть Російська імперія та згодом СРСР здійснювали цілеспрямовану політику знищення української ідентичності, і зараз РФ також проводить системну політику культурної експансії та насильницької русифікації на тимчасово окупованих територіях.
РФ відкрито використовує культуру як інструмент політичного впливу».
На своїй Фейсбук-сторінці Єкатєріна Марґоліс пише:
«Це війна.
Це воєнні операції на культурному фронті. Саме як такі вони мають бути осмислені. І як таким їм треба протистояти. Не лише на рівні діаспор і активістів, а й на державному й інституційному рівнях.
Слід розуміти, що розширюючи і нормалізуючи свою присутність у культурному житті західних суспільств, Росія виконує стратегічне воєнне завдання — апріорно гамувати відчуття небезпеки російської присутності і, відповідно, потенціал спротиву.
Спершу поети й балети. Потім ракети.
Точніше, вже не потім».
Венеційська бієнале вкотре обіцяє нам рідкісне культурне явище: павільйон, який бере участь, не беручи участь повноцінно, він відкритий, залишаючись закритим, і повертається — хоча, як стверджують представники Російської Федерації, ніколи не йшов.
Комісар проєкту Анастасія Карнєєва в середині січня 2026 року офіційно повідомила президенту Бієнале, що Російська Федерація візьме участь у 61-ій виставці мистецтва у Венеції. Оголошення містить усе: дипломатичну серйозність офіційної мови й прісне дежавю театру абсурду — на тлі справжнього театру війни й геноциду.
Сам павільйон найімовірніше все ж залишиться закритим.
Причина прозаїчна: санкції, накладені нині на Росію, не дають змоги фахівцям і підрядникам підписувати необхідну документацію для виконання необхідних робіт. Виявляється, що венеційські виконавці дивним чином не бажають брати участь у юридично сумнівному порозумінні з Росією.
Але це не проблема. Рішення було знайдене.
Адже мистецтво завжди вміло оперувати простором. Зокрема російське мистецтво давно опанувало вміння маневрувати в обмеженому просторі і, коли це необхідно, ходити обхідними шляхами.
Якщо павільйон не можна відкрити для глядачів, завжди можна виступити перед ним.
Цікаво, як це все закінчиться?
Для більшої курйозності варто згадати, що російський павільйон у венеційських садах Джардіні був збудований 1914 року завдяки фінансовій підтримці Богдана Ханенка, українського промисловця, політика, колекціонера мистецтва часів імперії Романових.
Поки що ми всі підписуємо петицію.
Це найменше, що ми можемо й повинні зробити.
