Він катувався у радянських в’язницях довше за В’ячеслава Чорновола і майже стільки років, як Левко Лук’яненко, мав яскраву харизму, та його ім’я мало кому відоме. Як типовий українець він був талановитим мистцем і не вельми успішним бізнесменом. Зрікся християнства і сповідував РУНВіру. Шанував президента Рональда Рейґана, однак зненавидів Америку, хоча вона надала йому притулок. Не претендуючи на булаву в Україні, мислив категоріями світового українства, місця, яке мала посісти молода держава у сучасному жорстокому глобалізованому світі. Він зламав стереотип осілого українського «патріота-хуторянина» й, остаточно вирвавшись на волю лише у 48 років, об’їздив десятки країн і став громадянином світу. Мав за останню дружину африканку, а від неї трьох власних дітей і двох прийомних нерідних.
З радянського карцеру – у Білий дім
Вперше про Петра Рубана, як і про інших українських в’язнів сумління, я почув у 1980-х роках, у часи Рональда Рейґана, на дебатах у Гельсінській комісії Конгресу у Вашингтоні. Тоді холодна війна між США і СРСР досягла апогею, а протистояння двох супердержав фокусувалося у двох сферах – озброєнь і прав людини. На противагу нинішнім часам, українська діаспора мала на той час впливове лобі (Ukrainian Caucus) на Капітолійському пагорбі, була вхожою до Білого дому аж до найвищого рівня та виступала за звільнення борців за незалежність України.
Їхні фото та біографії не сходили зі шпальт українських видань, передусім із англомовного тижневика Ukrainian Weekly. Звідти я дізнався про Петра Рубана і його страдницький шлях, що розпочинався у постсталінський період хрущовської відлиги і тривав майже чверть століття. Тоді дисидентство незмінно прирівнювали до криміналу. Перший тюремний вирок 19-літньому синові репресованого радянського офіцера, який безвісти зник у Гулагу, винесли 1959 року за кримінальною статтею. Прикметно, що він збігався з часом його вступу до ОУН. Останній, четвертий, як «особливо небезпечному рецидивісту» – 1985 року, на початку горбачовської перебудови. Його єдиний «злочин» полягав у тому, що він разом із родиною відмовився від радянського законодавства і домагався виїзду до США, щоб зробити там кваліфіковану операцію синові, змалку паралізованому внаслідок автомобільної катастрофи. .
Мабуть, ніщо не відтворює людський портрет померлого Петра Рубана краще, ніж спогади тих, хто разом з ним потрапив під жорна комуністичного режиму. Колишній дисидент Кузьма Матвіюк (м. Хмельницький) у книжці «І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій)» додає до нього живих рис із часів заслання у мордовських таборах. «Він один із перших, хто зустрів мене в зоні взимку 1973 року. Достатньо пристосований до умов виживання і допомагав у цьому й мені. Його салати з листя кульбаби та молодої кропиви були неперевершеними. Коли моя мати приїжджала на побачення, то я щиро похвалився, як ми в зоні кулінаримо і їмо смачні салати. Це була розмова із розряду «не все так і погано в нашому домі. Мати промовчала, але вдома плакала, розповідаючи, що нам нічого їсти і ми вищипуємо попід плотами бур’ян».
Колишній політв’язень Федір Клименко (м. Дніпропетровськ) у розмові з Тижнем згадував: «Доля звела мене з Петром Рубаном у мордовському засланні, коли його перевели з 11-ї «смугастої зони», де тримали рецидивістів, у нашу 19-ту. Був він самодисциплінованим, спокійним. Вродливим на вигляд, справжнім козаком. Добре розбирався в людях. У колективних протестах участі не брав. Та за будь-яких обставин поводився з гідністю. Його поважали в’язні й не насмілювалися ображати охоронці». Варто додати до цього, що саме під час другої «відсидки» Рубан брав участь у таємному винесенні з табору відомого «Щоденника» Едуарда Кузнєцова.
Літописець українського національно-визвольного руху і колишній в’язень сумління Василь Овсієнко (м. Київ), який разом із ним відбував покарання у таборі особливого режиму ВС-389/36-1 (с. Кучино, Чусовського р-ну, Пермської обл.). висловився лаконічно й виразно: «Петро Рубан поводився героїчно. Він не вилазив з ШІЗО (штрафного ізолятора. – Авт.) та ПКТ(приміщення камерного типу. – Авт.), бо відразу став на статус політв’язня».
Що це означало насправді? Він відмовлявся працювати на систему, яка позбавила його волі. За це йому довелося відбути у карцері 123 дні. Щоправда, тюремне керівництво йшло йому на поступки як унікальному різьбяру по дереву й особливо не заважало йому займатися улюбленою справою, реквізуючи кращі вироби. Та Рубан мав на меті своє. Він перехитрував тюремників і передав з концтабору «Кучино» у велику зону, як називали дисиденти СРСР, листа президентові США. Дружина Лідія, обвівши довкола пальця шпигів, таємно вручила його академіку Сахарову.
Недекларативна підтримка українських дисидентів Сполученими Штатами веде свій початок з 1970-х років, коли Збіґнєв Бжезінський – радник президента з національної безпеки розробив концепцію захисту прав людини, що підривала основи комуністичної системи. За збігом обставин третій термін тюремного ув’язнення Петра Рубана поався майже одночасно з приходом у Білий дім 39-го президента.
Відіграла роль одна важлива обставина. Нову «справу Рубана» було порушено 1976 року після того, як він виготовив дарунок американському народові, – ювілейну дерев’яну книгу, на обкладинці якої було зображено статую Свободи з написом «200 років». «Невідомі» зламали двері домашньої майстерні мистця й викрали книгу.Та перед черговим засланням Рубан встиг побувати у Москві і разом з Андрєєм Сахаровим виступити на прес-конференції для закордонних журналістів. Так його ім’я стало відомим на Заході.
Дізнавшись про новий вирок українському дисиденту «по нелепому обвинению в хищении государственной собственности», Сахаров звернувся до президента США з проханням втрутитися у справу. «Я писал, что Петр Рубан пострадал за действия, совершенные ради дружбы и взаимопонимания народов СССР и США, и что защита его – дело чести народа США, – свідчить у «Спогадах» найвпливовіший представник дисидентського руху в СРСР. – Мне неизвестно, предпринимал ли Картер какие-либо действия в связи с этим делом. Через полмесяца я вновь обратился к Картеру…»
Сахаров, певно, розчарує багатьох колишніх українських в’язнів сумління, які чомусь ставлять на один щабель Джиммі Картера та його наступника у Білому домі. Листи Сахарова не мали практичних наслідків, як висловився їхній автор,через«колебания Картера в вопросе прав человека».
Зовсім інакше поводився Рональд Рейґан, який виявляв рішучість у відстоюванні принципів, зокрема, і у сфері захисту прав людини. Петро Рубан потрапив до рейґанівського списку дисидентів, яких на особисту вимогу господаря Білого дому змушений був звільнити Ґорбачов. У складі нечисельної делегації в’язнів сумління від України він брав участь у зустрічі з президентом США під час його візиту до Москви у травні 1988 року. (див. Тиждень №6 (171) від 17 лютого 2011 р. «Провісник незалежності України»). А за кілька днів він вже був по той бік Атлантики.
У Білому домі відбулася зустріч Петра Рубана з Рональдом Рейґаном, до якого він незмінно ставився з повагою, як до великого президента. В Америці він активно долучився до політичного життя діаспори, яка допомагала йому утвердитися у новому середовищі. Та зустріч із високопосадовцем, про яку Рубан часто згодом розповідав, повністю змінила його ставлення до Америки. Співрозмовники торкнулися теми незалежності України – фактично у переддень її проголошення. Американець показав Петру Рубану тридоларову купюру, якої немає в обігу, саркастично примовляючи: «Ось уся ваша незалежність!». Ображений гість демонстративно вийшов з кабінету. Відтоді він почав розчаровуватися в американських цінностях. А 1999 року, проживши у США понад десять років, Рубан залишив країну на знак протесту проти бомбардувань Сербії авіацією НАТО і повернувся до України.
У ПОЛОНІ ІЛЮЗІЙ
Вперше мені довелося зустрітися віч-на-віч із Петром Рубаном наприкінці 1990-х років у київському «Метрограді». Я побачив високого ставного красеня, перед яким, мабуть, не встояло б жодне жіноче серце. Він одразу запитав руба:
– А ви часом не поет?
Коли отримав відповідь «ні», зрадів.
– Знаєте, піїти мені надокучили, – сказав він. – Вони не дають мені спокою, вимагають, щоб я за свої гроші видавав їхні книжки». А після цього пан Петро почав давати чортів податківцям, які, всупереч укладеним контрактам, деруть із нього три шкури. Рубан мав у підземному столичному місті магазин чи то мережу магазинів. Він нахвалявся, що перестане сплачувати непомірні податки, позаяк від того немає користі ані медицині, ані освіті, ані нещасним пенсіонерам. Невдовзі на тому бізнесі він погорів.
Під час президентської кампанії 1999 року у середовищі колишніх дисидентів відбувся розкол стосовно ставлення до Євгена Марчука. Рубан разом із Левком Лук’яненком, Юрієм Бадзьо, моїм однокурсником Грицем Гайовим підтримали «генерала КДБ», покладаючи надію на його розум, освіченість і тверду руку. Вони, як і я, котрий ніколи не був дисидентом, були переконані: щоб вивести Україну з кризи на шлях демократичного розвитку, слід пройти період жорсткої диктатури закону, приборкання свавілля олігархів. Рубан заявив, що повернувся до України, щоби підтримати Марчука. Він вступив у публічну дискусію з Василем Овсієнком, який затаврував кадебіста у резонансній статті «Нас порівняли мури, як статут», вперше опублікованій у повному обсязі у розпал виборчої кампанії у редагованій Чорноволом газеті «Час».
Мені, як раднику тодішнього кандидата в президенти, ніколи не довелося бачити Рубана у виборчому штабі Марчука. Не знаю, чи надавав він опозиційному на першому етапі виборчої кампанії політику фінансову підтримку. Та в нього і в його компаньйона, що мав у Києві магазин з продажу діамантів, почалися серйозні проблеми. Намагання Петра Рубана створити в Україні бізнес з обробки та продажу алмазів, незалежний від олігархічної влади, обернулися ілюзією. Як і його ідея створити потужний світовий український банк, що дав би поштовх соціально-економічному розвитку держави. Сам він нібито не встиг продати концесію в Конго з видобутку алмазів і не мав коштів навіть на те, щоб провести складну операцію на серці, яка давала йому шанс на життя.
У моїй свідомості Петро Рубан залишився не бізнесменом, а мужньою людиною, патріотом, невгамовним мрійником-фантазером, талановитим митцем, який сам потребував меценатської підтримки.
ЗОЙК ДУШІ ЗАМІСТЬ РЕКВІЄМУ
Однією з перших звістка про його смерть дійшла до киянки Світлани Петрової, яка познайомилася з ним буквально за кілька місяців до кончини. У відчаї вона розмістила в інтернеті повідомлення: «Помер Петро Рубан. Все своє життя він присвятив боротьбі за ідею незалежності України, 23 роки провів у радянських таборах як політв’язень.
Сьогодні Петро Рубан знаходиться у київському морзі, всіма забутий і нікому не потрібний. Мені соромно за країну, що кинула національного героя, який не шкодував життя заради її Волі і Незалежності. Прошу відгукнутися небайдужих людей і допомогти організувати похорон Петра Рубана, щоб вшанувати світлу пам’ять Людини, яказаслуговує високої поваги та шани».
Першою відгукнулася його колишня дружина Лідія: «Хоч і давно розійшлися, але підтримували зв’язок. Боляче, хоч всі рано чи пізно підемо. Світла йому пам’ять». Знайшлися небайдужі. «Щирі співчуття, Lydia, – написала якась жінка. – Рубан був Справжньою Людиною.
На жаль, якби він був у Штатах, то його врятувала б негайна операція на серці. Але що таке «Октябрська» лікарня, бачила на власні очі». A. W: «Земля пухом,небеса – хатою». Надійшло електронне повідомлення з далекого Хабаровська: «Пані Лідо, прийміть співчуття. Земля пухом звитяжній Людині».
І, зрештою, відповідь Лідії: «Дякую всім за співчуття. У кого буде можливість, прийдіть віддати йому шану, він був люблячим сином України». Втім, справжньому Герою України не прийшли віддати шану липові герої Леонід Кравчук, Іван Плющ та Іван Драч. Не було ані Левка Лук’яненка, ані синів Чорновола, ані сина Василя Стуса. Біля моргу київської Жовтневої лікарні, де відспівували небіжчика, зібралися 12 українців і вдвічі більше африканців.
Ховати Петра Рубана у рідному Конотопі, не рахуючи африканців, вирушили троє рідновірів.
Життя і смерть цієї незвичайної людини відобразили трагедію українського дисидентського руху. Відтиснутого на маргінес історії. Без духовних спадкоємців. Однак ніщо не затьмарить їхнього самовідданого подвигу.
Автор дякує за сприяння у написанні статті колишньому в’язню сумління, членові Української Гельсінкської групи та Харківської правозахисної групи Василю Овсієнку.