Соціологи останнім часом констатують різку праворадикалізацію українського суспільства, знову стало популярним порівнювати сучасну Україну з Німеччиною періоду Веймарської республіки напередодні приходу до влади нацистів. Але за майже 80 років, що минули відтоді, світ дуже змінився. Ті сили, що привели у Веймарській республіці до влади нацистів, нині мають вельми примарні шанси на цілковиту перемогу. Однак зайняти досить значну електоральну нішу праворадикали можуть і зараз, про що свідчать останні вибори до Європарламенту. Європейські соціологи стверджують, що майже в усіх країнах стабільно 15–20% населення дотримуються ксенофобських поглядів. Ця цифра іноді збільшується, але ніколи не зменшується. Є така думка, яку я підтримую, що радикалізм – і лівий, і правий – тренує демократію, не дає їй застоюватися.
Проте важливим є такий чинник: Європа, що пройшла через дві світові війни, виробила певний кодекс правил, щоб не допустити подібного ще раз, – це та сама політкоректність. Головним носієм цих правил і цінностей є чітко сформоване та структуроване ядро суспільства, що не приймає жодного радикалізму. І розуміє його як суспільну аномалію. Цим ядром є європейський середній клас. Українське ж суспільство вельми нестійке, тому справді здатне на різкі, кардинальні зміни в будь-який бік. Нещодавні вибори в Тернополі – переконливий доказ цієї тези: буквально за рік ціла область змінила свою електоральну спрямованість. Тож ультраправі в Україні справді мають значний потенціал.
Однак у Веймарській республіці існував могутній економічний прошарок, який підтримав і фінансово, і електорально націонал-соціалістів, – мала та середня буржуазія. В Україні ж поки що немає суспільної групи, на яку могли б спиратися ультраправі. Чутки про те, що деякі впливові олігархи, зокрема брати Клюєви, фінансово підтримують те саме ВО «Свобода», навіть якщо і є правдою, свідчать зовсім не про підтримку правих ідей цими людьми, а про бажання використати «ультра» у своїй політичній боротьбі. Впевнений, що у разі виникнення реальної перспективи приходу до влади ультраправих в Україні всі загравання з боку олігархів із ними миттєво припиняться, як це сталося з ЛДПР Жиріновского в Росії. В Україні також радикали всіх мастей поки що залишаються зброєю в руках тих, хто реально править суспільством.
Мені здається цілком вірогідним польський варіант розвитку подій і в нас. Деякі польські публіцисти називають цей процес «качинізацією» Ідив. Тиждень, №22, 2009І – за прізвищем президента Леха Качинського, який презентує цю суспільну парадигму. Її сутність у тому, що економічно та політично Польща в Європі, але поляки не бажають відмовлятися від своєї католицької традиціоналістської культури на користь нових європейських цінностей. Такий процес активно відбувається і в інших країнах – нових членах ЄС: Румунії, Словаччині, Угорщині, Болгарії.
Я прогнозую формування у Європі двох політичних стандартів: умовно кажучи, староєвропейського та новоєвропейського. Перший – для, зрозуміло, старих членів ЄС (Франції, Німеччини, Англії тощо), а другий – для нових, передусім східноєвропейських, країн. Перший стандарт ґрунтуватиметься на цінностях політичної коректності, лібералізму і толерантності, а другий стане традиційнішим та консервативнішим, орієнтованим на християнські цінності.
Україна має всі шанси приєднатися саме до новоєвропейського стандарту, який навіть можна назвати правим. До речі, цікавий факт: згідно з дослідженнями українці ментально набагато ближчі до нових членів європейської спільноти а-ля Польща, ніж ці нові члени – до старих членів ЄС на кшталт Франції чи країн Бенілюксу. І найбільш схожими на нас є все ж таки не поляки, а болгари.
Але жорсткий правий радикалізм несе в собі серйозні загрози для України. Адже та сама Польща є мононаціональною та мономовною країною з чітко окресленим титульним етносом, у якого немає жодних конкурентів на цю роль. Тому там стоїть питання лише толерантності до національних меншин у прямому сенсі цього слова. В Україні ж історично проживає досить величезна російська громада, яку складно назвати національною меншиною. І різкі повороти праворуч можуть призвести до відкритого громадянського протистояння.
Слід розуміти, що українці хочуть «сильної руки» не в плані обмеження своїх демократичних свобод. Тим більше, що наші співвітчизники взагалі досить насторожено ставляться до будь-якої влади. Насправді вони бажають, щоб була людина, яка за все відповідала б і якій можна було б делегувати всі важелі дотримання порядку в суспільстві.
Правий радикалізм наразі досить маргінальний і контрольований, хоча зростає з кожним днем. Головною перепоною до цілковитого захоплення влади українськими ультраправими є відсутність інтегральної для всіх регіонів країни ідеї, навколо якої змогли б об’єднатися широкі народні маси. Навіть якщо вони потраплять у парламент, в цьому не буде жодної трагедії. Це, навпаки, змусить їх відходити від вуличної політики й цивілізувати гасла. Хоча мінус у тому, що радикали отримають можливість публічно висловлювати ідеї, які, за моїм переконанням, суспільству на користь не підуть. Понад те, якщо праві захочуть потрапити у правлячу верству, вони будуть змушені дотримуватися певних прийнятих там правил. А в тому, що захочуть, можна не сумніватися, адже це величезні матеріальні блага.