Співпрацю в цьому напрямку підтримують міські керівники Вугледара, Добропілля, Мирнограда, Новгородівки, Покровська, Селідового та низка громадських об’єднань. Попри те, що Меморандум – тільки фактичне оголошення про наміри, для монопрофільних міст Донбасу це, дійсно, доволі важливий крок. Хоча б тому, що на офіційному рівні відбулось констатування реальності, в якій процес трансформації життя цих міст неминучий і позитивний. Нарешті, замість популістського волання про довічні державні дотації та важку працю шахтаря, почали говорити про необхідність змін, які можуть нести позитивний ефект для громад та фактично запобігти їхньому поступовому вмиранню.
По-друге, позитивний сам факт створення об'єднаного центру задля розв’язання проблем. З початку окупації, яка фактично відрізала від українського ринку такі вугільні гіганти, як Донецьк, Горлівка, Шахтарськ, проблем у тих міст, що залишилися на вільній території не поменшало: через невеликі можливості для самореалізації молодь виїжджає в інші регіони та країни, дотаційні підприємства часто мають заборгованості в оплаті праці, серед шахтарів великий процент людей з інвалідністю та хронічними захворюваннями. Тому в Меморандумі зазначається, що міста мають спільні виклики, з якими й працювати треба разом.
Читайте також: Поліфонія Донбасу
Окрім вже зазначеної монопрофільності економіки та високого рівня залежності від діяльності вугільної промисловості, зазначають й низький рівень поінформованості населення про соціально-економічні ризики для вугільних міст, пов’язані з глобальним низьковуглецевим вектором розвитку економіки. Визнаючи реальність закриття та зниження об’ємів шахтних виробництв, громади постають перед загрозою зростання рівня безробіття. Додати сюди можна ще близькість територій до зони проведення Операції Об’єднаних Сил, який, відповідно, пояснює низький рівень інвестиційної привабливості через загрозу ескалації конфлікту. І “вічні” екологічні проблеми шахтарських міст, про які теж згадують в Меморандумі: “Зростання масштабів екологічного відбитка як наслідок діяльності об’єктів галузі вугільної промисловості, високий рівень викидів парникових газів, що завдають шкоди клімату, значний вміст пилу у повітрі через близьке розташування відвалів породи – териконів, що завдає шкоди здоров'ю місцевого населення”.
Звичайно, заявлені завдання, які планують виконувати для розвитку територій, теж виглядають доволі декларативно та узагальнено: про інновації, диверсифікації, впровадження передових енергоефективних технологій, розвитку соціальних програм підтримки підвищення рівня екологічної безпеки та впровадження новітніх підходів в освітні процеси відповідно до актуальних запитів ринку. Майже з усіх цих тем в Україні активно проводяться різноманітні тренінги, експерти розповідають про методи та дієві алгоритми, які випробовуються, в тому числі, і в Україні. Але навряд чи варто очікувати універсальних рішень, що працювали б у всіх регіонах країни. Бо зрозуміло, що в шахтарських містах не варто робити ставку на самозайнятість народними промислами чи “зелений туризм”, що було б доречно десь в карпатських селах. Цим, до речі, інколи “грішать” й різноманітні фонди, що фінансують гранти, намагаючись пропонувати альтернативні варіанти працевлаштування людей.
Читайте також: Просвітництво без патерналізму
Але логічно, наприклад, що при трансформації та залученні інвесторів треба використовувати технічний потенціал кадрів, яким багатий цей край. Чи вже зараз на місцях пропонувати для опанування молоді сучасні професії, які не обмежуються гірничою справою, як це відбувається зараз. Безумовно, цей процес, навіть максимально продуманий та підготований, буде дуже болючим. І це відбувається не тільки в Україні: подібні трансформації пережили промислові регіони багатьох європейських країн, бо прогрес не зупинити. Але перетворити цю кризу не на катастрофу, а на крок до розвитку конкретних територій, можна, якщо зробити його вчасно, не чіпляючись до останнього за минуле, що ледь жевріє. Можливо, це і є той невеличкий декларативний крок для шести шахтарських громад, що почався з усвідомлення необхідності, а не вимушеності змін.