Із минулої осені Вікторія Нуланд – не просто офіційний представник Державного департаменту США. Як помічнику Держсекретаря кілька місяців тому їй доручили одну з найбільш складних ділянок зовнішньої політики США, довіривши захист американських інтересів у 30 країнах Європи і Євразії. Починаючи від відносин з Росією, що створює вічні клопоти, і закінчуючи нейтральною Швейцарією. Тепер Нуланд несе персональну відповідальність перед президентом Бараком Обамою і усім американським народом за 10 тисяч співробітників американських дипломатичних представництв за кордоном і результати їх роботи.
У вересні Держсекретар США Джим Керрі в присутності американської дипломатичної еліти привів Вікторію Нуланд до присяги та привітав її з призначенням на нову високу посаду. Він – республіканець, вона – представник конкуруючої політичної сили при владі. Однак, дивлячись на високе зібрання в залі Держдепу, Керрі щиро назвав призначення Нуланд «по-справжньому особливим» для Вашингтона.
За словами Керрі, його нова помічниця – «з числа найкращих». Доказом цього стало хоча б шаноблива присутність в залі не лише керівництва Держдепу, членів Конгресу, співробітників апарату Білого дому, впливових політиків – колишнього держсекретаря Строуба Телботта, екс-генсека НАТО Хав'єра Солани, сенатора Джона МакКейна, а й також послів всіх європейських держав.
Як заявив Керрі, це був повний «кворум». Держсекретар навіть пожартував, що «в такому складі можна було б всього протягом години підписати заплановану угоду про створення Зони вільної торгівлі між США і Євросоюзом… » Сміх в залі переривав ці жарти з десяток разів, показавши тим самим доброзичливу атмосферу у ставленні до Вікторії.
Як називають її колеги з рідного відомства, «Торя» є людиною цілеспрямованою і харизматичною – по суті, сучасним політиком високого рангу з безліччю життєвих талантів. За своїм психотипом вона більше нагадує таких лідерів, як Юлія Тимошенко чи Беназір Бхутто. При цьому у Нуланд – багатий професійний досвід, здобутий у вирі американської зовнішньої політики. Свого часу вона опинялася в центрі подій під час падіння Берлінської стіни, кривавих воєн у Боснії та Косово, народження євро, розширення НАТО та ЄС, вирішення конфліктів в Іраку, Афганістані, Лівії і навіть світової фінансової кризи.
Рік тому в якості спікера Держдепу США їй довелося нелегко, коментуючи напад бойовиків на американське посольство в Бенгазі. Як відомо, тоді місія США в Лівії зазнала непоправних втрат , в тому числі був убитий американський посол.
Тривалий час прес-секретар Державного департаменту була незмінним автором принципових, хоча й обережних заяв Держдепу. Однак, в першу офіційну оцінку останніх подій в Україні саме Нуланд вклала незвично різке формулювання про те, що США «з огидою» спостерігають за силовими методами української влади щодо до мирних демонстрантів на Майдані.
Ці слова – нетипові для сучасної дипломатичної лексики між незалежними державами. У 2013 році вони нагадують, швидше, риторику часів «холодної війни» в переговорах США з Радянським Союзом. Тим часом, в заяві від імені Держсекретаря не було жодним словом згадано про безпрецедентний тиск з боку Росії на Україну, яке стало однією з причин неадекватних дій влади.
При відвідуванні багатолюдного Майдану Незалежності 11 грудня в Києві у Нуланд, схоже, сталося «дежавю». Можливо, вона згадала, як в серпні 1991 року вона стояла під зливою у Москві в 250-тисячному натовпі росіян, обурених діями ГКЧП під час військового заколоту. У той час Нуланд була молодим дипломатом американської місії в Росії. Тепер вже як зрілий керівник вона добре знала, яким чином діяти в подібних конфліктах і які засоби застосовувати (не тільки пригощаючи демонстрантів у Києві солодким печивом).
Як відомо, дипломатична кадрова політика в США планується багато років наперед. До її верхівки дістаються найнадійніші і найкваліфікованіші професіонали, авторитет яких визнають навіть опоненти. Як бачимо, на цьому важливому для Нуланд шляху із нею трапився неприємний скандал, який вона не могла передбачити. За підсумками офіційних візитів до України, «залізна леді» ніяк не очікувала, що особисто їй у Києві тричі відмовлять, нагодувавши разом з послом США Джеффрі Пайєттом порожніми обіцянками. Відмовить – і хто?.. З цього моменту намір повернути Україну в спільноту європейських держав набув для Нуланд характеру особистого виклику для неї та її професійної честі.
Найменше, на що розраховує Нуланд за свої заслуги перед американською вітчизною, так це стати згодом послом США в країнах провідних союзників США. Найбільше, чим вона може бути винагороджена, – це увійти в список реальних кандидатів на посаду Держсекретаря в разі перемоги на президентських виборах претендента від Демократичної партії. Для цього Нуланд зробить все від неї залежне, все і більше. Але не тільки з особистих амбіцій, – у США це називають «американським патріотизмом».
Для довідки: Вікторія Нуланд та її чоловік Роберт Кейген сьогодні входять до числа найбільш впливових сімейних пар американського істеблишменту. Будучи відомим американським аналітиком, Кейген ще в 1997 році публічно поставив питання руба: чи здатна Америка взагалі утримати власні переваги в світі, що похитнулися останнім часом. На його переконання, це можливо лише за рахунок відновлення колишньої політики популярного президента Рональда Рейгана – при орієнтації на американську «військову міць і моральну чистоту»… Виголошуючи присягу дружина Кейгена, а відтепер асистент Держсекретаря Вікторія Нуланд теж визнала, що бачить майбутнє США, в тому числі, через втілення нової національної стратегії «Трансатлантичного Ренесансу».
Небачений підйом народної ініціативи в Україні застав зненацька не тільки офіційний Київ. Майдан виявився несподіванкою і випробуванням також для Вашингтона. Бурхлива реакція в світі стала «лакмусовим папірцем», чи залишиться концепція «Трансатлантичного Ренесансу» усього-навсього привабливим гаслом на папері або справді зможе згуртувати американців і європейців. Між тим, безпрецедентне і одностайне поява іноземних послів на Майдані підтвердила, що принципово такого об’єдання досягти цілком можливо. Забувши старі образи, США готові об'єднати зусилля з європейськими союзниками у ситуації перетягування канату з Росією, таємних надій Китаю, нестабільної «арабської весни» на Близькому Сході.
Сьогодні одвічна боротьба Москви і Вашингтона деколи заходить аж занадто далеко, як у ситуації з Сирією. Але у випадку зі ставленням до України загалом і Евромайдану, зокрема, цей конфлікт вийшов за рамки боротьби за Україну. Тепер це питання того, хто зі сторін, таких різних за ідеологією, в підсумку зможе контролювати ще одну прикордонну «зону» між демократією і автократією. А це вже проблема власної безпеки Заходу, його відмінностей у людських цінностях зі Сходом і американських національних інтересів.