Persona Grata

Польський режисер Кшиш­тоф Зануссі здобув нагороди на восьми з одинадцяти кінофестивалів класу «А», враховуючи Каннський, Венеційський і Берлінський. Зануссі можна назвати громадянином світу: весь рік він їздить різними країнами, викладаючи в університетах, читаючи лекції і даючи майстер-класи в десятках міст.  Однак Тиждень цікавило не кіно, а дещо інше – позиція режисера щодо польско-російських відносин, авіакатастрофи під Смоленськом, звинувачення йо­­го у співпраці з радянськими спецслужбами й непідписання листів на захист Андрєя Сахарова та Романа Поланського.  

У. Т.: Почну з важкого для вас запитання про торішні скандальні публікації у ЗМІ документів польської спецслужби часів сов­ка, за якими ви нібито були агентом на прізвисько Актор…

– Мушу сказати, що то була прикра справа, але неважка. Бо ті матеріали, що з’явилися в інтернеті й були оприлюднені спецслужбою, – це те саме, про що я писав у своїй книжці. І таємниці з того не робив. 47 років тому, коли я був студентом, мене, як і всіх учнів, викликали на «розмову» і намагалися використати як таке собі джерело інформації. Звісно, мене вписали в певні списки, і півтора року я значився потенційним інформатором, що занотовано в документах. Тричі мав із ними бесіду. І найважливіше, що мені вдалося, – я їх розчарував. Такі самі інструкції отримав від нашого підпілля, з яким радився на предмет «що мені робити в цій ситуації?» Мені порадили не протистояти, а лише зробити їх байдужими до моєї персони. І я досяг цього дуже просто: сказав їм, що є майбутнім режисером, і це не було таємницею. А вони тепер розповідають про мої зустрічі з ними… Для мене це не проблема. Річ лише в тім, що цей момент було використано в ме­­жах низки «сенсаційних викриттів», які робили в Польщі за часів поперед­нього уряду. Намагалися дискредитувати різних авторитетних людей. А я певний авторитет мав, власне, і тоді, за комуністичного режиму.

У. Т.: А зараз?

– Маю надію… Власне, після тих публікацій вийшло кілька книжок на мій захист. Бо всі звернули увагу на газетні статті й зробили висновок про якусь мою причетність до справи. Але правда в тому, що ще тоді, в 1960-х, за півтора року після початку «розмови» зі мною, в спецслужбах дописали в мої документи після фрази «за відсутністю подальшої справи» таке: «Не пропонували йому спів­праці, бо може втекти». І я справді втік (з 1974-го Зануссі почав працювати на Заході: «Вбивство в Катамаунті» знімав у Вермонті, США, п’ять наступних фільмів – у НДР, потім, у 1980-х, – у Франції. – Ред.).
Я маю достатньо інших справ, які мені болять ще з тих часів. Бо відтоді ніхто не вийшов абсолютно чистий. Я не підписав кількох листів протесту, як це зробили мої колеги і втратили можливість працювати. Бо вважав, що важливішою є робота, ніж, приміром, підписання листа на захист Сахарова. І коли я зустрів Сахарова в Москві, здається, у 1989-му, то мусив йому пояснити: «Я не підписав листа на ваш захист не через страх, а лише з розрахунку. Підписувати такого листа нерозумно, бо поляк не має втручатися у справи гегемона, коли у його власній країні все кепсько. Проте, звісно, вважаю вас невинним».

У. Т.: Тобто публікації в польських ЗМІ – це велика булька?

– Я вам відповім іншою історією, яка зі мною нещодавно трапилася і була ще дурнішою та резонанснішою. Коли заарештували Романа Поланського, я гостро відповів: «Не захищайте По­­­­ланського» – і не підписав листа на його захист (26 вересня 2009 року режисера Романа Поланського було заарештовано в аеропорті Цюріха, куди він приїхав на запрошення місцевого кінофестивалю отримати відзнаку «За заслуги», а вже за два дні відомі актори і режисери світу підписали петицію з вимогою негайно звільнити затриманого. – Ред.). Я підписав би його, якби Поланський був уже засуджений і для нього просили помилування. По справедливості судити треба всіх. І те, що він зробив, – секс із малолітньою, – для мене варте покарання. Про­­те я не згодний підписувати дурного листа таблоїдного ґатунку. Спра­­ва була така, що дівчину (13-річну Саманту Геймер. – Ред.) підставила власна матір-шанта­­жистка. Дівчина не була професійною моделлю, її використовували як малолітню проститутку. Після цього польські феміністки в момент, коли я отримував звання доктора ho­­noris causa польських університетів, організували демонстрацію, говорячи, що я є ледацюгою і людиною цілком аморальною. Часом мушу захищати­­ся, але не відповідаю на такі нетактовні вислови, як закиди феміністок. З цим я мав більше прикрості, ніж зі «справою спів­­праці»… Якщо хтось хоче когось заплямувати, він може легко це зробити. Таке наше сучасне життя…

У. Т.: Після розпаду Союзу в кіно тема співпраці з органами комуністичної системи є досить популярною. Німецька стрічка «Життя інших» була однією із найвидатніших у цій царині.
Так само, як і польська «Пси». В Україні з нинішнім урядом такого кіно, напевно, вже не зніматимуть…

– Цю ситуацію не можна спрограмувати. Це справа діячів мистецтва. Якщо хтось має сказати про утиски влади в минулому, то мусить це робити. А якщо ніхто не хоче, то все одно, забороняє влада таке кіно чи ні. Мистецтво – це витвір вільних людей, й інакше бути не може.

У. Т.: Але чи можливо робити мистецькі витвори, якщо уряд не є демократичним?

– Демократія ніколи не є остаточною. Просто треба дбати про те, щоб була повага до людей. Але для мене демократія і в цілому світі, і в Україні – це  не лише права людини, гідність і загалом шляхетні ідеали, а й економіка.

У. Т.: Економіка?

– Саме так. Бо коли країна є олігархічною, а всі тендери узгоджуються за допомогою телефонного дзвінка, то вона на дні. І тільки коли є вільна преса, тоді тендери будуть чистими, будуть під наглядом. І люди б вірили: якщо живеться погано, то про це говорилося б, і якщо хтось будує фабрики, а не дороги за державні гроші, буде подання, що це було вирішено політично. І це було б  противагою великому нещастю Росії, де будь-який тендер вирішується за допомогою дзвінка: губернатор телефонує і всі стають по струночці, а ціла країна від того потерпає. Це проблема і для України.

У. Т.: Тобто Польщі тепер непереливки, бо її новий президент лояльний до Росії?

– Коморовський має приязнь до Росії, а не лояльність до неї. Це дуже люб’язний чоловік, я його добре знаю. Можливо, він і не має політичного таланту, проте не вірить, що політиком народжуються. Він завжди був поміркованим і розумів, що з Росією треба мати дружні відносини, а в інтересах Росії зараз добрі відносини з Польщею вигідніші, бо Польща може блокувати рішення Росії в Євросоюзі. Росія має величезні проблеми. Мене це теж дуже цікавить як поляка, який є президентом польсько-російсь­­кого форуму, де зустрічаються міністри закордонних справ. І я щороку з ними зустрічаюся і говорю про політику. Сподіваюся, нинішній президент не буде істеричним, він дуже спокійний чоловік. І, дбатиме, щоб не робити непотрібних рухів у бік Росії, бо роздратувати її дуже легко, а дратівливих речей для неї багато, тому що в неї багато проблем. Це треба розуміти, і наш новий президент, маю надію, створюватиме в цьому питанні менше проблем і водночас не улещуватиме росіян словами, які просто не потрібні.

У. Т.: Загибель в авіакатастрофі пана Качинського стала великою трагедією для всіх поляків. Ви дуже чутливі до російсько-польських відносин, принаймні і в «Персоні нон грата», і в «Серці на долоні» ви їх зачіпаєте. Не хочете зняти фільм про цю трагедію?

– Фільм про авіакатастрофу, що завжди є загадкою, бо ніколи до кінця не відомо, чому літак упав? Я не думаю, що коли-небудь цим зацікавиться кіно, бо йому треба інтрига, сенсаційність, коли невідомо, що буде у фіналі, а тут усе відомо. Хоча, звісно, це не сенсація, а трагічна випадковість.[2117]