Назустріч мені йшли з промоклими ногами та майбутньою застудою молоді люди в цивільному, які не мали іншого взуття, крім «паперових» кросівок. У мої черевики теж миттю просочилася вода, і це стало помітно ще дорогою на роботу. Я ховала червоні долоні в рукава і сподівалася, що таки не промерзну. А в транспорті розглядала попутників, одягнених, як і я, нижче за середній рівень. Сумки добряче потерті, одяг із найекономнішого.
Із Луганська зник шар людей, убраних дорого й модно. До війни бачила їх навколо. Може, не ходжу нині в ті місця й тими дорогами? Однак я чітко помічаю зашмульгану сумку молодого чоловіка поруч зі мною і подерті від часу, а не задля моди джинси. Помічаю найдешевшу сумку в дівчини поруч. Хлопець на своїй прикрив дірку брелоком «Кайманові острови». У всьому цьому новому тренді купа переваг: так одягаються повально всі. Речі зношуються, і це видно. Гроші витрачають на найнеобхідніше — продукти: олію, хліб, фарш. Підслухала розмову на ринку: «Раніше в нас майонез був, неначе вода, завжди… А тепер я забув, коли його купували».
Читайте також: Кілька казок про країну «ДНР»
У своїй родині я відповідаю за продукти. Мама не знає цін — вона щаслива людина. Не бачить, як нестримно дорожчає найпотрібніше. Іноді запитує: «Скільки це зараз коштує?». Потім скрушно киває головою і резюмує: «Можна було обійтися, викинуті гроші». Я все одно купую те, що любить у моїй родині тільки вона, і робитиму це, бо так я не пускаю у свій дім війну. Якби можна було захистити домівку розкритими долонями, я зробила б це. І роблю, мабуть, як умію. У дрібницях із минулого життя, у планах, рідкісних смаколиках та подарунках на свята. Зі смакотою частіше поціляю «в молоко»: остання м’ясна покупка виявилася липкою, хоч і зі спеціалізованого магазину, а фарш зіпсував хороші продукти, зробивши котлети неїстівними.
Я викинула купу грошей просто так, повіривши репутації крамниці, а потім їла все оте сама, обманюючи — кого? — що все доволі нічогеньке, можна вживати. Певно, це смішно, що я пишу про одяг і продукти. Як свідомий громадянин мала б розповідати про погляди, переконання, політичні симпатії, а я натомість розказую про найпростіше. Мій син тусає мене в бік: «Ма-а-а-а-ам, дай цукерку! Будь ласка!» — і мені стає зрозуміло: якщо я можу обійтися, то він — ні. Мій крихітний хлопчик, про якого всі кажуть, що ми забуваємо його годувати, мовчав півроку після літа в погребі. А я, теж мовчки, боялася, що він так і не заговорить. Його «відлуння» минулого літа — напади нічного страху, ніби він сам у пустій кімнаті. Малюк сидітиме зі мною до півночі, щоб тільки відчути п’ятками мене поруч із собою в ліжку й аж після цього заснути. А вранці біжить за мною по сонному будинку: «Куди ти? Я з тобою». І сну як не було. Так, я готова укрити його ватяною ковдрою любові — від міста, ранніх сутінків, холоду за вікном і занадто швидко мінливого світу, в якому дедалі менше людей у новому й не військовому одязі.
Читайте також: «А пам’ятаєш, до війни…»
У нас перший сніг. Чвакаємо мокрими ногами через калюжі й усміхаємося, начхавши на холод і можливу застуду. Усміхаємося просто так — від дитячого й найщирішого щастя.