Перший міністр оборони Костянтин Морозов: «Україна могла відмовитися ділити з Росією Чорноморський флот»

Як творили ЗСУ, завдяки чому вда­лось уникнути в Україні збройно­го протистояння за югославським сценарієм, чому Україна погодилася діли­ти з Росією Чорноморський флот і чиї дії призвели до вибуху російсько-української війни — Тиждень поспілкувався з першим міністром оборони України Костянтином Морозовим.

---

— Чи стала для вас несподіваною пропо­зиція очолити Міністерство оборони Украї­ни й що цьому передувало? Як на це відреа­гувало військове керівництво в Москві, гене­ралітет в Україні?

— Це стало несподіванкою. У серпні 1991 року я був захоплений своєю роботою на посаді командувача 17 Повітряної армії, коли отримав пропозицію.

Мабуть, офіцерам була відома моя по­зиція щодо демократизації Збройних Сил, моє ставлення до проблем відносин в армії і підтримка Організації солдатських мате­рів України. Можливо, офіцери помітили мою позицію щодо будь-якої несправед­ливості, особливо в питаннях персоналу. Звісно, це мало розголос.

Вважаю, що завдяки розумінню й під­тримці офіцерів нашої повітряної армії розпочалося формування довіри до мене серед українських політиків-патріотів.

Я був знайомий з деякими депутата­ми Народної ради. Вони й запропонували Кравчуку мою кандидатуру. Під час бесіди в Кравчука я пропонував інших генера­лів, вищих посад і з більшим досвідом, але він зробив подання на мене. З огляду на мої освіту й досвід служби Верховна Рада 311 голосами підтримала.

Я тоді наполягав, щоб моє призначен­ня було законним з погляду порядку служ­би й не викликало обурення серед офіцерів. Саме так і було його організовано керівни­цтвами України й колишнього Союзу.

Усе, що нам тоді вдалося, було зробле­но завдяки надійним людям нашої коман­ди. Я щиро вдячний за підтримку колегам, українським генералам і офіцерам Міноборони, які разом зі мною підтримали незалежність України й надалі сумлінно виконували державні рішення.

— Ставши міністром оборони, якою ви бачили армію незалежної України? Якою загалом вам тоді здавалася геополітична роль нашої держави?

— Нам, однодумцям, тоді це бачилось однаково: військова організація України має будуватися відповідно до принципів демократичного контролю, з дотриман­ням усіх міжнародних угод, що на той час гарантували стабільність у Європі. Вона мала позбутися негативних явищ, які тоді вкоренилися у відносинах персоналу, зо­крема несправедливість призначень, від­носини між командирами й підлеглими, дідівщина серед солдатів.

Якщо точніше, головним рушієм у реа­лізації ідеї української армії, на мій погляд, була тоді активність Народної ради у Вер­ховній Раді. Ця фракція була послідовним і безкомпромісним органом з програму­вання напрямів розвитку нашої воєнної організації, зокрема Збройних Сил. Їхнє бачення, закладене в 1990-х, стало незво­ротними рішеннями завдяки державниць­кій позиції саме депутатів Народної ради.

У геополітичному плані Верховна Рада проголосила інтеграцію України в усі єв­ропейські структури безпеки. Без’ядерний статус обрали, щоб відмежуватися від ра­дянських глобалістських планів і з огляду на чорнобильську трагедію 1986 року. Вод­ночас позаблоковий статус був поклика­ний убезпечити Україну від затягування її в безпекові організації під домінуванням можливих утворень після розпаду коли­шнього СРСР. Загалом Україна нам бачи­лася стабільним геополітичним гарантом миру й демократії в Європі, надійним партнером ОБСЄ, НАТО, країн Європи й Північної Америки, будівничим дружніх відносин із країнами світу. На той час не було плану інтеграції з НАТО, але відно­сини з Альянсом почали розвиватися вже з початком 1990-х.

— Яким був перехід радянської армії до української, чи виникали проблеми з Військовою присягою на вірність народові України?

— Про це тепер майже всі забули, існу­вання ЗСУ сприймається як об’єктивна ре­альність, яка була завжди. Це добре. А пе­рехід був важким, із серйозними ризиками, проте послідовним і наполегливим. І го­ловне — на законних підставах. Насамперед у день проголошення Акта про державну незалежність український парламент ухва­лив постанову «Про військові формування на Україні», підпорядкувавши їх Верхов­ній Раді. Із цього розпочався історичний процес відродження українського війська. Призначили міністра й доручили урядові розпочати формування Міністерства обо­рони. Основа для цього вже була — народ­ні депутати, члени оргкомітету з їхніми розробками, Спілка офіцерів, генерали й офіцери у військах, які підтримували ці рі­шення й були першими призначенцями нового відомства.

Але більш як 900- тисячне радянське угруповання в Україні не можна було вважати ло­яльним до українського уряду. Його треба було розділити за цим принципом. Насамперед звільнили всіх сол­датів-строковиків, яких призивали з інших республік. Щодо офіцерського складу, то си­лами Міністерства оборони за підтримки ке­рівництва країни й народних депутатів було здійснено унікальну операцію з приведення його до присяги Україні. Уже в січні 1992 ро­ку Головний штаб розпочав юридичне пере­ведення офіцерів на службу в Збройні Сили України. Хто не виявив такого бажання, був звільнений за згодою. Десятки тисяч офіцер­ських сімей перевели до республік, які во­ни самі обрали, а Україна надала їм усіляку підтримку. Усі, хто залишився, стали осно­вою персоналу видів Збройних Сил України. Варто зазначити, що з контингентом прапо­рщиків не було жодних проблем: вони зде­більшого були українцями.

Проблеми з присягою Україні вини­кали впродовж усього процесу. Це були серйозні перешкоди від колишнього ко­мандування союзних ЗС, особливо це сто­сувалося офіцерів і мічманів ЧФ. До травня 1992 року, часу, коли Росія оголосила ство­рення її міністерства оборони, основний склад військових частин угруповання вже було приведено до присяги Україні. У Кри­му на цей час 85 % офіцерів і мічманів були готові скласти присягу, але політичне не­визначення статусу ЧФ і пов’язані із цим репресії та гоніння від командування знач­но зменшували цей відсоток.

В історії залишилося багато мужніх вчинків офіцерів-моряків із проявом осо­бистої позиції, навіть із ризиком для жит­тя. Хоча присяга на флоті через, зокрема, нерішучість і помилко­ві рішення української влади була частково придушена. Проте зав­дяки офіцерам Украї­на змогла сформувати власні ВМС, які вже в 1993–1994 роках стали важливим компо­нентом її Збройних Сил.

— Наскільки реально було на основі ра­дянської армії збудувати нову українську не радянську?

— Це реально сталося. Були різні кон­цепції, зокрема передбачалося звільнити всіх радянських і набрати українців. Чудо­ва ідея, але спочатку їх треба було роззброї­ти, бо вони з допомогою Москви могли вже тоді розпочати війну проти України, і це було б схоже на югославський варіант.

Але скористатися цим їм не дали. Вер­ховна Рада ухвалила концепцію еволюцій­ного перетворення радянського угрупо­вання в основу для формування ЗСУ. Цей процес передбачав приведення до присяги, виведення за межі України незгодних, при­значення на службу лояльних офіцерів, по­дальше вдосконалення українізації органів управління військами. Усе це для сторон­нього спостерігача здавалося не зовсім ре­альним, але все ж таки зробили саме так. Українці — цивілізована нація — знайшли підходи, тому все вдалося без загострень. Навіть в умовах активних підбурювань до них і з боку московських організацій, і з бо­ку наших, домашніх. Я вважаю критерій присяги унікальним вибором української влади, можливо, на той час єдиним спо­собом цивілізовано перебрати управління угрупованням.

Водночас ми не відкидали того, що при­сяга не стане достатнім критерієм визначення ступеня відданості Україні новопризначенців, але на той момент то був тільки спосіб відмежу­вання відвертих супро­тивників від лояльно налаштованих офіцерів. Зрештою, це й стало визначальним факто­ром у відверненні збройного протистояння за югославським варіантом.

Виявилося, що це можливо завдяки надійності людей, українських патріотів, які цього дуже хотіли.

— Чи були проблеми, рецидиви з підпо­рядкуванням військ 43 Ракетної армії, стра­тегічної авіації, частин ЧФ? Адже Україна заявила про без’ядерний статус?

— Проблеми були. Рецидиви? Деякі бу­ли, але здебільшого не визначальні. Це від­бувалося у два етапи. Спочатку 43 РА, стра­тегічну авіацію і ЧФ зарахували до страте­гічних сил СНД — не було змоги швидко розв’язати всі проблеми, що поставали, з ухваленням без’ядерного статусу й бло­куванням присяги в Криму. Це і ядерний контроль за зберіганням, і відданість між­народним актам щодо нерозповсюдження, і збереження персоналу флоту й авіації та їхній захист від масових репресій. Прига­дую, під час зустрічі в Києві з Кіссінджером я йому саме про це розповів, на що він тихо зауважив: «А що тоді ваша незалежність?». Звісно, ми розуміли підтекст, бо виходили з тимчасовості такого стану. Стратегічна авіація не була передбачена українським за­конодавством як компонент Збройних Сил.

Щодо 43 Ракетної армії, то в Мінобо­рони створили управління адміністратив­ного контролю за процесами скорочення ядерної зброї. На виконання рішень ВРУ про соціальний захист Міноборони брало під управління побутові питання військовослужбовців тих частин. Які там були проблеми, це окрема тема, але й вони поступово пере­йшли до складу ЗСУ.

Основні проблеми з формуванням в Україні власної військової організації тривалий час лишалися повʼязаними із Чорноморським флотом. Так сталося, що ЧФ було чомусь виокремлено як «особли­ве» питання з-поміж таких самих опера­тивно-стратегічних обʼєднань, якими були в Україні Київський, Одеський і Прикар­патський військові округи.

Усі штучно створені там «особливості» мали те саме походження, що й ті, які ство­рювали політики-сепаратисти в Криму. Хоча на референдумі 1991 року Крим і Се­вастополь проголосували за незалежність, на їхній основі там почали формуватися антиукраїнські настрої і серед населен­ня, і серед військовослужбовців. До того ж вони підживлювалися провокаційними візитами в Севастополь і на обʼєкти флоту депутатів і чиновників РФ. Вони намага­лися втручатися у фінансування потреб українських військовослужбовців, штучно розпалювали ворожнечу з командуванням наших ВМС, за ініціативи й підтримки флоту активно створювали антиукраїнські партійні й громадські організації. Органи місцевої влади дедалі більше захоплю­валися сепаратистськими ідеями. Їхня підривна діяльність, зрештою, спонукала українську владу надати спочатку Кримській області статусу автономії, а пізніше — і антиконституційного статусу російському флоту на нашій терито­рії. Це, своєю чергою, і визначило його роль під час спровокованих заворушень на Сході й у подальшій агресії.

— Чи могла Украї­на відмовитися ділити з Росією Чорноморський флот, базуючись на принципах міжнародного права? Що не дало змоги це зробити? Чо­му ми погодилися на поділ, а потім і на здачу більшої частини флоту за борги?

— Могла й мала право. Я часто поверта­юся до тих подій у своїх спогадах, пам’ятаю в деталях, як це відбувалося. У 1993 році ми готували варіанти розв’язання проблеми. Питання флоту справді тоді ставало про­блемою. Процес затягувався, кількаразо­ві домовленості президентів СНД і в Сочі, і в Москві не розв’язували проблеми, не мі­стили однозначних рішень, залишаючись політичними гаслами. Для військових це було нічим. Офіцери, які визначилися з по­дальшою службою в наших ВМС, чекали на їхню легалізацію. Натомість — нічого, і во­ни згодом почали піддаватися репресіям: дострокові звільнення з наслідками для пенсій, зняття із черги на розв’язання жит­лових проблем.

Була нагальна потреба перебирати ко­мандування флотом і впроваджувати там реформи. Міноборони розробило проєк­ти організаційних документів й у квітні подало президенту. Він погодився, але ще до їхньої реалізації скасував своє рішення.

В адміністрації чекали пропозицій щодо флоту від уряду, де, як потім виявилося, таємно готували проєкт його розподілу з базуванням обох частин у Севастополі. Ми дізналися про те, що наші пропозиції відхилено менш ніж за годину до засідан­ня делегацій Украї­ни й Росії для їхнього розгляду на рівні пре­зидентів у Масандрі. Хочу зауважити, що не лише без нас, а й без обговорень у Верховній Раді там були ухвалені рішення і щодо роз­поділу, і щодо строків базування російської частини ЧФ в Україні. Наші перші особи з усім погоджувалися без жодних заперечень. Мовчазною була й позиція керівництва МЗС, хоча інтереси України публічно здавали Росії. Складало­ся враження, що все погоджувалося з Мо­сквою ще під час розробок того проєкту.

Погодилася на це не Україна. А чино­вники, які представляли її без погодження в парламенті таких повноважень. Ми про­тестували, я зробив офіційну заяву під час цих так званих обговорень. Звісно, вона не звучала в унісон позиції уряду й президен­та. У мене тоді залишилися, м’яко кажу­чи, відчуття не те що зради, а цілковитого нерозуміння таємних дій уряду всупереч позиції Міністерства оборони. Почувши наступного дня у виступі президента «ар­гументацію» безвихідності для України, я ухвалив рішення про відставку. Але спра­ва не в моїй особистій драмі. Наслідки цього «державного, політичного й міжна­родного дійства», як тоді подавала влада, відомі: постраждали офіцери-моряки, па­тріоти України, а флот, як ми й прогнозу­вали, з роками дедалі більше ставав загроз­ливим антиукраїнським анклавом Росії на нашій території і вже 2014 року спрацював ударною силою агресора в спину державі.

В адміністрації наступного президен­та був шанс виправити цю фатальну по­милку під час підписання угоди щодо ЧФ 1994 року, але вони ним не скористалися.

— Чи ставили пи­тання про перенесення російської частини ЧФ з території України. Як сталося, що Росії дозво­лили залишити в Криму свою військову базу? Хто в цьому винен?

— Воно стояло по­стійно аж до окупації Криму у 2014 році. Особливо гостро його порушували щоразу під час пошуку так званого компромісу. Але про яку взаємови­году можна говорити, якщо йдеться про базування іноземного флоту на нашій те­риторії. Позиція Міноборони тоді була не­змінною: неукраїнську частину ЧФ треба вивести за межі України. Але влада вважа­ла це популізмом і особистими амбіціями міністра. Ні від кого з керівництва, крім опозиції у ВРУ, не було чути згадок, що це відбувається всупереч Конституції про заборону дислокації на території України іноземних військових формувань.

Продовження терміну базування іно­земного флоту в Україні також відбувалося кулуарно й з порушенням цієї статті Кон­ституції. Пригадуєте, які протестні дії де­путатів відбувалися в сесійній залі під час затвердження другої пролонгації перебу­вання в Україні ЧФР, здається, до 2044 року (на 25 років — з 28 травня 2017 року з авто­матичною пролонгацією на п’ятирічні тер­міни. — Тиждень)? Опозиція мала вагомі аргументи проти одноосібного рішення президента. Питання безпосередньо стосу­валося державної безпеки, це бачили навіть не політики й не військові. Але більшість усе зробила нахабно швидко, не лише з по­рушеннями регламенту, а взагалі без жод­ної ознаки парламентаризму.

Так сталося, бо було знехтувано принци­пом верховенства права. У нас була Конституція, якою визначено повноваження гілок державної влади. Під час другого продовження терміну базування ЧФ уже було запроваджено парламентсько-прези­дентську форму влади, а парламентом і далі ке­рували чиновники.

Хто винен? Думаю, непатріотичні, не­далекоглядні посадовці, які випадково брали участь у тих історичних подіях, не виконуючи своєї конституційної функції захищати інтереси України.

— Чи можна розглядати поділ ЧФ як вдалу спецоперацію РФ проти України? Хто з українських державних діячів був причет­ний до здачі Росії Чорноморського флоту?

— Я так не думаю. Росія тоді не була здатною на такі спецоперації. То було на­слідком протиправних дій українських чиновників, причетних до влади, які, що­найменше, не мали ні бачення, ні перспек­тиви можливих агресивних дій РФ проти України, ані власного патріотизму для захисту інтересів держави. Тимчасове зняття питання вигаданих боргів за газ на заміну узаконенню воєнної загрози іноземного оперативно-стратегічного угруповання — то не державницькі рішення й не той інте­рес держави, якого була зобов’язана дося­гати влада.

Причетними були всі посадовці, хто піддався тиску Москви й погодився на нав’язані нам рішення, і ті, хто мав дово­дити їхню антиконституційність, але не робив цього.

Я не можу судити, була то аматорська недалекоглядність політиків, продажні ко­румповані дії чи державна зрада.

— Ви певний час представляли Україну в структурах ЄС і НАТО. Як тоді сприй­мали нашу країну ни­нішні партнери? Як ба­чили перспективи співп­раці? Чи справді в нас був шанс стати членом НАТО ще на початку 2000х?

— Так, після звіль­нення я через деякий час був призначений на дипломатичну службу. Перша моя посада — головний ко­ординатор співробітництва України з Єв­ропейським Союзом і Північноатлантич­ним альянсом у військовій сфері. Згодом мені довелося бути послом у НАТО.

Тоді розгорталася миротворча діяль­ність українських офіцерів. Від початку військовослужбовців нашого контингенту в складі різних угруповань ООН й Альянсу оцінювали як добре підготовлених, сум­лінних і надійних партнерів. Так було й пі­зніше, коли Україна єдиною з партнерів стала учасницею всіх миротворчих опера­цій НАТО.

Мені перспективи співробітництва бачилися лише в нашому членстві. І ми мали реальні шанси цього досягти вже в першій декаді 2000-х. Як посол у Брюс­селі, я бачив, що Україна вже тоді була готовою краще за деяких членів Альянсу, і реально розраховував на запрошення нас до виконання ПДЧ із набуттям членства вже у 2008–2009 роках.

Український уряд «регіоналів» сам відмовився від подальшого поглиблення наших стосунків з перспективою член­ства в Організації. У Брюсселі у вересні 2006 року про це офі­ційно заявив прем’єр (Янукович. — Тиж­день). Звісно, після цього противники й скептики здобули під­тримку, що, серед ін­шого, сформувало позицію НАТО на саміті в Бухаресті 2008 року.

Знову ж таки, не варто шукати винних серед наших опонентів, винні в нас удома.

— Після розвалу СРСР Україна успад­кувала величезні військові запаси, які зго­дом виявилися розграбованими, розпродани­ми тощо. Невже ніхто з вищого керівництва держави ніколи не замислювався про можли­ві загрози, які постануть перед країною, коли все це може знадобитися?

— Не можу сказати, що ніхто не за­мислювався. Просто ми до них тривалий час не мали доступу. Запаси справді були величезними. Вони становили матеріаль­не забезпечення угруповання військ на території України як другого ешелону ра­дянських фронтів у Європі. Їх могло виста­чити на перші роки наших ЗС за більшістю номенклатури, інша справа зі строками зберігання деяких із них. Певну частину складів було розграбовано за вказівками Москви ще до приведення особового скла­ду тих частин до присяги Україні. І депута­ти, і активісти Спілки офіцерів, і патріоти на місцях доповідали в МО, яке ще не мало жодної змоги вживати випереджувальних заходів.

Вище керівництво? Офіційно уряд також не міг це контролювати, оскільки неможливо було навіть розпочати інвента­ризацію майна в частинах, що де-факто за­лишались у підпорядкуванні московських військових органів. Усе розпочалося з при­ведення частин до присяги.

До того ж у владних структурах існу­вала тоді неписана концепція поглядів на воєнні загрози того часу. Мовляв, з НАТО в нас розвивається партнерство, з Росією ми довічні брати, отже, які загрози? Тому десятиліттями тривали так звані скоро­чення (читай розпродаж і розкрадання) не лише матеріальних запасів, а й бойових ча­стин ЗС. А для виправдання вигадали сум­нозвісну тезу про «оборонну достатність», що навіть тоді було нонсенсом.

— Чи розглядали Росію після розвалу СРСР як потенційного ворога України, який колись захоче повернути Україну під свій контроль?

— Коротка відповідь — не розглядали. Мушу констатувати, що й тут атмосферу оцінок ситуації загалом у країні формувало мислення про вічну дружбу з РФ, і ні в кого не було думки про агресію з її боку. Між­державні стосунки ніколи не були щирими, і ми, військові, розуміли, що загроза для України зростатиме не із Заходу. Вважа­лося, що Росії треба було 10–15 років для зміцнення наступального компонента ЗС. Такі оцінки ГШ ЗС доповідали мені усно, їх певною мірою враховували в організа­ційних документах. Офіційно оформлених таких поглядів не могло бути в принципі, хоча майже всі все розуміли, але вдавали, що взаємини — куди вже краще.

Навіть обережні пропозиції якось вра­хувати реальну ситуацію викликали негай­ну жорстку реакцію депутатського корпусу, щоб чимось таким не розгнівати Москву.

У Міноборони неофіційно розробляли пробні плани перегрупування військ з ура­хуванням загрози зі Сходу. 1993 року в ГШ ЗС була карта в олівцевому виконанні й з рукописною пояснювальною запискою, але виносити ці ідеї тоді не було куди. В ад­міністрації президента і в уряді були за­хоплені планами відновлення втрачених економічних зв’язків на пострадянському просторі. Хоча навіть ми в Міноборони розуміли, що це не є шляхом побудови національної економіки, інтегрованої на спільних засадах з європейськими еконо­мічними структурами. У Верховній Раді 1994 року дедалі більшого голосу набували проросійські фракції комуністів і соціаліс­тів. Пригадую, як жорстко засудили лише наміри МО передислокувати деякі частини радіолокаційного спостереження з При­карпатського воєнного округу до східної частини Сумської області. Їх просто назва­ли провокацією.

— Що ви думаєте про війну, яку сьогодні змушені вести українці? Це результат неда­лекоглядної та недержавницької політики українського політичного керівництва впро­довж багатьох років?

— Результат саме недалекоглядної, не­державницької політики українського ке­рівництва.

Найголовніше — це помилкове недооцінення інституту військово-політич­ного союзу. Моя головна теза — причини у зволіканні з приєднанням до НАТО. Цей вибір перед Україною, як і перед країнами Східної Європи з усією очевидністю постав від початку 1990-х років. Але на відміну від наших європейських сусідів, наша вла­да коливалася між двох вогнів: союз із РФ і позаблоковість. Тепер очевидно, що оби­два варіанти були помилковими. У той са­мий час із певними перспективами почало розвиватися співробітництво з НАТО, але й тут гальмом було побоювання Росії що­до кінцевої мети. Через це не визначили, що всіма процесами підготовки до член­ства в НАТО займаються всі міністерства й відомства на чолі з їхнім керівництвом і під проводом керівництва країни. Нато­мість постійно створювані так звані робочі групи були лише імітацією підготовки, до того ж нерідко до них входили чиновники з відверто антиінтеграційними переконан­нями. Ось чому не запобігли ані трагедії Майдану 2014 року, ані повномасштабній війні.

Якби українська влада не коливалася між Москвою та Брюсселем і не вигадува­ла різні догми, як-от: «нас там не чекають», якби жорстко спростовували антинатов­ські міфи про «агресивність» блоку, про неможливість сумісності продукції ВПК, про непіднімну ціну членства. Якби полі­тики не тримали народ в інформаційному вакуумі, то сьогоднішні 78 % підтримки інтеграції були б ще в 1990-х. Україна ма­ла б приєднатися до Альянсу разом із Поль­щею, Чехією, Словаччиною та Угорщиною вже навесні 1999 року, ще до отямлення Росії від розвалу СРСР і набуття нею від­верто агресивних намірів щодо нашої неза­лежності. Я не поділяю тези про тодішню неготовність України. То була нездатність політикуму, відсутність волі до приєднан­ня й втрата часу.

Членство в НАТО навіть на початку 2000-х означало б, що український оборон­ний потенціал за основними показниками зростав би не в рази, а на порядки. Це б змі­нило багато чого.

Зайве говорити, що цієї війни могло не бути, якби не ці «якби». Навіть усі герої Майдану були б живими. Бо НАТО — це не лише оборонний союз, це прозорий демо­кратичний контроль усіх аспектів життя й розвитку країни. Водночас немає міс­ця для фальсифікації результатів виборів, бездумного руйнування військового по­тенціалу, розкрадань державного майна й бюджетних коштів, негідного поводжен­ня з персоналом, відсторонення парламен­ту від доленосних для держави рішень.

— Сьогодні інколи лунають думки про провал українського контрнаступу, про те, що ми не в змозі проломити оборону ворога і доведеться сідати за стіл перемовин.

— Я б уточнив: не контрнаступ, а контрудари, щоб створити умови для подальшо­го наступу. Але, може, моя наука застаріла, і я довіряю тому, що говорять головноко­мандувач і Генштаб.

Ми до всього в змозі: і проломити, і вийти на узбережжя Азовського моря, і на державні кордони по всьому периметрі. Справа в часі на перегрупування, перео­снащення й у забезпеченні військ. Не буду говорити про прорахунки, що поставили ці питання в залежність від західної допо­моги. Але ми її завдяки нашим партнерам з НАТО вже отримали достатньо, щоб не вести дискусію про «стіл переговорів».

У наших Силах оборони і бійці, і ко­мандування — найкращі люди з найвищою військовою підготовкою. Вони озброєні сучасною бойовою технікою, про них пі­клується держава, їм допомагає ціла армія безкорисливих волонтерів. Усі вони високо вмотивовані за найважливішими критері­ями, і вони спроможні перемагати.

Провалу як такого не бачу. Думаю, що головне командування силами оборони й Генштаб ЗС набули великого досвіду, до­статнього для завершення Силами оборо­ни наступного року раніше спланованих стратегічних завдань.

У нас для перемоги є все. Президент десятки разів заявляв, що нам потрібно до­датково, бо допомога країн, які розгляда­ють нашу війну як передній край оборони Європи, її суттєво пришвидшить.

— Якою має стати українська армія май­бутнього, щоб ефективно протистояти всім можливим викликам?

— Військова організація України в майбутньому — це одна з військових структур НАТО. ЗСУ успішно інтегруються на спіль­них планах розвитку і спільних оборон­них завданнях із військовою організацією Альянсу.

Ще багато треба зробити в плані досяг­нення сумісності органів управління, тех­нологій підготовки персоналу, озброєння й військової техніки, але саме це останні два роки наші воїни й штаби успішно опа­новують.

Я знаю, як оцінює наші Сили оборони керівництво Пентагону, Штаб-квартири й Штабу військових сил НАТО, військове керівництво європейських країн. Усі єдині в тому, що Україна успішно опановує су­часні способи ведення війни, види озбро­єння, військової техніки, засобів комуні­кації. Для них, серед іншого, це ще й ви­пробування нас в умовах бою, якого вони досі не мали в таких масштабах.

Це є також авторитетною оцінкою го­товності наших ЗС бути ефективним ком­понентом безпекової системи на Євроат­лантичному просторі. Армія України не має стати, вона вже є Армією майбутнього.

---

Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині