Перший Майдан, або — студентське голодування, яке пізніше назвали Революцією на граніті, пам’ятають не всі, хто 35 років тому був достатньо дорослим, щоб цікавитись політикою. Попри «політику гласності» Міхаїла Горбачова, адекватна інформація про той протест потрапляла далеко не до всіх медіа. Мені пощастило: газета «Молодь України», де працювала тоді, висвітлювала події на Майдані (тодішній площі Жовтневої революції) без упереджень, попри вагання цензора, який сидів на четвертому поверсі комбінату «Преса України» й пильнував все, що видавалося друком. Комуністична преса натомість натхненно поливала брудом протестувальників. «Все, що не можеш спинити, слід скомпрометувати», – так, здається, казав у якомусь із радянських фільмів московський чекіст.
Передчуття. Це слово, мабуть, найкраще узагальнює те, що аж бриніло в повітрі на центральній площі ще радянського Києва. Напевне, це була перша така відверта й непокарана свобода, котра підказувала близькі радикальні зміни, значно масштабніші за ті, що містилися у вимогах протестувальників, – нехай Кравчук (тодішній ідеолог компартії) і назвав тоді вимоги студентів «занадто складними».
У жовтні 1990 року голодувати вийшли кілька десятків зовсім молодих людей. Кияни приносили ковдри та теплі речі. Зупинялися поспілкуватись, часом посперечатися. Не марно на площу чи не щодня навідувався Степан Хмара. Радянська міліція не залишала багато простору ілюзіям, – навіть якщо протест не заборонили, провокацій не бракувало. Пам’ятаю намети, розкладачки, білі пов’язки протестувальників так чітко, ніби бачила вчора. Зовсім молоді Олесь Доній, Маркіян Іващишин, Леся Гончар, Анжеліка Рудницька, світлої пам’яті Ганнуся Гончарик… Їх було небагато, – тих, хто справді голодував. Значно більше приходило симпатиків: висловити підтримку, переконатись, що намети цілі, відігнати провокаторів або ж написати репортаж (у моєму випадку).
Студентська акція тривала з 2 до 17 жовтня. Протестувальники вимагали відставки тодішнього голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, військової служби строковиків — на території республіки, відмови від підписання нового Союзного договору, що його проштовхував Міхаїл Горбачов, а також — передачі місцевій владі майна компартії та комсомолу та перевиборів до Верховної Ради. По суті, то була перша ластівка оновленої тріади: «деколонізація, декомунізація, дерусифікація», – навіть якщо самих цих термінів на той час ще не вживали.
Протест, що виглядав екзотичним й зухвалим для уродженців Московії, органічно вписався в політичний пейзаж української столиці. Нехай надворі доживав останній рік радянський устрій, генетична пам’ять українців, щойно вільніше стало дихати, запустила в дію свій прадавній код. Віче періоду Київської Русі, козацькі ради, де обирали гетьманів, — всі ці форми прямої демократії далеких часів ніби відродились у новій формі, не змінюючи суті.
«Настав час вибору: або ми доб’ємося незалежної демократичної України, або так і залишимося колонією імперії, духовно бідним зденаціоналізованим народом», – зазначалося у зверненні протестувальників. Заклик, як бачимо, актуальний і нині. Але тих, хто зробив вибір на користь України, сьогодні не до порівняння більше. У цьому наша сила і наш шанс. Усі зусилля давніших поколінь борців за волю не були марними, навіть коли вони не були достатніми для докорінних змін.
Перша студентська часткова перемога (бо попри постанову ВРУ, виконані були не всі, а лише три вимоги) і окриляла, і холодила кров передчуттям війни. Москва не любить ні своєї, ні чужої свободи, та й не лише не любить — люто її винищує, щойно виникає така можливість. Чому війна не почалась на початку 90-х, як у Придністров’ї, Грузії, Азербайджані, Таджикистані? Бо Горбачов втратив популярність та вплив, а в Єльцина були інші плани. Проте російська агентура та російський імпералізм ніде не ділися. Як і не зникли ті, хто був готовий працювати на Москву за грубі гроші.
На час Революції на граніті Декларація про державний суверенітет України вже була ухвалена. Із заслань повертались колишні політв’язні: В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, брати Горині, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, який став «добрим ангелом» того, першого Майдану. Але запит на оновлення еліт, озвучений голодувальниками, не був задоволений. Чому?
Бо на той час критична маса тих, хто вимагав системних змін, була недостатньою. Бо ті, хто не боявся іти на барикади, не завжди уявляв, яку державу будувати на уламках колишньої колонії. Бо заборона компартії не знайшла продовження в люстрації, тож партактив швидко перевзувся та заповнив собою нові політсили. Бо депутати Верховної Ради (включно з демократами) не поквапились позбутись повноважень і організувати нові вибори, згідно з постановою від 17 жовтня 1990 року. Бо перехід на єдину державну мову не підтримувався іспитом з української для державних чиновників за прикладом балтійських країн… Список можна продовжити. Незалежність стала компромісом комуністів та націонал-демократів.
А якби всі вимоги першого Майдану були виконані? Історія не знає умовного нахилу, але уявімо, що відразу ж, у першій половині 1991-го, відбулися дочасні парламентські вибори. Цілком імовірно, це була б зовсім інша Верховна Рада, без комуністичної більшості (групи 293). Якісно інший склад парламенту цілком міг би зважитись на системні зміни, співзвучні тим, що запроваджувалися в Центрально-Східній Європі. З’явився б реальний шанс на зміну політичних поколінь при владі… Але цього не сталося.
Попри недовиконані вимоги (зокрема, щодо грошей компартії, що їх досі шукають деякі гарячі голови), Революція на граніті відновила певну історичну тяглість. Вона відродила право українців на незгоду, на свій «фірмовий» вияв протесту, схожий на давні віче та козацькі «чорні ради». Перший Майдан став не перезавантаженням, а ланкою, що з’єднала зламаний імперією процес розвитку. Така собі точка відліку незворотніх змін, навіть якщо імперія не хоче вірити у цю незворотність.