Винятком тут є комуністичні газети та видання Федерації профспілок: ми хороші, ми дуже добре боремося за права трудящих проти олігархії, існують, щоправда, окремі проблеми, але підтримуйте нас, і тільки нас – і ми все переборемо.
Але хто вірить комуністам і Федерації профспілок, крім 5% населення, в основному пенсійного віку, тобто тих, кому здається, що раніше і сонце світило яскравіше, і трава була зеленішою, ніж сьогодні? Такі люди існують у будь-якій країни, так само існують і ті політичні сили, що подібну публіку тим чи іншим способом використовують. Не у цьому справа. А в тому, що традиційні першотравневі ремствування мають під собою реальне підґрунтя.
Справді: за останні роки певні персонажі майже повністю добили (точніше, приватизували) те, що ще залишилося від рекреаційного комплексу, який належав профспілкам та державним підприємствам (санаторії, пансіонати, будинки відпочинку, профлікарні, дитячі літні табори тощо). Нехай у них і не було євроремонту – проте зберігалися достатньо кваліфіковані колективи, які могли забезпечити лікування та відпочинок на рівні, вищому за середній і за цінами, нижчими за середні. І що трудяща маса? Мовчить, бо відчуває покращення життя вже сьогодні? Скидається на те, що журналістам більше за всіх треба, бо підіймають скандали саме вони, тоді як на вулиці мали би виходити робітничий клас та бюджетна інтелігенція… А наполовину вже ухвалений новий Трудовий кодекс? Він за багатьма положеннями повторює сталінські укази 1940 року щодо «наведення порядку на виробництві», хіба що на Колиму не висилатимуть тих, хто запізнився на роботу на 21 хвилину і більше (можливо, тільки тому, що Колима тепер у складі іншої держави…).
У разі запровадження цього Кодексу працівника можна буде легко звільнити за будь-яким надуманим мотивом – скажімо, що ти комусь (навіть дружині) розповів про розмір своєї зарплати (комерційна таємниця!) чи за «неналежне виконання своїх обов’язків» (а що таке «належне»?). Істотно полегшуються й можливості звільнення самотніх матерів та матерів із малолітніми дітьми. А де мітинги протесту молодих мам? Де їхні петиції з багатьма мільйонами підписів? «Проект Трудового кодексу – це затвердження рабства в Україні», – говорять лідери недобитих іще владою незалежних профспілок. А де ваші акції протесту, де «мозкові центри», які вже зараз формують стратегію протидії олігархічним кланам, які відверто творили законопроект «під себе»?
І що цікаво: малий та середній бізнес ще хоч якось бореться за свої права, часом навіть вельми запекло, до крові, а от «найреволюційніший клас сучасності», як його звали і звуть марксисти-ленінці, – ніяк. Хіба що в індивідуальному порядку чи в лавах якихось об’єднань (колишніх воїнів – «афганців», ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС, шахтарів-інвалідів).
У чому ж справа? Що заважає мільйонам людей найманої праці в Україні діяти так, як це робиться у Європі? Що не дає їм консолідуватися та створити потужні профспілкові об’єднання? І чому сьогодні відсутні політичні сили, які б справді прагнули захищати саме інтереси найманих працівників і дрібних приватників – і не тільки прагнули, а були б іще й здатні на це? Адже йдеться, між іншим, про переважну більшість українського суспільства, яка нині, як і в середині ХІХ століття «на нашій – не своїй землі» так само, як і в часи самодержавного деспотизму «мовчить, бо благоденствує»?
Намагаючись знайти відповіді на ці та схожі запитання, нерідко порівнюють Україну з Польщею: мовляв, дві сусідні держави, багато в чому схожі, а там же була «Солідарність», яка сміливо протистояла владі, стала підґрунтям та рушійною силою зміни суспільного ладу, а потім рішуче підтримала перший, найскладніший етап ринкових реформ. Ба більше: «Солідарність» заклала новітні традиції профспілково-страйкового руху в країні, і сьогодні в Польщі відсутні олігархи, хоча і є багаті люди, проте система там зовсім інша…
І справді, чого б не порівняти? Так от, у Польщі в 1968 році по всій країні відбувалися потужні студентські заворушення та виступи інтелігенції під гаслами «соціалізму з людським обличчям» – під безпосереднім впливом «празької весни». У відповідь влада кинула проти бунтівників робітництво, підбурене лідером польських комуністів Гомулкою – мовляв, ці нероби сидять у вас на шиї, а ще й комизяться… А наприкінці 1970-го у Ґданську застрайкували корабели, відбулися зіткнення з міліцією, були численні жертви, – і тоді керівництво польських комуністів «здало» Гомулку, звинувативши його у всіх гріхах та поставивши на чолі партії Ґерека.
Той приїхав до робітників «миритися» – і вони йому щиросердо повірили, бо ж нікому було застерегти, інтелігенти-дисиденти або виділи у в’язницях, або змушено емігрували. Саме під час тих подій молодий електрик корабельні імені Леніна Лех Валенса висунувся у перші лави організаторів страйку, а затим – профспілкових діячів. Він намагався брати участь у процесі «оновлення» та «демократизації» офіційних проурядових профспілок, які мали б стати справжнім захисником інтересів трудящих у їхніх конфліктах з адміністрацією. Та влада зовсім не збиралася виконувати свої обіцянки. Отож на профспілковій конференції корабельні у 1975 році Валенса публічно заявив: «Ґерек обдурив робітників». Через рік його звільнили, і відтоді він перебивався тимчасовими заробітками – а водночас зійшовся із по-дисидентському налаштованою інтелігенцією, об’єднаною в Комітеті захисту робітників. І хоча учасників цього Комітету було небагато, він зумів чимало зробити для організації незалежного робітничого руху, навіть налагодити видання нелегальної газети «Робітник Узбережжя».
А потім був 1980 рік. Середина серпня – на Ґданській корабельні почався страйк із доволі скромними вимогами: поновити на роботі робітників, звільнених «за політику», спорудити пам’ятник жертвам грудневого страйку 1970 року і підвищити заплату всім працівникам верфі на 2000 злотих (приблизно на третину). Через добу влада погодилася з усіма вимогами страйкарів і підвищила платню, щоправда, не на 2000, а на 1500 злотих. Перемога! Але… Вже страйкували десятки різних підприємств Ґданська та інших міст Помор’я. Головою міжзаводського страйкому став Валенса. І він зумів умовити корабельників продовжити страйк, не висуваючи жодних своїх вимог, лише з солідарності зі страйкарями інших підприємств. Влада намагалася заблокувати страйкарів, заарештувавши по дорозі до Ґданська багатьох польських дисидентів, серед них Яцека Куроня та Адама Міхніка. Але дехто прорвався і став експертами міжзаводського страйкому. А страйк швидко поширився на всю країну, і 21 серпня постав Загальнонаціональний страйком (14 робітників і 4 інтелігенти) на чолі з тим-таки Валенсою. За дуже короткий строк ґданський електрик зумів наочно довести свій неабиякий хист організатора, промовця і переговірника, відтак після капітуляції уряду і перемоги загальнонаціонального страйку, яка стала фактом 31 серпня, Лех Валенса залишився на чолі міжзаводського страйкому, який перетворився на оргкомітет самоврядних профспілок, а згодом очолив «Солідарність»…
На кінець 1980 року членами «Солідарності» стало понад 10 мільйонів поляків, вона де-факто перетворилася на широкий антикомуністичний народний фронт, на місцях перебираючи на себе ті чи інші функції держави та місцевого самоврядування. Тому Валенсі довелося взяти на себе досить-таки несподівану для нього самого (але цілком закономірну) функцію арбітра між трудовими колективами та адміністрацією підприємств, щоб уникнути страйків, які об’єктивно розхитували і без того кризову економіку країни. Політична напруга зростала, комуністи не хотіли здавати позицій, частина активу «Солідарності» не бачила іншого виходу, ніж силове захоплення влади, Валенса ж категорично був проти. Врешті-решт комуністи зробили хід першими – у ніч на 13 грудня 1981 року запровадили військовий стан та інтернували кількасот активістів «Солідарності», призупинивши діяльність самої профспілки. Парадоксальним чином це допомогло робітничому руху та політичній опозиції змужніти і зміцніти – адже інтерновані робітничі лідери отримали змогу прослухати курси лекцій інтернованих же першорядних інтелектуалів. І в 1988-89 роках внаслідок домовленостей «круглого столу» опозиції й комуністів останні змушенні були мирно здати владу в державі.
А тепер, після цього конспективного викладу подій у Польщі впродовж її останнього комуністичного двадцятиліття, відзначимо головні відмінності від українських реалій. Справа навіть не в тому, що Польща розпочала боротьбу за декомунізацію раніше за Україну. Справа в тому, що стартові позиції були істотно відмінними. Польська нація наочно засвідчила свою консолідованість ще 1920 року, коли завдяки єдності всіх суспільних верств, усіх політичних сил та всіх регіонів етнічної Польщі сталося «диво над Віслою» – і похід «червоних коней» на Рейн і Марну був зупинений.
У Польщі комуністи ніколи б не мали шансу здобути не те що владу, а помітне місце у політичному спектрі без установлення після Другої світової війни радянського окупаційного режиму. Ба більше: 1956 року полякам завдяки консолідації абсолютної більшості суспільства, в тому числі й значної частини комуністів, вдалося істотно послабити радянський вплив (у тій ситуації визначну роль зіграв згаданий уже Владислав Гомулка, в’язень таборів сталінського часу, який після скинення сталіністів очолив компартію і наказав роздати робітникам зброю для захисту країни в разі агресії з боку Москви (тривалий час його популярність трималася не в останню чергу саме на цьому епізоді). Та й у 1981 році генерал Войцех Ярузельський наважився на запровадження військового стану не тільки для збереження влади партноменклатури, а й для уникнення введення радянський військ за зразком не такого тоді давнього вторгнення до Чехословаччини. Бо ж поляки не такі мирні, як чехи, тому це вторгнення могло вилитися у широкомасштабну криваву війну. Власне, гасло: «Спершу незалежна Польща, а далі – яка саме» стало провідним майже для всіх політичних сил країни впродовж минулого століття. Стосувалося воно й «Солідарності» та її комуністичних опонентів: спершу вони почувалися поляками, а далі вже представниками тих чи інших організацій та ідеологій. І, нарешті, «материкова» Польща після 1956 року здобула практичну єдність із численною польською еміграцією: хоча влада і не толерувала контакти «комуністичних» поляків із політемігрантами, але, скажімо, кожне число знаменитого журналу Ежі Ґедройця «Культура» потрапляло у багатьох примірниках до Польщі (а звідти – й до УРСР), його читали всі освічені люди, включно із частиною партноменклатури, отже, всі спільно формували дискурс майбутньої вільної Речі Посполитої. Відтак не дивно, що рух Польщі до НАТО та ЄС почався за президентства Валенси, а завершився за президентства екс-комуніста Алєксандра Квашнєвського…
В Україні ж у силу її постколоніального становища ситуація принципово інша. Ефективний робітничий і загалом соціалістичний рух можливий тут тільки як рух антиколоніальний. Цього немає. Навіть на Галичині, де колись існували потужні традиції такого руху. Інтелігенція і робітники за всі ці роки так і не знайшли взаєморозуміння у межах певних організованих структур. Відсутні загальнонаціональні інтелектуальні майданчики, де б упродовж тривалого часу велася спокійна й розважлива розмова про майбутнє України і про інструментарій її перетворення справді на «країну для людей», тільки не для обраних, а для всіх. Робітники сходу й півдня країни у своїй масі спершу почуваються «земляками», потім «людьми праці», а потім – добре, якщо у тридцяту чергу, – громадянами України (не власне українцями!). Ну, а щодо належності до українців щонайменше половини політичної «еліти» та активу чинних політичних партій не варто й говорити. От і демонструють на Перше травня «захисники прав трудящих» у футболках із написом «СССР», закликаючи повернутися до «світлого сталінського минулого», де реальні права трудящих були зневажені так, як ніде у тодішньому світі.
Крім того (і це головне), в силу панування в країні кланово-олігархічної системи об’єктивно на порядку денному стоїть не так боротьба за права найманих працівників сама по собі, як потреба здійснити буржуазно-демократичну революцію. Без неї для влади законом є тотальне беззаконня щодо пересічних громадян, і ніякі марші протесту самі по собі не змінять ситуацію на краще (хоча це зовсім не означає, що таких маршів і мітингів не повинно бути). Але це вже інша, не першотравнева, тема…