Як комуністи починаються з Маркса, так і мітинг починається… з пам’ятника Леніну? Ні,мітинг, а особливо платний, починається з реєстрації. Тож організатори провадили все по накатаній схемі, через оголошення у соцмережах: обмін контактами для зв’язку, підтвердження власної участі у масовому заході та повідомлення місця-часу зустрічі. Збирати послідовників червоної ідеології вирішили на Бесарабці, навпроти пам’ятника найдобрішому комуністу всіх часів.
Прелюдією до дійства стали особи в червоних каптуриках на станції метро «Палац Спорту». Приблизно о восьмій ранку ледь не з кожного вагону почали сипати люди різного віку з лозунгами та транспарантами про вічність ідеалів комунізму. Збиваючись у зграї, немов виводки качок, йшли демонстранти за своїми «очільниками» до світлого майбутнього, вгору ескалаторами, до Бесарабського ринку. Ті ж, хто від виводків відбивався, почувались непевно. Окремі особи зверталися до панів міліціонерів, намагаючись знайти свої групи. Тут протестувальники здавали все і вся: імена рекрутерів, місце зустрічі, ледь не вартість години стояння. Правоохоронці посміювалися, декотрі рекомендували писати заяви про «втрачених головуючих». «Комуністів» прибувало.
«Куди ж вони дітей понавозили! Ці ж малолітні нічого не знають ані про Леніна, ані про комуністів, – бідкалася одна пенсіонерка на ім’я Лідія. – Я одного хлопчину, років 15 на вигляд, спитала, чи знає він, що таке КПУ. А той собі очі долу опустив, щось буркоче незрозуміле. Понавозили з периферії народу».
І справді, було щось комічне у «непартійно» вдягнених підлітках, що в джинсах та китайських кедах несли на своїх плечах червоні прапори із символікою вождів пролетаріату. Окреме здивування викликали школярки, які вдягнувши на себе футболки з написами «Соціалізм – наш путь!» та зовсім коротюсінькі спідниці, лаялися, як заправські корабельні боцмани та сперечалися – в яку сторону краще піти, аби швидше потрапити до Бесарабки. Були тут, звісно, і комуністично-активні пенсіонери, що згадуючи молодість, співали радянських пісень та посміхалися, час від часу поглядаючи на підростаючу, молоду, зміну.
На вулиці видовище було цікавішим. Біля виходу з метро червоновдягнені люди, намагаючись хоч якось зорганізуватися, спричинили справжній затор. З підземного переходу перемінним напором текла ріка щирих комуністів. Вони на ходу розгортали червоні стяги та готували транспаранти з лозунгами. На Бесарабській площі,яка пам’ятає і царя, й комуністів, і незалежних демократів, навпроти пам’ятника Лєніну збирався натовп. На перший погляд тут було більше трьох тисяч осіб. Біля ринку стояли київські рекрутери, які ретельно записували «своїх» та збивали їх до купи.
«Хто записувався до Ані?!» – лунало над площею. До дівчини у джинсовому одязі одразу підбігло кілька студентів. Наш же піонерважатий, чи то краще сказати лідер комсомольської бригади, Олександр, роздавав настанови: «Акція дві години, оплата по завершенні. Тримаємо зв’язок, не губимо одне-одного з поля зору». Навколо видно знайомі по іншим «масовкам» обличчя, які не раз приходили на «заходи» від кардинально протилежних політичних сил. Що ж, сьогодні вони стали комуністами.
Читайте також: Платна масовка на мітингу – погляд зсередини
Так вже нам пощастило, чи то навпаки, однак нашу групу поставили ледь не в першу колону, поряд з очільниками компартії. Організатори бігали туди-сюди, намагаючись вишикувати «своїх» у шеренги. Марно. Студенти зі школярами аж ніяк не хотіли піддаватися дисципліні, слухали антисовєтський важкий рок, палили цигарки і взагалі – вели себе не по-партійному. На допомогу організаторам прийшов Перший секретар Київського міськкому КПУ Олександр Комнацький. За допомогою мегафону та напутніх слів йому вдалося на деякий час встановити лад. Скориставшись моментом, ректрутери почали роздавати присутнім кашкети й символіку.
Наша колона виглядала, м’яко кажучи ,чудернацько. Тут зібралися й музиканти-студенти з консерваторії, і неформали в абсолютно не комуністичних футболках з написами CanibalCorpse(в часи СРСР за таку «пропаганду насильства» цих елементів виключили б з комсомолу не вагаючись), і гламурні дівчата-школярки, і зовсім гопуваті ззовні молодики. Десь зліва було чути сивушний дух, а хлопці в джинсах та футболках об’язувалися червоними стрічками вздовж і впоперек, немов від того вони більше скидатимуться на справжніх «лівих».
Акція стартувала із запізненням ледь не на годину.
Стомлені від довгого стояння, із подекуди затерплими ногами, люди почали рух. Під акомпанемент духового оркестру, що грав радянські марші, та тоненьке підспівування пенсіонерок, червона демонстрація сунула Хрещатиком до Майдану. Час від часу з натовпу виринали рекрутери, шикували найманих КПУшників у шеренги і знову зникали. Спереду рухалися різної масті партійці-комуністи, ззаду – київські та регіональні мітингувальники. На Майдані усіх чекала сцена, виконана у традиційному червоному та палкі промови нинішнього вождя українських комуністів – Петра Симоненка.
Петро Миколайович, певно, вирішив почати передвиборну агітацію. Присутні були змушені з півгодини слухати палкі лозунги, що зводилися до закликів повернути владу в країні простим людям та критики буржуїв-олігархів… «Прості люди», до речі, раптово дізналися, що беруть участь не в першотравневій демонстрації, а справжньому мітингу-протесті. Більш того, «ми комуністи» впродовж року влаштовували масові акції та страйки на заводах і фабриках. Користуючись нагодою та широтою аудиторії (на Майдані зібралося приблизно 10 тисяч осіб), лідер комуністів критикував пенсійну реформу, банківську сферу і, о диво(!), політичну лінію чинної влади. Не минулося й без одвічних закликів щодо «землі селянам» та повернення смертної кари. Завершуючи спіч, очільник комуністів щиро пообіцяв працювати на благо народу, не покладаючи рук. Пан конферансьє, себто ведучий, оголосив святковий концерт.
А тим часом молоді послідовники Лєніна намагалися розвіяти нудьгу. Хтось поліз купатися у фонтан, хтось – пішов за прохолодними спиртними напоями, хтось – коментував промову Симоненка. Після монологу очільника КПУ присутнім надали змогу насолодитися радянськими піснями. Були тут і «Прощання слов’янки», і «Лєнін такой молодой», і «Як тебе не любити…» Школярі та студенти почали розсмоктуватися з площі в різні боки, молоді ж душею пенсіонери закружляли на майданівському граніті у вальсі. Дами запрошували кавалерів, кавалери – дам. І саме тут майже прийшло відчуття того «Першого травня», коли люди вірили в непогрішимість партії та світле майбутнє… однак сіре сьогодення нещадно увірвалося до свідомості. Звідусіль від «тушок», себто «масовки», було чути запитання: «Що, вже закінчили?», «Куди нам іти?», «Що робити?» і, головне, «Хто за все платить?» Організатори самі були дещо здивовані тривалістю акції – весь процес зайняв ледь півтори години.
Наш рекрутер Олександр порадив збиратися біля входу до консерваторії, поряд з фонтаном. Тут знову перераховували присутніх та реквізит – червоні прапори й транспаранти. Гроші, а саме 40 гривень, обіцяли заплатити впродовж півгодини. Народ знімав із себе партійну символіку, складав до купи стяги, хтось нервово закурював. Скінчилося, мітинг, на диво, пройшов майже непомітно.
Гроші, щоправда, заплатили за традицією із затримкою. Юні мітингарі отримували кошти через півтори-дві години. Чотири десятки гривень комуністичного «щастя» й капелюх у подарунок – ось і весь День солідарності працьовитих майданбайтерів.
Фото: Сергій Полежака