Першість у жанрі дитячої біографії: ювілей Оксани Іваненко

Сьогодні дедалі частіше виходять друком біографії видатних людей, написані для дітей і підлітків. Від біографічних абеток і життєписів у формі казок до популярного нонфікшену. В українській літературі однією з першопрохідниць у цьому жанрі була Оксана Іваненко. Окрім найвідомішої романізованої біографії Тараса Шевченка для дітей «Тарасові шляхи», вона також написала художні біографічні книжки для юних читачів «Марія» (про Марка Вовчка) та «Друкар книжок небачених» (про Івана Федорова).

Оксана Іваненко народилася 13 квітня 1906 року в Полтаві — місті, багатому на літературно-мистецькі традиції. «У мене було дуже щасливе дитинство. Письменники, книги — це було щось невід’ємне од життя всієї сім’ї. Перше, що я бачила, почавши ходити, на стінах між фото родичів, знайомих і друзів, —  портрети і фото письменників», —  пригадує Оксана Іваненко у спогадах «Завжди в житті», виданих на схилі віку, в 1980-х.

Її дитячі світлини розкривають життя шляхетного й освіченого середовища. Важко уявити, що все подальше життя цієї гімназійної панночки мине в радянській дійсності, зокрема за працею в дитячій колонії для неповнолітніх правопорушників під керівництвом Антона Макаренка. Останній був знайомим її матері, вчительки в хлоп’ячому притулку ще за імперських часів.

Батьки, очевидно, мали прогресивні погляди: «Звичайно, ім’я Тараса Шевченка з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке. У нас удома висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала “Реве та стогне”, “Заповіт”, “Садок вишневий коло хати”, тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні».

Молода письменниця приятелювала з Наталею Забілою і, як і вона, знайшла свою нішу в дитячій літературі, що убезпечило від репресій. Син Забіли став для неї прототипом малого Тараса Шевченка.

Власне, Кобзар став її героєм у 1930-х. 1938 року редакторка дитячого радіомовлення замовила оповідання про дитинство Тараса Шевченка до прийдешнього ювілею: «Якось легко і швидко я написала це оповідання, але мені одразу захотілося написати і про смерть Тарасової матері, і про мандрівку з старим дідом до монастиря, де колись ховалися гайдамаки, і про “школу” у дячка». Видавництво підтримало її задум, і 1939 року Іваненко з колегою-письменницею автостопом вирушили в подорож шевченківськими місцями — Моринці, Кирилівка, Вільшана: «Незважаючи на осінню сльоту, холод, мрячку, непролазну грязюку, “голосування” на дорогах, щоб підкинув якийсь грузовичок, —  це була чудова подорож».

Потім були виступи в евакуації перед молоддю й пораненими, яким Іваненко розказувала про Шевченка. І дослідження: «Багато часу я провела в Київському Шевченківському музеї, особливо за вивченням справи “Украинско-Славянского общества” — себто Кирило-Мефодіївського товариства. Я перечитувала багато разів докладні протоколи допитів, свідчення і навіть кожну маленьку розписку… Так, приміром, я звернула увагу на переклади творів Тараса Шевченка — перші переклади його творів! — зроблені для ІІІ відділу невідомо ким: підрядники до його “Катерини”, “Сну” та інших творів, написані каліграфічно чітким канцелярським почерком, звичайно, без рим, без ритму — просто як підрядник, прозою… Хто саме зробив ці підрядники для Дубельта і Орлова? Багато варіантів, припущень виникло в мене, і раптом це вилилось в образі збіднілого, доведеного до крайнього ступеня злиднів маленького чиновника, українця з походження, загубленого в петербурзьких нетрищах, якому за могорич дає перекласти пихатий, набундючений родич — службовець ІІІ відділу… Я так уявила собі всю цю ситуацію, і сиріт цього чиновника, першого перекладача “Кобзаря”, і його працю вночі, коли раптом усвідомив він, яку іудину справу він виконує, тому що сенс, смисл віршів раптом доходить до його душі».

Лишається дивуватися, як радянська цензура дозволила надрукувати такі речі. Біографія Шевченка розросталась і зрештою стала романом «Тарасові шляхи», що вийшов 1961 року.

Читайте також: Данте, Шекспір, Дефо: Тарас Шевченко — читач європейської класики

Авторка дорослішала, досвідчивши багато хвиль репресій — і 1930-х, і 1940-х, і 1960–70-х. Пишучи про арешт Шевченка і долю його покоління, вона також говорить і про своє. Ті, що вижили в 1930-х, відчували це й підтримували авторку: було багато перешкод, «і в один критичний момент її [книжку «Тарасові шляхи». – Авт.] врятувала тільки схвальна рецензія Максима Тадейовича [Рильського. — Авт.], оригінал якої, написаний ним від руки, я бережу як скарб».

Іншого разу за неї заступився Павло Тичина, який бачив і шанував її письменницьке обдарування й національну свідомість. Іваненко цитує його дарчий напис на книжці, адресований їй: «Справжньому поетові в казках дитячих, письменниці, художні прийоми якої — і самобутні, і оригінальні, а також з народним мистецтвом дружні» (1939). Письменниця так відгукується про Тичину: «Він не виступав “для годиться”, коли несправедливо критикували славних письменників, ні від кого не “відмежовувався”. Скажімо, не відвертався від Юрія Івановича Яновського у найважчий для того час».

Читайте також: Оксана Пашко про неявне літературознавство в Україні 1920-х років

Із родиною Яновського Іваненко теж заприятелювала. Дружина Юрія Яновського Тамара телефонувала їй «в найтрудніші часи, жорстокі й несправедливі… з такими словами: “Оксано, потрібна порція необґрунтованого оптимізму, я і Юрка вас чекаємо”. Або перед якимось зібранням, де, ми знали, його знову пророблятимуть [за роман «Жива вода» 1947 року. — Авт.], нагадувала: “Сідайте так, щоб він вас бачив, треба, щоб на нього дивилися дружні, рідні очі”». Оксана Іваненко вплинула й на одну із сюжетних ліній роману «Жива вода» Яновського: вони з Наталею Забілою випросили на ніч рукопис, аби прочитати, і вранці вона наважилася висловити улюбленому письменнику своє зауваження: «Ваша Марта не з тих, хто зрадить пам’ять чоловіка. Вона ніколи, вже ніколи нікого не полюбить і не вийде заміж. Happy end тут не потрібний». Іваненко сама втратила чоловіка під час війни, він загинув під Києвом у 1941-му, коли їхньому молодшому сину було лише кілька місяців. Яновський прислухався.

Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го

Були й інші випробування — невиліковно захворіла старша донька Оксани Іваненко, Воля, подальші п’ятнадцять років вона провела знерухомлено в ліжку. Воля Іваненко щойно дописала дисертацію, а тепер могла лише надиктовувати рецензії на наукові видання з гідробіології та дитячі природничі оповідання. «Великих зусиль і труднощів коштували тепер кожна моя подорож, навіть кожні відвідини бібліотеки або архівів у самому Києві», — згадує старша Іваненко.

Наближаючись до 60-річчя, Оксана Іваненко отримала пропозицію написати художній твір про Марка Вовчка: «я розуміла, що не зможу обмежитися невеличкою новелою, зіткнувшись з такою постаттю. Я щиро казала, що просто не встигну в своєму житті написати ще один біографічний роман» —  адже попередній забрав 20 років життя й досліджень. Проте Іваненко вже мала образ своєї героїні: «Мене сповнювало почуття гордості за нашу українську письменницю, яка перша познайомила Європу через свої твори з нашою Україною, яка стала членом редколегії французького журналу для дітей та юнацтва, а повернувшись до Росії, сама організувала журнал, була його редактором. І до неї, як до маяка, потяглися сотні жінок, котрі жадали активного життя, праці… Я її міцно полюбила, я наче мусила виконати наказ Франка “повимітати павутиння”, захистити її від усіх наклепів, що існували й дотепер і проникали в деякі біографічні твори».

Однак це й досі була ніша дитліту — рятівна в радянських умовах, але водночас обмежувальна для творчої самореалізації. Іваненко згадує, як розповідала своїй редакторці, «про що дізналася з життя Марії Олександрівни [Вілінської. — Авт.] і що, звичайно, не вкладається в передмову книги для дітей». Замолоду Оксана Іваненко захистила дисертацію в ІНО, знала, як працювати з джерелами, і могла б втілити значно більше, якби обставини були іншими — і політичні, і особисті. Вона бачила, як зникали талановиті письменники. А сама через хворобу доньки по кілька днів не мала змоги підійти до письмового столу, але донька наполягала на тому, щоб мати продовжувала писати: «це тримало і її, і мене». Тож Іваненко таки допише свій другий роман, про «нелегкий шлях самостійної творчої жінки і в той же час відданої матері», —  щоправда, вже після смерті Волі Іваненко.

Читайте також: Як Марія Вілінська дала голос українським кріпачкам

Оксана Іваненко була активною до кінця життя: у 1989 році ще брала участь у зустрічі колишніх вихованців і вихователів дитячого будинку, де зростали звільнені з нацистських концтаборів діти. Письменниця опікувалася цими дітьми до їхнього дорослішання й написала про них повість «Рідні діти» — як нагадування, які рани лишила на дітях війна.

У спогадах «Завжди в житті» сучасного читача може дратувати, що Іваненко подеколи прихильно згадує Толстого чи Тургенєва, цитує Пушкіна чи Герцена. Імовірно, це могло бути необхідно платою, аби спогади змогли вийти друком у 1985 році — в рік загибелі Василя Стуса.

Читайте також: Як сміявся Василь Стус

Та переважають у цих спогадах дуже живі й олюднені сторінки. Наприклад, про Юрія Смолича, з яким були знайомі з початку тридцятих, а понад 17 останніх років його життя жили поряд на письменницьких дачах у селищі Конча-Озерна: «Наші постійні розмови “через тин”, на нашому “проспекті Витріщатику”… Про що тільки не говорили, чим тільки не ділилися — враженнями від книг, і від останніх зборів у Спілці, і від міжнародних подій.

Наші поливки в саду, турботи про дерева, квіти — як це все розкривало людину, яку я побачила “на природі”, без міської метушні.

От чую вранці його голос:

—  Олено! Олено! Блакитна гортензія розквітла! — Скільки безпосередньої радості в тому голосі!

От він іде до нас з кошиком. Це він несе моїй дочці незвичайні овочі, які виростили з Оленою на городі. Яка я йому вдячна за ці відвідини, за його розповіді, за те, що дає їй і мені прочитати ще в рукописі свій твір про неспокій [«Розповідь про неспокій: дещо з книги про двадцяті, тридцяті роки в українському літературному побуті». — Авт.]. Для дочки це найкращі ліки».

Читайте також: Мій улюблений сексот: 10 фактів про Юрія Смолича

Твори Оксани Іваненко ілюстрували відповідні художники. Василь Касіян, котрий замолоду служив в австро-угорській армії і створив монумент вояків УГА. Анатолій Базилевич, котрого вивезли на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової і котрий не справляв враження благонадійного для радянської влади через свої національні сюжети з «Енеїдою» на чолі. Софія Караффа-Корбут — львівська художниця шляхетного роду з нерадянською естетикою. А найближчим приятелем Оксани Іваненко був Ігор Муратов, який отримував нагінки від влади за перебування в німецькому полоні та участь сина в УПА. Словом, достойні люди, котрі мали свої складні шляхи вимушених компромісів і старанного уникання радянської лояльності.