Росія протягом століть, проводячи в Україні політику етноциду і денаціоналізації, докладала чимало зусиль щоб укорінити у свідомості європейського світу стереотипне уявлення про нашу країну як російську провінцію, відмічену хіба що етнографічною своєрідністю. І сьогодні факти свідчать, що ці зусилля були далеко не безплідними. У західному суспільстві, попри заяви про схвалення європейського курсу сучасної України, вона і досі трактується (відверто чи приховано) як країна, неспроможна до самостійного державного життя. Значною мірою цьому сприяла відсутність тривалий час в українській історіографії чіткої державницької концепції власної історії, домінування політико-партійного підходу до взаємин України і Росії, насадження в суспільстві хибної думки про постійну необхідність спільного фронту боротьби за демократизацію Росії та ігнорування в зв’язку з цим власних державницьких інтересів.
Тому важливого суспільного і політичного значення набуває сьогодні висвітлення історії України в контексті загальноєвропейського історичного процесу, конкретний показ позицій як окремих європейських діячів, так і держав у цілому, які протягом усієї історії демонстрували сприйняття України як самодостатнього національного організму, вирішальним вектором якого була європейська цивілізація і повноцінний державно-політичний та культурний розвиток. Це також є одним з чинників подолання комплексу меншовартості, який прищеплювався українцям агресивними сусідами. Особливої уваги потребують ті етапи історії, коли українське суспільство виявляло свою внутрішню консолідацію і утверджувало свій позитивний імідж активного державного суб’єкту життя Європи.
Найбільша держава Європи
Князювання Володимира, Ярослава i перших Ярославичiв становить цілісну епоху в розвитку староукраїнської державностi, яка характеризувалася припиненням далеких та виснажливих завойовницьких походiв попередньої доби, спрямуванням натомість уваги на внутрiшню консолідацію країни, пiднесення її економічного життя і культури. Зусилля в цьому напрямі зробили Україну-Русь найбiльшою державою у тогочаснiй Європi.
З прийняттям християнства Україна-Русь остаточно визначилася як європейська країна з переважаючими європейськими політичними і культурними орієнтаціями. При цьому Європа ще не була поділена у церковно-релігійному відношенні, а Візантія відігравала роль спільного культурного фактору і для Західної і для Східної Європи. Особливістю київської церкви був її універсалізм і збалансоване ставлення як до східних так і західних християн. Київ і після 1054 року не заявив про роз’єднання з Римом, що створювало передумови для підтримання рівноваги у взаєминах України-Русі із Західним і Східним християнськими світами.
Читайте також: «Московити нас не знають і ніколи не зрозуміють. Ми ‒ інші»
І Русь, і західноєвропейські держави шукали політичної підтримки і династичних зв’язків з Візантією, яка домінувала в тогочасному воєнно-політичному і культурному просторі Європи. В цьому неоднозначному процесі виникло конкурентне протистояння України-Русі з так званою Священною Римською імперією германської нації.
Матримонiальна традицiя вiзантiйського iмператорського дому забороняла мати шлюб з варварами-iноземцями i поганами, хоча з полiтичних мiркувань iмператори допускали винятки. Коли у 968 році єпископ кремонський Лютранд за дорученням германського імператора Оттона I прибув до Константинополя для переговорiв щодо одруження його сина — майбутнього Оттона II — йому було сказано: «Нечувана рiч, щоб порфiрородна дочка порфiрородного iмператора могла бути видана за iноземця». Царiвна Анна, яку безуспiшно сватав Оттон І, стала дружиною його конкурента — київського князя. Новiтнi дослiдження свiдчать, що iнiцiатором шлюбу Володимира i Анни був сам iмператор Василь II, оскiльки становище візантійського iмператорського дому виявилось критичним i змусило порушити його матримональну традицiю в обмiн на вiйськову допомогу України-Русi. Таким чином, честолюбний будiвничий нової швидко зростаючої держави на сході Європи стає не просто членом родини європейських монархiв, але завдяки своїй «порфiророднiй дружинi» посiдає почесне мiсце в її iєрархiї, вiдтiснивши iнших претендентiв.
Пам'ятник Ярославу Мудрому у Києві. Скульптори М. Білик, О. Редько, В. Сівко, 1997
Подальшому зміцненню Старокиївської держави сприяла активізація її відносин із Західною Європою. Привертають увагу численні шлюбні угоди київських князів із західними династіями у ХІ–ХІІ столітті. В цьому зв’язку варто зауважити, що цілком слушно Ярослав Мудрий носив прізвисько «тесть Європи». Династичнi зв’язки князя i його нащадкiв набули характеру мiждержавних зносин i стали свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох європейських монархів київський володар – один з наймогутніших у Європі, претендент на титул «царя», – став своєрідним еталоном феодального государя. Саме таким він виступає у середньовічних європейських хроніках, королівських сагах зводу «Хеймскрінгли».
Франція і Русь
Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Ярославової доби була Францiя. У 1048 року французький король Генрiх I (1011-1060), третiй з роду Капетінгiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi – Київ прохати руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Генрiх I досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж королiвської влади. Цьому безперечно сприяло встановлення династичних зв’язкiв з Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста чільника французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Пізньої осені 1048 року французьке посольство разом з княжною Анною Ярославною повернулися до Франції. У травні 1049 року відбулися її вінчання з Генріхом І і коронація у Реймсі. Цей крок був пов’язаний насамперед з політичним процесом – затятою боротьбою французького короля з непокірними васалами, у якій Генріх Капет розраховував на військову і політичну підтримку України-Русі.
Генріх І і Анна Ярославна
Була і ще одна підстава для цього шлюбу. Капетінги перебували у родинних стосунках з багатьма династіями Європи і нерідко укладали шлюби з ними всупереч настановам церкви, яка дозволяла шлюби родичів, починаючи лише від сьомого коліна. Батько Генріха І був відлучений від церкви за одруження з своєю родичкою у четвертому коліні. Очевидно, це також вплинуло на прийняття рішення французького короля про свій шлюб з українською принцесою.
Анна народила трьох синiв: Фiлiпа – майбутнього короля, Роберта – що рано помер, i Гуго Вермондуа – засновника молодшої орлеанської гiлки Капетінгiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у державних справах. 3 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд й iм’я Агнеси). Причому, на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею – «Анна королева». З iменем Анни Ярославни пов’язане поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване «Реймське євангелiє», написане кирилицею, на якому протягом століть присягали французькi королi пiд час коронацiї.
Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі
До популяризації старокиївських духовно-релігійних традицій в середньовічній Західній Європі долучилася зокрема донька Анни Ярославни і короля Генріха І Капетінга – Едігна, яка була їх другою дитиною після престолонаслідника Філіпа. Вона народилася у Франції і виховувалася своєю матір’ю в дусі київських церковних традицій, що відзначалися глибокою релігійністю, високим культом любові до ближнього. Приблизно у 19-річному віці Едігна противиться намірам видати її заміж і тікає з королівського двору. Причому послідовний вектор її мандрівки ставить питання, чи не хотіла вона дістатися до Батьківщини своєї матері, про яку очевидно неодноразово чула захоплюючі розповіді французької королеви.
Читайте також: Війна за розум західного світу — це гарантія нашої незалежності
Одна з численних легенд переказує, що Едігну у її мандрівці зустрів милосердний селянин і привіз дівчину на запряженому волами возі, на якому були маленький дзвінок і півень. Згідно з подальшим повіствуванням, коли подорожні під’їхали до невеликої церкви у селі Пух (Баварія), воли зупинилися, пролунав дзвінок і голосно заспівав півень. Це нібито послужило для Едігни голосом Божим і вона вирішила залишитись у цьому селі побожною пустельницею. Відомо, що в християнсько-євангельській символіці півень нерідко трактується як символ провідника Евангелія, що цілком органічно вплелося у апокриф про Едігну. Протягом 35 років онука Ярослава Мудрого прожила черницею, лікувала хворих, надавала місцевим селянам поради у їх повсякденних клопотах, навчала дітей грамоти – цілком у дусі традицій києво-печерських засад життя і тішилась великою пошаною та авторитетом серед населення. Після смерті у 1109 році її було поховано під престолом місцевої церкви. У 1600 році церкву перебудували і тлінні останки української князівни перепоховали у бічному вівтарі, де вони лежать і досі. Приблизно у цей же час католицька церква проголосила її Блаженною.
Прибуття Едігни до Пуху. Картина невідомого художника, Баварія, 1650 рік
Початку змiцнення королiвської влади у Франції сприяло порозумiння, якого досягли першi Капетінги у своїх вiдносинах iз церквою. Вони одразу виявили себе її «охоронцями», що дало змогу французьким королям долати анархiю менших сеньйорiв, насамперед, у власному доменi. В цьому контекстi варто ще раз згадати дiяльнiсть Анни Ярославни як дружини французького короля Генрiха I i фактичного регента її малолiтнього сина-короля Фiлiпа I. Вона активно опiкувалася французьким церковним будiвництвом, її прiзвище зафiксоване в дипломi, виданому королем 12 липня 1058 р. монастирю Сент-Мар-де-Фосе. 5 серпня того ж року вона пiдтверджує дарунок свого чоловiка на користь абатства Аснон. У травнi 1059 р. Анна видає опiкувальний документ одному з монастирiв в Туренi; пiдтверджує передачу церкви Святої Марiї, названу Villa Mile, ченцям абатства в Куломбi, а також диплом Генрiха I монастирю Святого Мартiна. Нарештi, у Санлiсi поблизу Парижа Анна заснувала монастир Святого Вiкентiя i увiльнила його вiд будь-якої свiтської юрисдикцiї, окрiм королiвської. Анна поселила в ньому ченцiв-августинцiв, i монастир проiснував аж до часiв Великої Французької революцiї.
Церковний фронт
У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний розкол християнської церкви, пiдготовлений довготривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем. Не оминула цих суперечностей з Константинополем і Україна-Русь. Управління українською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 року є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 року митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона.
Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв. Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї i фiнансами нацiональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя.
Цiлком ймовiрно, що, покладаючись на досвiд Каролiнгської династiї, Ярослав сам (без візантійського iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли формуванню загальної побожності в Україні-Русі, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, але й на досвiд каролiнгзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу використати загальнохристиянськi церковно-полiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах держави й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.
Читайте також: Зірваний «церковний аншлюс»
Акт 1051 року мав звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежності. Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 році вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини за захiдноєвропейським зразком.
Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейно-культурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи – «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 року Можна стверджувати, що зближення України-Русі з Францією було спрямоване з одного боку проти Візантії, а також ставило своєю метою стримати експансію Германської імперії на схід та намірам останньої послабити вплив Старокиївської держави на перебіг німецько-візантійських відносин.