Місцеві вибори в Україні 4 березня 1990 року стали першими демократичними виборами на альтернативній основі. Опозиційні до компартії сили (Демократичний блок) вперше домоглися значного успіху. Місцеві вибори відбулись одночасно з виборами народних депутатів Української РСР. Демократичний блок здобув перемогу в низці областей, а комуністи вперше опинилися в опозиції, попри монополію компартії на засоби масової інформації.
Як відбувалася зміна парадигми та як уже незабаром комуністи взяли реванш, розповідає депутат Мінської (згодом Оболонської) районної ради в Києві 1990–1994 років Іван Іванович Петренко, мій батько.
— Як відбувалося висунення кандидатів? Чи була це власна ініціатива?
— Виборам на всіх рівнях передувала передвиборна кампанія — висування кандидатів у депутати, розподіл кандидатів за виборчими округами, агітація. Передвиборча кампанія 1990 року відрізнялася від усіх попередніх. Доти «вибори» були формальністю — в бюлетені був лише один кандидат, за якого всі мусили проголосувати. 1990 року під впливом Перебудови вперше було вирішено розширити список з одного нав’язуваного кандидата, зробити справжні альтернативні вибори з кількох кандидатів. Такі вибори планували провести на всіх рівнях — республіканському, міському та районному. Завод «Цукроавтомат», де я тоді працював у конструкторському бюро начальником служби технічної інформації, почав висувати своїх кандидатів у колективах відділів, цехів та служб. На спільному засіданні конструкторського бюро та технічного відділу, несподівано для мене, запропонували мою кандидатуру, яку більшістю голосів затвердили та відправили до виборчої комісії Мінського району міста Києва для реєстрації за місцем мого мешкання.
У виборчій комісії я обрав дільницю, у списку якої був мій будинок і кілька прилеглих. На нашій виборчій дільниці виявилося п’ять кандидатів, включно зі мною. Щоправда, решта кандидатів мешкали в різних місцях Києва.
Для своєї агітації вирішив пройти по всіх своїх будинках, заходив у більшість квартир, представлявся, що я їхній кандидат у районні депутати, запрошував на майбутні вибори та залишав таку собі візитівку. Я нічого не казав про інших кандидатів – не знав їхніх ані недоліків, ані переваг. Я просто казав, що живу поруч, у сусідньому будинку, і що мені близькі їхні проблеми, які потрібно вирішувати. Сусід за під’їздом, з яким ми приятелювали, запропонував ходити по квартирах разом зі мною як довірена особа.
— Як минуло голосування? Які були перші дії?
Фото для передвиборної агітації 1990 року
— Голосування відбувалося в сусідній середній школі неподалік від дому. Пізно ввечері в день виборів ми з моєю «довіреною особою» із цікавості сходили до школи. Ще тривав підрахунок голосів. Нас попросили прийти за годину. Коли ми зайшли вдруге, голова виборчої комісії привітав мене, сказавши, що мене обрали одразу, без другого туру, з великим відривом від моїх конкурентів.
На «Цукроавтоматі» директор запросив мене до свого кабінету, привітав з обранням. Щоправда, сказав, що на першій сесії будуть обирати голову райради, і Рада директорів Мінського району, порадившись, вирішила запропонувати депутатам обрати головою райради Вегеру Світлану Анатоліївну, яка до цього була першим секретарем Київських райкомів партії. Директор сказав, що знає мене як принципового та добросовісного працівника, однак рекомендує мені дослухатися до пропозиції Ради директорів і віддати свій голос за Вегеру.
Мене ця його нав’язлива пропозиція налаштувала якраз навпаки. На першій сесії я дізнався, що ця «товаришка», щоб гарантовано бути обраною депутаткою, балотувалась у військовій частині, де була єдиною безальтернативною кандидаткою, і, звісно, в цій військовій частині пройшла. Я її зовсім не знав — ані як фахівця, ані як людину. Але такий її вчинок одразу відвернув мене від неї. Тому при виборі голови райради я проголосував за депутата від опозиції. Однак Вегера більшістю голосів таки була обрана головою райради. А я натомість одразу ввійшов до утвореного в райраді Демократичного опозиційного блоку, як ми його називали, Демблоку.
— Як ви сприйняли незалежність?
— 24 серпня 1991 року на Хрещатику я стояв у 5–7 метрах від флагштока перед будівлею Київської міськради. З Верховної Ради мали принести прапор. Увесь майданчик перед будівлею був заповнений щасливою юрбою. Підійшла колона з прапором України. Промови. Урочисте підняття українського прапора. Пам’ятаю, впізнав Дмитра Павличка, Івана Зайця, інших шанованих людей. Дуже хвилююче, незабутнє видовище.
Після прийняття у Верховній Раді Акту проголошення незалежності
Депутати міського та районних Демократичних блоків кілька разів зустрічалися на засіданнях у будівлі Київської міськради з демократичними опозиційними депутатами Верховної Ради. Тоді ж я був обраний заступником голови демократичної групи депутатів нашого району. За дорученням Демблоку ми, група з трьох осіб, опечатали всі приміщення та закрили Мінський райком партії та райком комсомолу, і мій підпис стояв другим в актах закриття. Іноді я жартував з цього приводу, що якби повернулися «червоні», мене б повісили другим у списку. Щоправда, коли я написав про участь у закритті райкому своїй мамі, то отримав від неї догану: «А ти його відкривав? Ми з твоїм батьком у партію вступили під час війни. Яке ти мав право так чинити?».
Через років двадцять на одному з книжкових ярмарків я зустрів колишнього депутата Верховної Ради, легенду визвольного руху, дисидента Левка Лук’яненка, нагадуючи йому про те, що ми, депутати нижчих рівнів від демократичних опозиційних сил, зустрічалися з ним та іншими депутатами Верховної Ради (демократами) і що вони нам радили.
Символічно, що вулицю Тимошенка, де розташована Оболонська райрада, нещодавно перейменували на честь Левка Лук’яненка.
— Яким напрямом ви займалися?
— Незважаючи на те, що директор заводу, де я працював, наполегливо рекомендував мені увійти до депутатської групи, що курує промислові підприємства Мінського району, я увійшов до депутатської групи з освіти та культури. Вочевидь, мою роботу помітили. Одного разу відділ культури Мінського райвиконкому вручив мені нагрудний знак, присвячений участі в огляді пам’ятників і пам’ятних місць України. Посвідку підписав академік Академії наук України Петро Тимофійович Тронько.
Далеко не все йшло гладко. Мені довелося довго й наполегливо пояснювати Світлані Анатоліївні Вегері, що в районі необхідно відкрити для депутатів курси української мови. Нас у районі було 114 осіб. Я зробив офіційний депутатський запит, а одного разу виступав на сесії щодо цього питання. Нарешті такі курси відкрили — але був нюанс. Заняття відбувалися двічі на тиждень… о 14:00. Звичайно, депутати районного рівня не були звільнені від основної виробничої діяльності за місцем роботи. Навіть на сесії, а також для виконання депутатських обов’язків доводилося відпрошуватися з роботи. Ну, хто буде на підприємствах відпускати ще й на курси? Так усе й заглохло…
Будівля Оболонської райдержадміністрації
Одна з виборчинь із нашого будинку просила допомогти в отриманні дозволу на будівництво Молитвенного дому для їхньої релігійної спільноти. Я порадився з депутатами, але вони поставилися до цього скептично, адже на той час на Оболоні не було навіть жодної православної церкви.
— Чим ще доводилось опікуватися депутату місцевого рівня?
— Дуже скоро я зрозумів, що робота депутата місцевого рівня в багатьох випадках полягає у вирішенні звичайних побутових проблем виборців, які ми обговорювали на зустрічах із ними.
Раніше в мене вже був певний досвід у з’ясуванні непорозумінь із начальницею нашого ЖЕКу, яка, однак, ніяк не реагувала на мої пропозиції та зауваження. Аж ось я став депутатом, зайшов до неї в кабінет і показав своє депутатське посвідчення. Нагадав їй про свої багатомісячні пропозиції встановити металеві ґратки із замками на сходових майданчиках верхніх поверхів будинків, щоб сумнівна публіка не могла збиратися на горищах і дахах. Надав начальниці номери будинків моєї виборчої дільниці. І вже за два–три тижні ґратки із замками були встановлені. До речі, вони стоять досі.
Так само я домігся, щоб входи до всіх під’їздів наших будинків були освітлені, а також біля входу були встановлені лавки. Мені довелося довго пояснювати й доводити Вегері, щоб у нашому мікрорайоні встановили бювет для води. Нарешті вона дала відповідне розпорядження. Але виявилося, що для економії грошей артезіанська свердловина не була пробурена, а воду підключили по трубах із бювета сусіднього мікрорайону. В результаті труби іржавіли, вода була не найкращої якості. І лише через роки наш бювет таки укомплектували власною свердловиною.
Будинок на Оболоні, де мешкав та обирався Іван Петренко
На Оболоні сусідній від нашого будинку — восьмипарадний багатоквартирний будинок. Мені поскаржилися кілька молодих матерів. Перед їхнім будинком зелений газон, куди вони виходять із малюками на прогулянку. Але на тому-таки газоні інші мешканці вигулюють своїх собак, звісно, не прибираючи за улюбленцями. Дорослі почали конфліктувати, кожен відстоював свою точку зору. Наступного дня я розповів про цю проблему на роботі. Одна з моїх співробітниць, самотня жінка, заперечила: «Я живу одна. Найближча на світі істота для мене — це моя собака Пальма. Вона мені дуже дорога, вона допомагає мені долати самотність. Коли я на роботі, вона сама в квартирі чекає мого повернення. Як і де мені її вигулювати?». Це проблема міської інфраструктури, коли при плануванні будинків не передбачені простори для дітей, тварин та приватного транспорту.
Пізніше у дворах почали облаштовувати дитячі майданчики, очевидно, запитів було чимало. Собачих майданчиків і публічних просторів на подвір’ях і досі бракує, тепер усе зайнято запаркованими машинами.
— Як завершилася ваша депутатська кар’єра?
У 1994 році закінчувалися наші депутатські повноваження, і члени депутатської групи нашого виборчого округу стали рекомендувати мене балотуватися на другий термін у депутати Мінського району. Я знову обрав свою виборчу дільницю за місцем мого мешкання на Оболоні. Під час виборчої кампанії нам затримали агітаційні матеріали. Я їх отримав буквально за два–три тижні до виборів. І тут виявилося, що виборча комісія вручила мені матеріали на іншу виборчу дільницю, змінивши її без моєї згоди. А на моїй дільниці опинився інший кандидат, більш зручний для номенклатури Мінського району. З’ясовувати стосунки було пізно. Я вже не став обходити квартири на новій запропонованій виборчій дільниці і знайомитися з виборцями. На цих, других виборах я не отримав першого місця, тому повторно в депутати обраний не був. А той, угодний номенклатурі кандидат, що балотувався на моїй дільниці, став депутатом.
Уже пізніше я переконався, що ті, перші демократичні вибори були ейфорією вільного волевиявлення. Зрештою, обов’язок демократичного депутата на тому районному рівні я виконав із чистим сумлінням.