Безвідмовний протягом останніх пари років механізм «вказівка з Банкової – помах руки Михайла Чечетова – прийняття потрібного рішення» почав періодично давати збої, сам Чечетов забув про свої диригентські функції і сидить тихше води нижче трави поміж колег, яких тепер на засіданнях значно більше, ніж порожніх місць, а не навпаки, як раніше.
Причини досить очевидні – це зміна як кількісної, так і якісної структури нового парламенту. За час сесії регіонали стабілізували більшість на рівні 250-260 депутатських мандатів, разом з комуністами та з використанням кнопкодавства. Про конституційну більшість наразі не йдеться. Масової міграції «тушок» під час першої сесії, про що попереджали багато оглядачів не сталося – чи то потенційних зрадників так перелякала влаштована депутатам Табаловим обструкція, чи то самі регіонали вирішили приберегти «прикуп» до часів, коли без нього вже не можна обійтися.
А такі часи можуть настати вже дуже скоро. Вимога щодо персонального голосування кожного народного обранця стала для партії влади справжньою карою небесною. Передостанній день сесії ознаменував собою небачений досі «облом» – попри неймовірне напруження всіх сил, регіонали не змогли виконати навіть формальності щодо звільнення призначених у виконавчу владу нардепів від їхніх депутатських обов’язків.
Як розповідали Тиждень.ua опозиціонери, протягом четверга до них неодноразово зверталися опоненти з банальною пропозицією «порішати все по-нормальному»: «ми ж ваші проекти щодо Юлі і євроінтеграції включили до порядку денного, чого ж ви нам не даєте трохи покнопкодавствувати?!». Але щоразу ці пропозиції натикатися на аргумент про необхідність елементарного виконання вимог Конституції.
Звісно, ключову роль в цьому відіграли саме якісне переформатування опозиції та поява в парламенті фракції «Свободи», яка із запалом неофітів взялася «наводити порядок» у Раді, змушуючи радикалізуватися і «Батьківщину», і УДАР (щоправда, меншою мірою). При цьому свободівці не відмовляли собі в маленьких задоволеннях: покепкувати над мовною недолугістю Миколи Азарова чи потягати за комірець сорочки особливо одіозних опонентів з числа російських націоналістів.
Читайте також: Взяти відповідальність на себе
При цьому в око впадало те, що самі регіонали почали поводитися в нинішньому парламенті менш нахабно. Мало сумнівів, що за бажання, підкріпленого перевагою у фізичній силі, вони могли вирішувати усі кадрові питання швидко та впевнено, і завадити кнопкодавству опозиціонери навряд чи змогли би. Але, вочевидь, було вирішено, що іміджеві втрати того не варті.
Втім опозиції не варто аж надто собою пишатись. Опонентам влади не треба забувати, що регіонали зрештою змогли протягнути всі без винятку необхідні рішення: призначити керівний склад парламенту та уряду, очолити потрібні комітети, оформити фракцію комуністам тощо. Навіть у зриві четвергового голосування щодо звільнення Сергія Арбузова з посади голови НБУ невідомо, що відіграло більшу роль: принциповість опозиції чи тихий саботаж представників старих олігархічних груп в синьо-білих лавах, яким набридло терпіти самовпевненість та неймовірні апетити представників «Сім’ї», яких треба було трохи «попустити».
Не змогла опозиція забезпечити і обіцяну монолітність при голосуваннях – випадки, коли одна з трьох опозиційних фракції голосувала не так, як дві інші (або коли якась фракція при голосуванні ділилась ледь не навпіл) траплялися не раз, і не двічі. Найяскравіший приклад – рішення по відправленню українських миротворців в Кот д’Івуар, яке не ухвалили би без голосів «свободівців» (останні одразу після голосування все усвідомили («Це ж вийшло, що ми разом з ПР та комуністами проголосували, нас же тепер розірвуть». – казали у приватних розмовах) – але було вже пізно.
І, нарешті, остання помітна тенденція першої сесії сьомого скликання – відхід на другий-третій план Юлії Тимошенко, чия тінь постійно висіла над попереднім парламентом. Раніше жоден парламентський тиждень не обходився прийнамні без одного блокування трибуни її соратниками, котрі вимагали її негайного звільнення, її прізвище фігурувало в десятках та сотнях зроблених заяв. Зараз про ув’язнену лідерку «Батьківщини» (хоча чи й досі саме «лідерку»?) в будинку під куполом згадують в рази рідше. Тимошенко, як образ, відіграла чималу роль під час виборчої кампанії опозиції, а по її завершенню виявилася майже забутою. Відіграти ситуацію опозиціонери вирішили лише після Нового року, коли на фоні подій в харківській лікарні «Укрзалізниці» таки поставили вимогу про декриміналізацію «статті Тимошенко» і провівши «жіноче блокування».
Читайте також: Опозиція показала владі зуби
Але вже з наступної сесії, яка має ознаменувати собою початок президентської кампанії, Тимошенко навряд чи повноцінно повернеться в інформаційний простір – опозиційні лідери чудово розуміють, що до виборів вона з-за ґрат ніяк не вийде, а отже, кожен з трьох лідерів фракцій буде використовувати парламент як майданчик для піару себе самого (хіба що «Батьківщина» та Арсеній Яценюк у 2015 році вирішать зробити «Юлі – волю!» центральним гаслом кампанії, що малоймовірно).
Саме майбутні президентські вибори та особисті амбіції і є найбільшою загрозою для єдності опозиції на перспективу – співмірною з «тушками», яких регіонали, напевно, почнуть масово вербувати вже з другої сесії.