Найлогічнішим виходом із тієї ситуації були б дострокові перевибори Верховної Ради, як це зробили в країнах Балтії та Польщі. Однак парадокс у тому, що навіть серед тих 128 депутатів, які входили до Народної ради, опозиції до комуністичної конституційної більшості у першому складі ВР, не було єдності щодо цього питання. Набралося лише два десятки парламентаріїв, які підписали звернення про необхідність проведення таких виборів разом із референдумом замість президентських. Адже вже тоді було зрозуміло, що обрання нової Ради мало бути на першому місці, бо той її склад був узагалі непристосований до побудови Української держави. Однак чимало поважних діячів демократичного табору, таких, наприклад, як Іван Драч, Михайло Горинь, Лариса Скорик, Михайло Косів, були проти. Вони аргументували це тим, що, мовляв, зараз треба працювати, а не виборами займатися. А комуністи – то нехай, вони тепер ручні й робитимуть те, що ми їм скажемо. Тобто люди просто не розуміли, що без оновлення, до того ж докорінного, парламенту процес побудови незалежної держави буде приречений від самого початку.
2004 рік. Після перемоги першого Майдану весь парламент, що називається, «ліг» під Віктора Ющенка, та й депутатів від проукраїнських сил уже було набагато більше, ніж 1991-го, тому президент мав усі можливості відразу ж провести дострокові вибори до ВР із широким доступом до них громадських активістів. Однак час знову було згаяно, так звані демократи і не подумали винести це питання на порядок денний. І згодом саме з парламенту почалося сходження Януковича до влади.
Нарешті відбувся другий Майдан. Через кров і жертви народ таки домігся втечі Януковича та повалення його влади. Але ж матриця навіть не особисто його, а взагалі сталінсько-брєжнєвського режиму, який беззмінно існував в Україні й до нього, залишилася. Усі президенти України сідали в це прокрустове ложе й найбільше боялися провести чесні, реально відкриті парламентські вибори. Але ні до чого іншого, ніж до того, що ми на сьогодні маємо в країні, це призвести не могло.
Колосальна енергія людей, величезні можливості, яким потрібно було тільки відкрити шлюзи, щоб хвиля змін знесла все старе, знову не дістають нормального втілення. Люди з Майдану мали справді піти у владу не в кількості кількох фігур, погоджених із політикумом, а всі, хто забажає й зможе в цьому переконати електорат. На виборах, бо люстрація, закон про яку нещодавно було прийнято, – справа хороша, але довга. Тоді як перегони – це найкращий і найшвидший спосіб змінити головних дійових осіб. Тому цілком правильними кроками, незважаючи на нинішню ситуацію, було проведення і президентської, і парламентської кампанії. Однак варто вже зараз сказати собі правду: вибори до ВР не приведуть до перезавантаження влади, заради якого на смерть стояв Майдан і гинуть сьогодні найкращі сини та дочки країни. Бо відбуваються вони за правилами Януковича: 302 нинішніх депутатів включно з найодіознішими фігурами із ПР та КПУ знову йдуть у Верховну Раду – про що ще казати?
Після перемоги Майдану не було зроблено чи не головного – не прийнято нового закону про вибори, який відповідав би вимогам часу. І йдеться не тільки про вже всім набридлу дихотомію між пропорційною і мажоритарною системами. Головним принципом нового документа мало б стати забезпечення простого доступу до виборів усіх громадських організацій, а не просто партій, які приватизували це право і скомпрометували сам процес. Окрім того, потрібно було дозволити створення блоків між будь-якими політсилами та громадськими організаціями, зменшити прохідний відсоток до 1% і зняти цю ганебну грошову заставу для права взагалі зареєструватися кандидатом. І, зрозуміло, тільки принцип відкритих пропорційних списків – про мажоритарну систему в наших умовах треба забути. Впевнений, усе це забезпечило б доступ до влади свіжим силам із народу, з гущі Майдану, перервало б монополію на неї вірних послідовників КПРС, які лише нарікають себе іншими назвами.
Читайте також: Володимир Чемерис: «На лівому фланзі української політики – порожнеча»
Однак ці вибори відбудуться за тим самим законом, за яким голосували й за нинішній ганебний склад парламенту: «Дєдушка умєр (убєжал!), а дєло живьот!». Тому головна помилка громадського сектору після Майдану – це те, що не було реальної боротьби за ухвалення нового виборчого документа тоді, коли налякана більшість готова була проголосувати за будь-що під тиском вулиці. А страждають від цієї помилки і самі громадські активісти, бо саме їм тепер доводиться йти в списки до тих, кого вчора вони ще викривали. Нова Рада, ще не будучи обраною, вже застаріла, тому не буде довговічною. А отже, перше її завдання – таки прийняти новий закон, не слухаючи стандартне окозамилювальне скиглення «потрібно працювати», щоб нарешті люстрація через вибори стала реальністю.