Перезавантаження культури

 

– Вальдемар Домбровський був міністром до 2005 року. Він працює в культурному полі давно, брав участь у студентському русі в 1970-х, перебував на різних щаблях і зрештою взявся за культурний напрям. Період, коли Домбровський очолював польське Міністерство культури, дуже важливий, бо за його каденції вдалося врегулювати кілька справ на законному рівні. Зокрема, він втілив у життя закон про кінематографію, який уже в перспективі чотирьох років оцінюють як надзвичайно важливий. Можна сказати, що цей закон зберіг польську кіноіндустрію.

 

 

– На початку дев’яностих в кіно склалася критична ситуація, яку треба було якнайшвидше врегулювати. Постійно відбувалися переговори, виникали різні концепції та ідеї, і тут, як мені здається, Домбровському допомогло те, що він раніше був віце-міністром і відповідав за кінематограф. Він знав усі нюанси, мав дружні стосунки з кіношним середовищем, тобто йому вдалося все об’єднати і створити закон, який, щоправда, не можна назвати винаходом колеса, адже він був польською версією францу­зького. Законодавці дійшли висновку, що ця схема найбільше відповідає, з одного боку, традиції, а з іншого – новаторському підходу. Тоді було створено Польський інститут кіномистецтва – незалежну структуру, директора якої обирають на п’ять років. Ця установа має свій бюджет, що поповнюється відсотками від комерційного телебачення, рек­­ла­­ми тощо. Інститут є диспонентом цих коштів, він визначає, на що їх можна витратити: певна кількість спрямовується на ігрове і документальне кіно, частина йде на розвиток молодого кіно, дебюти, щось виділяється на копродукцію. І ці гроші розподіляють комісії експертів, до яких входять представники кіношного середовища, тобто процес є цілковито прозорим. Звісно, коли розподіляються гроші, ідеальної схеми немає, але можна створити механізм, який забезпечує максимум відкритості та продуктивності. Цей фундаментальний закон про кіномистецтво у Польщі реально працює, динаміка очевидна: збільшилася кількість стрічок, особливо дебютів, торік було створено близько сорока фільмів.

 

 

– Вальдемар Домбровський також запровадив програму Gaude Polonia – стипендіальну програму міністра культури для митців із країн східного кордону Польщі: України, Білорусі, Молдови. Але бенефіціантами цієї премії є передусім українці, їх найбільше. Ще одна цікава ініціатива – система підтримки регіональних колекцій сучасного мистецтва. Ідея така: в регіонах організовуються товариства люби­­телів сучасного мистецтва, що набирають юридичного статусу, туди запрошують представників мистецького середовища, бізнесменів, яких переконують, що варто створювати локальну колекцію сучасного мистецтва. На місці збираються кошти, й пізніше товариство вирішує придбати роботи тих чи інших художників. Ці регіональні осередки задля заохочення мають віддати 50% коштів, потрібних на закупівлю картин чи інсталяцій. І коли вони вже їх мають, Міністерство культури Польщі додає ще 50%. Такий підхід одразу ініціює ринок, адже з’являється попит на мистецтво. До того ж це створює нові регіональні ситуації, формуються феноменальні колекції. Словом, Домбровський був людиною, яка знайшлася у потрібному часі й відповідному місці. Стратегія міністра як така постала не з того, що він був генієм і йому щоразу спадали на думку блискавичні та блискучі ідеї. Ні, він умів дослухатися до мистецького середовища і дистилювати їх. Тобто якщо групуватися довкола ідей, їх зрештою можна втілити в життя.

 

 

 

– Насправді директор Польського інституту кіномистецтва Агнешка Одоровіч була в Україні з презентацією цього закону в Міністерстві культури за каденції Ігоря Ліхового. Я чую, що в Україні багато говорять про те, що потрібно реформувати кіномистецтво, і всі це усвідомлюють, однак зрештою «маємо те, що маємо». Частково ця ситуація пов’язана з тим, що коли хтось має право ділити гроші, то не хоче його втрачати. Сказати, що в Україні немає коштів на кінематографію, – це не зовсім правда, їх просто недостатньо. А те, що є – розподіляється недостатньо прозоро.

 

 

– Така політика Польщі щодо сусідів можлива завдяки успішному процесу перебудови та реформ. Це дало можливість творити програми розвитку, бо, врешті-решт, поляки переживали моменти, дуже подібні до ситуації в Україні чи інших країнах Східної Європи. Тепер ми маємо більший економічний потенціал, тому з’я­­вилася, по-перше, свідомість, по-друге, гроші, які дають змогу займатися промоцією Польщі як країни, котрій вдалося провести вдалі реформи. Ми пам’ятаємо, як було важко у 1970–1980-х роках і як тоді нам допомагали інші європейські країни (багато поляків виїжджали туди на стипендії, ос­­вітні програми, а потім поверталися, відбувалася імплементація їхньо­­го досвіду).

 

 

– Очевидно, що є, оскільки Україна – найближчий наш партнер. Також не можна відкидати історичного контексту відносин, зв’язків, великих шматків спільної історії. Звісно, були різні часи, але зараз триває один із найкращих періодів відносин між Польщею та Україною. Для нас дуже важливо, щоб нашим сусідом була демократична країна, яка прагне модернізації, житиме у спільній системі координат і європейських цінностей.

 

 

– У Польщі є автентичне, натуральне зацікавлення Україною. Його пік припав на час Помаранчевої революції. Для наймолодшого покоління події 2004-го відкрили Україну, вони побачили її по-іншому. Це люди, позбавлені певних стерео­­типів, для них Україна явилася як романтичне здійснення мрій покоління, яке не мало причин робити революцію в Польщі. Їм потрібно йти на дев’яту на роботу, працювати і заробляти, а тут сусіди влаштовують дуже романтичну революцію! Це підштовхнуло до того, щоб зацікавитися й українською культурою. Є художники, письменники, музиканти, які мають у нас серйозні позиції. Пам’ятаю, кілька років тому в «Газеті виборчій» була велика стаття про Юрія Андруховича із заголовком «Письменник, яко­­го ми маємо». Є кілька прізвищ-локомотивів, які знають у Європі, це також Оксана Забужко, Андрій Курков. Загалом вони цікаві письменники, до того ж вдало займаються піаром. Ці літератори вміють себе продавати, але в позитивному сенсі. Вони знають мови, і це допомагає, адже в ситуації, коли відсутні агенти і механізми промоції, кожен має власноруч витягати себе як Мюнхгаузен. Однак очевидно, що має бути системність: Україна може бути краще розпізнана в різних напрямах, але для цього потрібен інструментарій.

 

 

 

– По-перше, потрібно мати що експортувати. По-друге, слід створити культурні інституції. Промоція – недешева справа, але без неї не обійтися. Як ви самі себе презентуватимете, так вас і сприйматимуть. Україні треба займатися власною промоцією, бо вона все ж таки має проблеми з іміджем. І це відбувається не лише тому, що його ніхто не будує, є й такі, що псують. Тож слід вкласти багато енергії, щоб картина була хоча б нейтральною. Кілька років тому румуни створили культурний інститут і зараз неймовірно динамічно розвиваються у цьому напрямку. Вони вкладають туди більше грошей, ніж поляки, бо за будь-яку ціну хочуть змінити імідж румуна як рома, який сидить на розі й жебракує. Тобто до них причепився негативний імідж, і вони намагаються його позбутися й показати багатство своєї культури, бо це найкращий інструмент промоції країни. Україна має це усвідомити, бо в чому ще вона може конкурувати – у виробництві «мерседесів»? Ні, вона може конкурувати хіба що в купівлі «мерседесів». Тому дехто в Україні, отримавши раніше зоборонене, нерідко втрачає почуття міри.

 

– Розумієте, це складно пояснити людям, яким протягом багатьох років втовкмачували в голову, що ти маєш говорити російською, якщо хочеш добре по-­­
водитися і прагнеш, щоб хоча б твої діти користалися з величезної імперської культури. Тепер багато хто каже: я розмовляю російською, бо це така прагматика, нічого більше. Якби так справді було, то не виникали б проблеми, як зараз. Багато людей не хочуть вивчати української мови або не знають її так, як треба. І суспільство тут має займатися не ідеологічними речами, а робити системні кроки, які змінили б ситуацію. Закон про мову ніби є, але варто вийти на вулицю – і бачиш іншу ситуацію. Насправді все відбувається, як у тому анекдоті: глухий, приїхавши в Україну, подумає, що всі україномовні, а сліпий – що всі російськомовні. Тому постає питання: «якщо існує закон, якого можна не дотримуватися, то чи можна говорити про повагу до закону?»

 

 

 

– Історично було так, що в Україні культурою займалася не так звана держава (цей термін взагалі дуже розмитий), а меценати. Звісно, можна розвиватися за рахунок приватних ініціатив, але це дуже довгий процес багатьох випадковостей. Потрібно мати феноменальну кількість багатих людей, щоб іти цим шляхом. До того ж публічна сфера не може бути приватизованою, має бути консенсус, суспільне погодження. Для цього повинні бути механізми. А якщо цим займатиметься навіть найосвіченіша і найпросунутіша людина, вона ні з ким не погоджуватиметься. Я в Європі не знаю країн, де суспільство віддавало б право формувати культурне обличчя країни кільком особам.

 

 

 

– Я не бачу, щоб воно мало важливий вплив на зміну парадигми існування культури в Україні. На жаль, зараз це лише рудимент совєцької системи, який «керує» культурою. Воно не має керувати, а має створити платформу, механізми дії, сприяти розвитку, творити конкурентне поле і не шкодити, не ділити грошей. Є багато країн, які не мають Міністерства культури. У Польщі Мінкульт модернізується, зазнає постійних змін, зараз воно є зовсім іншою інституцією, ніж 20 років тому.

 

 

– Так, ми привозили найкращі зразки світового мистецтва. Звісно, в межах, у яких могли, давали змогу поспілкуватися, подискутувати. Це був імпортований ноу-хау, неагресивна модель мистецького життя в Європі. Центр Сороса спочатку було легко і важко критикувати. З одного боку, він був найкращий, з іншого – не мав конкуренції. Ми її намагалися самі створювати, підтримуючи багато ініціатив. З часом мистецьке середовище почало використовувати наш інструментарій – від банальних, технологічних навичок, приміром, як зробити портфоліо, до того, як створити проект. Мене непокоїть, що після закриття ЦСМ торік на митецькій сцені домінує «ПінчукАртЦентр», а його проекти досить специфічні. Це приватна ініціатива, тому вони роблять так, як хочуть. Можна цього не сприймати, можна захоплюватися, але це не є альфа та омега. Проблема в тому, що немає публічних мистецьких ініціатив. Усе вирішується між кількома комерційними галереями, які можуть змовитися і сказати, що оці десять художників – справжні генії, провести кілька маніпулятивних аукціонів, і всі в це мають вірити.

 

 

 

– А що з того, що людина навчиться менеджменту, але не зможе його використовувати? Я брав участь у певних програмах, спрямованих на піднесення знань середнього працівника бюрократичного апарату на рівні управлінь культури. Туди приходять симпатичні пані середнього віку, які мають відносно спокійну роботу, а тут їх вчать розробляти стратегії – так, як має бути у світі. І вони слухають уважно, але пізніше приходить та панянка на свою роботу, а начальник їй каже: «Какая стратєгія?!» Тобто, знову повторюся, щоб працювала будь-яка система, має бути розуміння і консенсус щодо її сприйняття. Колись мені Оксана Забужко сказала: «Юрко, тобі дуже важко, бо тут, щоб щось вирішити, треба ходити в «баню». Припустімо, вишлемо ми молодих перспективних людей на навчання у західні інституції, їх же не вчитимуть там, як поводитися в лазні. Якщо ми зводитимемо все до «бані», я це метафорично говорю, то ніколи не зможемо спілкуватися однією мовою із зовнішнім світом. Але не варто складати руки і чекати, доки все з’явиться. Треба працювати, попри те що немає жодних гарантій, що це вдасться.