Донька колишнього мера Харкова Алла Добкіна показала фотографії та відео батька з фронту. Одразу зазначимо, що головне – це червоно-чорний прапор на кепці колишнього очільника міста. Добкін буквально змінив російський прапор, під яким стояв 1 березня 2014 року на сепаратистському мітингу у Харкові, на червоно-чорний стяг «бандерівця», ким ще чотири роки тому обіцяв ніколи не стати. На відео, яке з’явилося на сторінці доньки політика, він залазить на танк та позує. На іншому – виносить з лісу міни без підривників: це абсолютно безпечно, проте ефектно.
Насправді після повномасштабного вторгнення РФ риторика змінилася у більшості харківських і не тільки політиків. Адже тепер війна, а проблеми переселенців і розподіл гуманітарної допомоги стосуються майже кожного регіонального політика в повній мірі.
Серед прихильників «камуфляжу» в зовнішньому вигляді можна згадати ексміністра транспорту Євгена Червоненка чи начальника військової адміністрації Кривого Рогу Олександра Вілкула. Серед тих, хто залишився вірним принципам «руского мира» можна згадати колишніх народних депутатів Євгенія Мураєва та Іллю Киву.
Не Добкіним єдиним
Адаптація під нові умови заради політичного виживання відбулась також у мера Харкова Ігоря Терехова. Він ніколи не був однозначно проросійським, але точно не поділяв позицію УІНП щодо декомунізації. Його обрали не за унікальну передвиборчу програму чи особливості політичних поглядів. Він став міським головою через поведінкову схожість з колишнім очільником міста Геннадієм Кернесом, чий імідж намагався максимально повторювати.
Принаймні, так було до повномасштабного вторгнення РФ. Нині мер Харкова почав виробляти власний стиль, незмінною рисою якого лишається популізм із бажанням залучити ще ширші маси населення. Тепер харківський мер впізнаваний не менше за свого попередника і через неглибокі знання його біографії пересічними українцями, має світліший за Кернеса образ. Він не був фігурантом настільки гучних скандалів, не стояв під російським прапором у футболці «Беркут» і, як би не намагався мавпувати хамство Геннадія Адольфовича під час сесій міськради, насамперед Терехов відомий як мер міста-героя – залізобетонного Харкова.
Читайте також: Харківщина після сімох місяців війни
Його тік-ток перетворився на окремий засіб піару, де він з’являється то в старому-доброму образі «відповідального господарника», то порівнюється з речником СБУ Артемом Дехтяренком у маскулінності. Саме це відео показове, адже все більше імідж мера нагадує концепцією daddy issues (схильність заводити стосунки зі старшими людьми через нестачу батьківської любові, – Ред.). Натяк на флірт розрахований не тільки на окремих теперішніх чи потенційних виборців, але, по суті, демонструє взаємини влади і мешканців міста.
До всього Терехов офіційно розлучений: це аргумент для тези «все життя – роботі і людям» і підкріплення образу «політичного мачо».
Це відрізняє політичні іміджі Ігоря Терехова та Геннадія Кернеса. Другий не міг претендувати на роль загальноприйнятого секс-символу. На роль батька, господаря, «рішали» – неодмінно; але низький зріст, надзвичайна грубість, особливості зовнішності завадили екс-меру додати ще одну рису своєму іміджу.
Терехов пішов шляхом політиків, про яких з початком Великої війни дізналися в усіх областях. Серед них – Віталій Кім, Олександр Поворознюк, Сергій Гайдай.
Розмір населеного пункту не має значення
Серед регіональних політиків нижчої ланки також є ті, про яких заговорили на всеукраїнському рівні. На Харківщині такою фігурою став керівник Дергачівської громади Вячеслав Задоренко. Він зумів грамотно побудувати комунікації з мешканцями громади, підвищити свою впізнаваність та гарантувати собі підтримку і зі сторони влади, і зі сторони виборців. Те саме можна сказати й про керівника Золочівської громади Віктора Коваленка, й про керівника Лозівської громади Сергія Зеленського, про десятки селищних, сільських голів та старост.
На жаль, серед чиновників були і зрадники. Це мер Куп’янська Геннадій Мацегора, мер Південного Олександр Брюханов, мер Балаклії Іван Столбовий, мер Вовчанська Анатолій Степанець, Старосалтівськиий селищний голова Едуард Коновалов, Чкаловський селищний голова Віктор Соловйов та інші.
Читайте також: «Харків – залізобетон». Боротьба міста під час війни за життя
В останніх числах лютого було важко вгадати, хто і яку сторону зайняв і як на дзвінок журналіста з питаннями «Що нині у вас відбувається? Чи є росіяни на вулицях?» відреагує той чи інший посадовець.
Серед 56 громад зрадників менше, аніж тих, хто обрав українську сторону. Голови громад та чиновники були готові працювати 24/7 та поверталися до робочих місць одразу після того, як заходили ЗСУ. Саме завдяки цьому Харківщина встояла під час окупації та бореться під щоденними обстрілами.
Один імідж на всіх
Проблематичний аспект у зміні іміджу – тимчасовій чи ні – можна побачити в тому, що через повномасштабну війну змінилися вектори у політичних партій, які раніше не надто піклувалися темою війни чи патріотичності. Умовно, такі партії як «Слуга народу» (на центральному рівні) та «Блок Кернеса – Успішний Харків» (на регіональному рівні) відібрали риторику, імідж та риси у «Європейської солідарності» (на центральному рівні) та «Блоку Світличної» (на регіональному). Партії з другої пари вже не виглядають унікальними для виборців. Неважливо, що вісім років адепти патріотично налаштованих партій відстоювали важливість декомунізації, дерусифікації та підтримки фронту. Для громадянського суспільства і внутрішньо (що потім відобразиться на політичних рейтингах), і зовнішньо (для якомога більших гарантій захисту від агресора) важливо те, що колишні прихильники принципу «какая разніца» нині співають пісні про Байрактари, збирають гроші на дрони та воюють пліч-о-пліч із «бандерівцями».
Довгий час живучи в системі, де люди тримаються за «сильних господарників», українське суспільство легко пробачає зміни векторів своїх керівників, адже саме здатне змінюватися і гуртуватися в умовах спільної небезпеки. Так само, як і керманичі, окремі представники цього суспільства після перемоги вимагатимуть поставити пісні Меладзе в ресторані та шукати «хороших росіян». Це неминуче і може здатися несправедливим, але краще так, аніж «кожен сам за себе». Політична боротьба, як і боротьба наративів залишиться на час після перемоги.
Тому стати прикладом для наслідування чи героєм серед чиновників нині не так важко: достатньо просто не зрадити державу і мінімально виконувати свої обов’язки.