Можна, звісно, обмежитися скороченими версіями: синопсисами, трейлерами, анотаціями. Або продивлятися оглядові статті та списки найвизначнішого за тиждень. Урочисто заявляти, що тобі достатньо прочитати кілька сторінок, щоб не дочитувати; переглянути кілька хвилин фільму, щоб не додивлятися, але головної проблеми це не вирішує: всього цікавого й вартого уваги лишається значно більше, ніж можна встигнути засвоїти та спожити за одне середньостатистичне життя.
1997 року італійський письменник Умберто Еко вирішив розпитати своїх друзів-інтелектуалів, які саме книжки вони ніколи не читали, і кожен легко пригадав кільканадцять творів (від Біблії до романів самого Еко), які він так ніколи й не розгорнув. Письменник навіть спробував вирахувати, скільки часу потрібно для того, щоб прочитати найславетніші художні шедеври, якщо взяти за орієнтир літературну енциклопедію «Словник творів» від видавництва Bompiani. Висновок невтішний: знадобиться близько 180 років, тож навіть найкраще вже ніхто не зможе осягнути.
Коли 1936-го Жорж Франжю й Анрі Ланґлуа заснували Французьку синематеку, то прагнули зібрати та зберегти всі наявні кінофільми на всіх можливих носіях. Приблизно на початок Другої світової війни вони мали величезний фонд, і станом на тоді ще можна було передивитися всі фільми, які побачили світ від кінця ХІХ століття. Врешті-решт, на цьому досвіді й постала «нова хвиля» у французькому кінематографі, коли в режисери пішли кінокритики, які передивилися все, що тільки можна (Трюффо, Ґодар, Ромер, Шаброль, Ріветт). Але тепер у фондах синематеки понад 50 тис. одиниць зберігання. І нової хвилі кіномитців нам точно не дочекатися. Навіть якщо не їсти, не спати й не працювати, все одно всього не побачиш. Не встигнути прочитати всі важливі книжки бояться лише ті, хто читає; не встигнути передивитися всі важливі фільми бояться лише ті, хто любить кіно. Ті, хто нічого не читає, сплять спокійно. Ті, кому вистачає лише поточних блокбастерів, взагалі не зрозуміють суті проблеми.
Хоча кожен, хто бодай спробує побачити все най-най, в очах своїх близьких скидатиметься на типового хікікоморі, що обирає власне товариство через неспроможність адаптуватися до суспільства. У цікавій німецько-американській документалці «Кіноманія» (2002) зображено долі п’ятьох таких людей, що намагаються передивитися якомога більше фільмів, але навряд чи їм можна надати почесний титул синефіла, бо таке прагнення нерідко є наслідком хвороби, уявної чи реальної.
Задоволень надмір, але й життєво необхідного, наприклад їжі, так само надлишок. Третину харчів викидають, але мільярд людей на планеті все одно голодує. Пропозиція перевищує попит, але це тільки для тих, у кого є зайві гроші на задоволення, а питання голоду — то лише казочка з телевізора. На жаль, є ще багато країн, де над перевиробництвом ніхто собі не сушить голову, бо там першочергово треба вижити. І якщо спробувати дорікати сучасному світовому ладу, то експерти одразу вкажуть на те, що перевиробництво — це побічний продукт перенаселення, вимога задовольнити дедалі строкатіші смаки.
Наявність широкого вибору завжди зменшує шанс вибрати правильне та найпотрібніше. Це запрошення в пастку хибного та помилкового, а ще спокуса не зважати на те, що пропонують, спокуса не вибирати взагалі. Тому дедалі більше людей мріє залишитися сліпими в бібліотеці, голодними в супермаркеті та
самотніми в натовпі.