У вступному слові до українського видання Алан Олпорт зауважує, що коли він писав свою книжку «Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни» п’ятнадцять років тому, навіть не міг подумати, що колись ця тема стане настільки актуальною для української аудиторії.
Восьме травня 1945 року, день завершення Другої світової в Європі, п’ять мільйонів британців зустріли в одностроях — дев’ять із десяти були чоловіками, переважно — призовниками чи добровольцями, що служили лише під час війни.
Країна, для захисту якої вони віддали найкращі роки молодості, не була готова до їхнього повернення. Організацій на кшталт ВетеранХабу й цивільного осередку 1-ї ОШБ ім. Дмитра Коцюбайла не існувало — завдання допомогти ветеран(к)ам «вкорінитися в цивільному житті» й «залатати світоглядну прірву між цивільними та військовими» ніхто тоді не ставив. Натомість ЗМІ підігрівали тривожні настрої, віщуючи збільшення проявів насильства з поверненням демобілізованих. «Уже зараз немає жодних сумнівів, що багато з тих, хто повертається додому, будуть нещасними, брутальними та небезпечними», — писали газети.
1945 року зустрілися два світи — цивільних, що вціліли під час авіанальотів на британські міста і вчилися жити життя, так ніби війни немає; і військовослужбовців, у яких «трепетний захват повернення на батьківщину» змінився «пекучим соромом за своїх співвітчизників».
Олпорт розглядає індивідуальні історії — щоденникові записи, листи до рідних і в редакції, газетні публікації — що підважують імідж «успішної» кампанії демобілізації після Другої світової й оповідають про конфлікти, розчарування, несправедливість і зневіру, які відчували вояки під час і після повернення додому.
Алан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни; пер. з англ. Любов Пилаєва (Локальна історія, 2024)
Провал комунікації
Командування пояснювало невдоволення темпами демобілізації та випадки непокори на кшталт «картопляного повстання» на судні Northway одиничними примхами, спричиненими тропічною спекою. Складність була в тому, що британські збройні сили були розкидані по всьому світу, а хвиля непослуху наростала. До того ж після 8 травня, доки в Європі святкували перемогу, в Азійсько-Тихоокеанському регіоні тривали тяжкі бої — і вояки остерігалися, що їх перекинуть на схід. Та й серед демобілізованих на зміну ейфорії від перемоги швидко прийшли сумніви, розгубленість та зневіра — де прилаштуватися в суспільстві, яке не надто чекає на повернення ветеранів.
Питання, що робити із солдатами, яких держава більше не потребувала в такій кількості, урядовці вирішували по-різному. 1919 року уряд Ллойд Джорджа запропонував першочергово демобілізувати тих, хто мав гарантовану цивільну роботу. Це здавалося економічно обґрунтованим, але вкрай цинічним: люди, що першими зголосилися 1914 року стати добровольцями, не мали гіпотетичної можливості отримати довідку від роботодавця, коло замикалося, породжуючи справедливе обурення.
У вересні 1944 року британський міністр праці Ернест Бевін оприлюднив проєкт демобілізації, згідно з яким першими мали б відпускати найстарших і з найбільшим терміном служби, а також «головних спеціалістів» у життєво важливих галузях. Військо визнало план прозорим і справедливим. Усіх — і солдатів, і командирів — «брала нетерплячка», як вони фіксували у своїх щоденниках. Нарешті 18 червня 1945 року перші кілька тисяч ветеранів — чоловіків і жінок — були демобілізовані, протягом наступних двох місяців щодня відпускали в цивільне життя близько трьох тисяч. Так мало — через те, що тривали бої з Японією. Однак і після її капітуляції ситуація не поліпшилася: четверо з п’яти, хто служив у день закінчення війни в Європі, на 1 січня 1946 року й далі лишалися в збройних силах. Уряд мав свою мотивацію, намагаючись уникнути мільйонів безробітних, які не могли одночасно отримати роботу, та остерігаючись зростання рівня насильства. Однак військовослужбовці почувались ошуканими, особливо наймолодші, які служили ще з 1939 року, однак через молодий вік опинилися в кінці демобілізаційної черги. «Хвиля шоку, більшого, ніж новини про атомну бомбу, прокотилася нашою кают-компанією, коли ми почули по радіо, що попереду в нас місяці, а можливо, і роки цього військового життя, яке руйнує душу», — нарікали на флоті.
А ще британський уряд не надто чекав капітуляції Японії, бо це зупинило б програму лендлізу від США. І потреби військовослужбовців у цій ситуації не були пріоритетними. Британія прагнула лишатися впливовою світовою імперією, залагоджуючи свої колоніальні інтереси. Тим часом невдоволення зростало, і вояки, що довго тримали стрій і намагалися не розхитувати човен, попереджали: «Ми не вороги урядові… Однак скоро станемо ворогами, якщо вони поводитимуться з нами не як із людьми, що мають особисті бажання і прагнення, а як із безликою масою істот із номерними жетонами».
Нечіткі перспективи, розлука з родиною, відсутність приватності і свободи тривали, і хоча війна вже давно закінчилася, багатьох досі не демобілізували. Їх перекидали з табору в табір, змушуючи даремно гаяти час в очікуванні звільнення їхніх товаришів по службі з-за кордону. Проте уряд і далі мав свою логіку: краще розгортати процес демобілізації повільніше, ніж ризикувати отримати ще одне «втрачене покоління».
Важлива мораль, про яку в The Times писали ще 1945 року, подеколи неочевидна для влади й досі: «Будь-яка невідповідність реальності очікуванням викликатиме невдоволення та заворушення, хай яким справедливим буде запропонований порядок демобілізації, доки уряд не завоює цілковитої довіри громадськості… урядові слід встановлювати співпрацю з громадськістю не через укази та примус, а радше за допомогою інформування й переконування».
Зустріч двох світів
Попервах вояків, що поверталися на батьківщину, зустрічали з радісним галасом і написами «Ласкаво просимо додому» на пошкоджених бомбами будинках (багато хто перебував на службі за кордоном від початку війни й був приголомшений рівнем руйнувань у Лондоні, Ліверпулі, Ковентрі та інших містах). Проте більшість демобілізованих прибували поступово, непублічно й очікували не оркестру з фанфарами, а розуміння від найближчих — і часто не отримували цього.
В епоху до мобільного зв’язку й соцмереж тяжко було підтримувати близькість на відстані. Обоє з подружжя змінилися за ці тяжкі роки й непокоїлися, чи не стали одне одному чужими. І вояки, і їхні родини чекали й боялися зустрічі. Наболілі питання проговорювали в пресі — як уміли: Daily Mirror отримала чимало запитів від стурбованих наближенням дати звільнення військовослужбовців і опублікувала статтю «Боїшся своєї дружини, солдате?», жіночі часописи давали читачкам поради, як ліпше приготуватися до зустрічі з ветеранами (переважно радили причепуритися). З’явилися посібники на кшталт «Від солдата до цивільного», «Знову жити разом», що готували суспільство до зустрічі з ветеранами. У пресі обговорювали, в якій тональності краще писати листи військовослужбовцям і які теми доречніше оминати.
Деякі чоловіки непокоїлися, що після років життя в наметах і казармах втратили свою «світську» принадність, жінки тривожилися, що втратили жіночність і шарм, занедбали свою зовнішність і фігуру, адже протягом війни мусили виконувати подвійні обов’язки щодо побуту й догляду за дітьми. Часом жінки, що до війни були домогосподинями, влаштувалися на роботу на повну зайнятість, навчилися бути фінансово незалежними, і це не викликало захвату в їхніх партнерів. А дехто навпаки нарікав, що жінки, які пережили важкі часи, стали нудними й тепер ведуть розмови лише «про черги, пайки, талони, дітей, свої слабкі ноги — суцільна довга панахида, все одне й те саме, наче грамофонну платівку заїло».
Багатьом доводилося знайомитися заново: хтось встиг пожити в шлюбі лише три місяці, коли почалася війна; у когось виросли діти, не впізнали батька й відповідали на привітання: «Ти не мій тато, мій тато на стіні», маючи на увазі фотографію. Олпорт пунктирно окреслює чимало важливих питань, що лишалися невирішеними й загострилися під час повернення демобілізованих, зокрема про гендерні ролі в суспільстві й родині, про психологічну підтримку й розуміння внеску одне одного, про (не)участь чоловіків у вихованні дітей.
Зрештою, як зауважує Олпорт, до кінця Другої світової війни зазнало змін саме поняття маскулінності: «старий вікторіанський патріарх, задумливий, похмурий і невмолимий, поступився дорогою новому “поміркованому чоловікові” — м’якому раціоналістові, щедрому духом».
Водночас ще в пролозі автор нотує, що хоча його книжка зосереджена на досвіді й суспільному сприйнятті демобілізованих чоловіків, понад пів мільйона жінок-військовослужбовиць теж демобілізували з британських Допоміжних сил наприкінці Другої світової, їхній шлях аж ніяк не був легшим і потребує окремого дослідження.
Окрему увагу автор приділяє подружнім зрадам і кривавим розв’язкам — вочевидь тому, що це легше відстежується за збереженими публікаціями і кримінальними справами, аніж щасливі возз’єднання родин. Здається, преса смакувала подробиці про демобілізованих, які «душать, стріляють і б’ють своїх дружин». Як наслідок, тодішнє суспільство було занепокоєне застосуванням насильства серед ветеранів, чию «здатність до самоконтролю ослабили злигодні воєнного часу й новонабуті навички застосування сили».
Герої без визнання
Ідея мірятися стражданнями не нова. Після Другої світової дійшло до того, що демобілізованим закидали їхні цивільні співгромадяни: «Поталанило тобі — уникнув бомб і ракет!», «Пощастило тобі побачити трохи світу державним коштом», «Видно, вам, хлопцям зі служби постачання, таки добра їжа перепадала». Ветеранів, що вижили у вирі війни, таке ставлення ранило чорною невдячністю. Вони тим часом могли поставити аналогічні запитання цивільним, котрі «пороху не нюхали». Однак цивільні, що бачили фізичне спустошення своїх міст після авіабомбардувань і витримали економічні тяготи війни, вважали, що пережили не меншу скруту й також не заслуговують на применшення свого внеску в перемогу.
Це породжувало прірву нерозуміння між цивільними й колишніми військовими, нездатними оцінити внесок одне одного. «Збройні сили втратили монополію на мужність під час війни», — пише Олпорт. Парадоксально, але більшості британських чоловіків у начебто «бойових» силах загрожувала ненабагато більша небезпека, ніж цивільному населенню.
Повертаючись до мирного життя, ветерани мали на що нарікати: війна порушила ієрархію поколінь на роботі, і їм доводилося підпорядковуватися колишнім підлеглим, що отримали підвищення за час їхньої служби, хоча були молодшими за віком. Не маючи змоги релевантно застосувати здобутий досвід, ветерани мусили ставати до некваліфікованої праці чи продовжувати освіту на рівні з недосвідченою молоддю. Уряд своєю чергою пропонував фінансування індивідуального підприємництва для демобілізованих, розподіляв гранти для малих підприємців з-поміж ветеранів, пропонував освітні можливості.
Окрему увагу Олпорт приділяє демобілізованим у масовій культурі, зокрема кіно — автор аналізує трилер із ветераном — головним антагоністом. Але не розвиває цю «мистецьку» лінію, а вдається до аналізу кримінального виміру суспільного дна, на якому опинилися деякі колишні вояки, що не знайшли свого місця в соціумі. Два завершальні розділи книжки присвячені зростанню рівня злочинності, а також психологічним наслідкам втрати побратимів, полону та посттравматичних розладів серед ветеранів Другої світової.
«Неможливо сказати, що демобілізація для таких чоловіків достоту закінчилася — оскільки війна для них ніколи не закінчувалася», — підсумовує автор. І додає, що війна змінила все суспільство — від малого до старого, і військових, і цивільних, тож адаптація до нових умов життя потребувала спільного усвідомлення проблем і злагоджених дій влади, громадськості, всього суспільства.
Безперечно, книга Олпорта про минуле британців резонує з нашим сьогоденням — це не дзеркало, але цікава проєкція. За одинадцять років війни ми виробили власні способи зустрічі та вшанування ветеранів, в Україні є важливі й дієві (здебільшого недержавні) ініціативи, які допомагають долати прірву між військовими та цивільними, успішно працюють психологічні проєкти, що підтримують зв’язок вояків із їхніми родинами — усе це необхідно підтримувати й масштабувати. Але ця книжка нагадує: роботи ще чимало. Завдання кожного — не лише вірити в ЗСУ та чекати Перемоги, а щодня активно діяти, думати наперед, якою ми хочемо бачити нашу країну після війни, і робити свій внесок у створення інклюзивного суспільства, людяного для живих і гідного пам’яті загиблих.
