Зрозуміло, що це ажніяк не в'яжеться з роллю зайця, тому в кіношників з'являється "геніальна" концепція: потрібно зрубати грушу.
У цьому епізоді висміюється не лише халтурний польський кінематограф доби соціалізму, але й сам принцип існування "совкового" суспільства, коли всі дружно боролися з наслідками вперто не помічаючи причин. Щось таке мені пригадалось, коли я побачив "свіжу" концепцію підтриману багатьма нашими "патріотичними" "гарячими головами". Згідно з цією концепцією, нинішня Україна не є українською державою, проти неї (держави Україна) треба боротися, бо вона – "УРСР версії 2.0". Символом боротьби пропонують зробити жовто-синій прапор, який на відміну від нинішнього є "національним", "геральдично-правильнішим", а отже саме під ним наша країна прийде до процвітання "справжньої національної держави". "Не забувайте, теперішній, синьо-жовтий прапор є символом держави, яка несе Україні деградацію і рабство – фізичне і розумове" – нагадують адепти ліквідації нинішньої держави Україна.
З історичної точки зору – Україна вже намагалась бути незалежною державою під жовто-блакитним прапором. Це було в "центральнорадівський" період УНР, коли українські політики-соціалісти гризлись в парламенті через незначні ідеологічні розбіжності, вулична злочинність сягнула небаченого розвитку, місцевої влади практично не було, власне військо так і не сформували, розпустивши вже українізовані частини… І зрештою віддали більшість країни на поталу "червоного терору". Так що прапор тут абсолютно ні до чого, просто "геральдична правильність" жовто-блакитного стягу виявилась анітрохи не більш ефективним знаряддям державотворення, ніж "геральдична неправильність" синьо-жовтого знамена Української Держави, УНР часів Директорії чи Карпатської України.
Подививщись на досвід державотворення протягом останніх ста років, мусимо визнати: нинішня держава Україна є найбільш дієвою незалежною українською державою в новітній історії, власне, вона є єдиною повноцінною державою, де народ є джерелом влади. Досі ми мали лише спроби створити власну державу, однак за жодної з таких спроб українській владі не вдавалося навіть паспортизувати більш-менш помітну частину населення, не кажучи вже про проведення повноцінних виборів чи визначення реальних кордонів. У цьому полягає принципова різниця між Україною та Естонією чи Литвою: вони мали свої повноцінні незалежні держави, здобували власний політичний, господарчий, дипломатичний досвід. Саме тому на початку 1990-х нашу державу було проголошено, а держави країн Балтії – відновлено.
Безглуздо сподіватись, що перший досвід державотворення одразу ж стане дуже успішним. Однак успіх 20-ти років існування держави Україна безумовний: вона має чітку територію з населенням, котре усвідомлює себе громадянами України, котре шукає вирішення власних проблем не у Москві, Варшаві чи Відні, а саме в Києві. Зростає молодь, яка усвідомлює себе в першу чергу громадянами України, держави з синьо-жовтим прапором та українською мовою.
Український патріотизм молодого покоління природньо випливає з його національного самоусвідомлення, завданням інтелектуальної еліти мала б бути конвертація бездієвого патріотизму в патріотизм дієвий. Для цьогопотрібно чітко сказати: ми маємо власну державу, в ній нам не подобається це й це, його потрібно змінити ось так і так, результат має бути от таким. Це – державницький підхід.
Підхід антидержавницький полягає в цілком протилежному: якомога більшу частину активного свідомого населення (особливо молоді) потрібно переконати в тому, що не конкретна партія, група осіб чи ідеологія є її ворогом, а сама держава. Нехай вони популяризують інший прапор як "національний", носятся з ідеєю перенесення столиці чи зміни державних кордонів – це лише на руку тим, для кого сам факт існування незалежної української держави є головним болем. Адже якщо зараз кожен день існування незалежної держави Україна сприяє формуванню в ній української свідомості – то за умови позиціонування "українських патріотів" як ворогів цієї держави такий процес можна буде розвернути в цілком іншому напрямку.
Окреме питання – розстановка "патріотичних" акцентів: на 20-му році Незалежності українців переконують що корінь їхніх бід – в неправильній послідовності кольорів прапора, а не, скажімо. у відсутності суспільної відповідальності. Таке враження, що "патріотичний" чи то "національний" дискурс хтось свідомо відводить на манівці, щоб не заважав.
Тож не варто піддаватись на провокації і йти боротись проти української держави та її прапора. Як не варто було кіношникам зі згаданого на початку польського фільму рубати грушу: адже проблема полягала не в ній, а у відсутності справжнього зайця. Треба нарешті навчитися визначати реальні причини наших негараздів, збирати актив і шукати засоби для розв'язання таких проблем, зрештою – розв'язувати їх. Саме на таких діях може вирости нова – чесна і принципова – українська еліта, і шаманське крутіння прапором не має до цього жодного стосунку.