Те, що в основі візуальної метафори «Фонтана виснаження» Павла Макова, — ріка, можна було здогадатися (або прочитати) і до приходу в Музей Ханенків. Те, що цей проєкт не втратить актуальності й поза контекстом торішньої венеційської бієнале, можна було зрозуміти, і не читаючи кураторського тексту, де задум експонувати цей проєкт у Києві пов’язують із «високою водою» Дніпра навесні 2023 року. Те, що мінімалізм цього висловлювання в спустошеному евакуацією експонатів домі Ханенків сприйматимуть гостро, можна було очікувати, переглянувши ефектні фоторепортажі з його відкриття. Однак пережите за 20 хвилин перебування там, біля нього, виявилося незвичним досвідом.
У кожній музейній безекспонатній залі сидить наглядачка, і кожна, зачувши кроки відвідувачки (мене) ховає смартфон, хоча з попередньої кімнати мені чутно, що переглядають вони новини про затоплення від підриву дамби Каховської ГЕС міст Херсонщини. Ці мовчазні жінки продовжують охороняти незримі експонати й, здається, сторожку тишу будинку.
До двох кімнат, де розміщено проєкт видатного українського митця, треба пройти кілька таких до болю знайомих кімнат-залів другого поверху, де сподіваєшся побачити давно знайомі експонати та натикаєшся поглядом на їхню відсутність й інколи — етикетки. В оточенні відсутності рухаєшся на звук не так смартфонів, як поступового посилення звуку крапель. Вони в пустому приміщенні й мелодійні, й доволі одноманітні ритмічно. Споглядаєш стіну з інсталяцією, де у формі перевернутої лійки чи сторони піраміди зібрані спеціально виготовлені лійки з двома раструбами. По них і скрапує цівка води з єдиної труби, що закріплена зверху, множачись і множачись на окремі потічки-краплі. Технологічно все виготовлено бездоганно, включно з освітленням, яке підсилює зачудування нижньою частиною інсталяції, прямокутним невисоким басейном, куди вода стікає так, що її гладінь тут здається ідеально рівною, як добре полірований метал.
І все це — у напівпітьмі й складно улаштованій системі освітлення, що дає змогу побачити деякі особливості лапідарного фонтана лише тоді, коли в кімнаті поряд уважно порозглядаєш вітрини з історією проєкту й кураторські тексти. Повернешся від них до інсталяції, і ніби новими очима бачиш: деякі раструби лійок встановлені так, щоб краплі не потрапляли в центр лійок знизу. Тому, відскакуючи від краю, вони зависають вологим туманцем у повітрі, а деякі бокові лійки взагалі зовсім сухі, бо до них не добігає жодної краплі, деякі, ближче до центру, — ледь зволожені, вирізняються на зволоженій стіні фонтана патьоками синьої патини. Так сенс слова «виснаження» отримує нове значення, розширюється. Майже як споглядання сухих раструбів лійок, до яких ані краплі води вже не втрапляє, хоча вона в інсталяції продовжує циркулювати й крапати, крапати, крапати. Попри математичну модель і багатоярусну систему, де молекули води не втрачаються, бо випари осідають на холодних поверхнях і поступово перетворюються на краплини, води більше не стає.
У напівтемних залах під звуки власних кроків і дріботіння крапель від споглядання випаровування, набубнявіння крапель, стікання потічків, усієї химерності прохолоди в домі із забитими вікнами найперше, що згадалося, — численні фото й відео затоплених будинків міст і сіл Півдня України. Від підірваної терористами Каховської дамби, води з якої пішли з абрисів залятого водою 70 років тому Великого Лугу й стали новою бідою, трагедією, що розливається й заливає. Потім зі сліз цієї близької та сьогоденної пам’яті чомусь виринули «Фонтани» живописця Сергія Шишка, який після Другої світової все фіксував і фіксував у картинах, рік за роком, у всі пори року, як поступово зі снігових заметів вивільнюється, відроджується, оживає, щоб заструменіти водою та яскравим дитячим вбранням вже в 1950-ті дореволюційний фонтан Маріїнського парку.
Який нині знову мовчить: весь урядовий квартал закритий блокпостами.
Як мовчить каскад фонтанів на рідному мені Русанівському каналі, що так весело підсвічувався, а тому рясно, інстаграмно знимкувався до 2022 року на тлі мосту Патона, печерських пагорбів, монументу Батьківщині-матері.
Хоча в багатьох київських парках та скверах із травня вдень фонтани працюють, думала я, коли проходила біля водограю в парку Шевченка, що саме пускав у сонячних променях фрагментарну веселку. Після штучного освітлення музейних залів, чиї вікна забиті тирсоблоками, безтурботне дзюрчання води й веселкові барви здавалися майже нереальними, на відміну від сміху дітей на паркових алеях, та сильніше зачудуватися їхньою наявністю стало можливим також після пережитого біля інсталяції в Музеї Ханенків. Ніби з вух і очей якусь плівку повсякдення зняли.
Бо від двадцятихвилинного споглядання «Фонтана виснаження» Павла Макова сплило в пам’яті інше, зі шкільних уроків географії: «Річка Пляшівка впадає в Стир, він впадає в Прип’ять, а та — у Дніпро». Рідна річка Пляшівка, що тече біля Берестечка, де музей «Козацькі могили», де плесо озерця, що не заростає від 10 липня 1651 року. Його називають Козаковою Ямою, бо там, відбиваючи кулі шаблею, загинув останній із тих трьохсот, що «як скло товариства лягло».
Третя європейська ріка за площею басейну, Дніпро-Славута з усіма притоками, чимось схожа на складну систему з невидимих велетенських лійок, у які збирається, перетікаючи, уся ця велетенська маса води, щоб линути до Чорного моря. І серед них є й ті краплі з джерела чистої Козакової Ями, що ніколи не заростає, не стає болітцем.
Перевернута лієчка фонтанує із землі, не виснажуючись.
Їх в Україні таких чимало.
Земля така: те «біо», що протистоїть «некро», стає трагедією, історією, чистотою.