«Надія» – це чи не найбільш заяложене слово в суспільному житті, так само як і «зміни». Але, попри все, воно надзвичайно важливе. Політики дуже пильно приглядаються до будь-яких дороговказів, що можуть вивести їх на правильний чи неправильний шлях. Упевненість народу означає, що споживачі витрачатимуть свої кровні, а компанії – інвестуватимуть. «Позитивне мислення», як стверджував Норман Вінсент Пеле, має надзвичайну силу.
Протягом останніх 400 років Захід значно випереджав решту світу в тому, що стосується оптимізму. Західні інтелектуали вимріювали просвітництво і прогрес, а державні мужі намагалися через технології нав’язати свою волю іншим країнам. Батьки – засновники США, які свято вірили в те, що створена ними держава буде кращою за будь-яку знану раніше, пропонували громадянам не тільки право на життя і свободу, а й на прагнення до щастя.
Не те щоб на Заході зовсім не було прикладів разючої жорстокості. Насправді пошуки утопії виявляють і найгірше, і найкраще в людях. Але поняття того, що умови людського існування можуть постійно поліпшуватися, зручніше вписувалося в західний науковий матеріалізм, ніж у кастову систему Індії чи кріпосництво Росії.
Тепер надія тікає до інших. За даними Pew Research Centre, 87% китайців, 50% бразильців і 45% індійців вважають, що їхні країни рухаються в правильному напрямку, хоча в західному світі так думають 31% британців, 30% американців та 26% французів. Водночас бізнес інвестує кошти в ринки, що розвиваються, залишаючи розвинений світ осторонь. «Іди на схід, юначе», – здається, саме так має звучати бойовий клич ХХІ сторіччя.
Дорога відчаю
Загострення песимістичних настроїв на Заході змінює політичне життя. Через два роки після сповненої надій інавгурації Барака Обами настрій у Вашингтоні зіпсувався ледь не так само, як тоді, коли Джиммі Картер заявив, що Америку мучить відчуття невдоволення. Мрія демократів про те, що країна начебто стоїть на порозі ліберального відродження, подібного до 1960-х, розтанула. Республіканці теж не сповнені надій: їхнє кредо – гнів та обурення замість рейганівського оптимізму.
Тим часом на очах у Європи розгортаються масові протести, не завжди мирні, на вулицях Афін, Дубліна, Лондона, Мадрида, Парижа і Рима. Те, що деякі периферійні країни Європейського Союзу впали духом, навряд чи когось здивує, але песимізм зростає і в його успішнішому ядрі. У Німеччині бестселером стала книжка Тіло Сарраціна «Німеччина самоліквідується» – гірка повість про «факт», що менш здібні жінки (особливо мусульманки) народжують більше дітей, ніж їхні розумніші сестри. На полицях французьких інтелектуалів «Кінець Франції?» Жана-П’єра Шевенмана незабаром стоятиме поряд із «Французькою меланхолією» Еріка Заммура.
Перше пояснення такої асиметрії, що спадає на думку, – це економічна криза, котра не лише похитнула впевненість Заходу в системі, яку він вибудував, а й збільшила розрив між темпами розвитку зрілих і молодих економік. Зростання Китаю та Індії становить відповідно 10% і 9% на рік порівняно з 3% Америки і 2% Європи. Рівень безробіття в багатьох європейських країнах ганебний навіть за їхніми вже й без того сумними стандартами: 41% молодих іспанців, наприклад, не мають роботи. Велика американська машина зайнятості теж призупинилася: кожен десятий американець безробітний, понад мільйон людей уже навіть не намагаються знайти роботу. Але насправді зміни відбуваються значно глибше: у мріях, які колись рухали Заходом.
За час свого існування Америка здебільшого дотримувалася обіцянки забезпечувати своїм громадянам можливість жити краще за їхніх батьків. Але останнім часом менш ніж половина американців вірять у те, що їхнім дітям буде краще, ніж їм. Ця зневіра зумовлена власним досвідом: дохід середньостатистичного працівника застиг на більш-менш сталій позначці з середини 1970-х. До того ж через неефективну систему освіти та зникнення робочих місць середнього рівня Америка тепер за показником соціальної мобільності посідає одну з останніх позицій поміж країн багатого світу.
Європейські мрії відрізняються від американських, але й тут не нехтують сподіваннями на мирне і благополучне майбутнє. Вони набувають двох форм: поглиблена інтеграція Європейського Союзу (викорінення націоналізму) й навіть більша щедрість держав загального добробуту (забезпечення соціальних гарантій). Беручи до уваги можливість розпаду єврозони і те, що непомірні соціальні зобов’язання тягнуть держави на дно (населення старішає, кількість працівників зменшується), поняття «щастя» розсіюється мов дим.
Усе змінюється
А тим часом держави, що розвиваються, менше гризуться за пенсії, а більше будують університетів. Кількість студентів у Китаї за останні два десятиліття зросла вчетверо. ЮНЕСКО зазначає, що частка наукових дослідників, які працюють у країнах, що розвиваються, збільшилася з 30% 2002 року до 38% 2007-го (від загальносвітової). Компанії світового класу, як, наприклад, індійська Infosys і китайська Huawei, перемагають своїх конкурентів із багатих держав.
Посилення позитивного мислення у світі, що розвивається, не треба боятися – не в останню чергу тому, що воно порушує звичний статус-кво. Нандан Нілекані з Infosys каже, що найбільшим досягненням його компанії є не створення технологій, а реформатування рамок можливого. Якщо в інших країнах теж почнуть серйозно ставитися до таких ідей, це ускладнить життя геронтократам у Китаї та Аравії.
Але й тут є свої пастки. Оптимізм може легко переростати в безпідставну надмірність: наприклад, ціни на активи деяких ринків, що розвиваються, дуже завищені. А ще є небезпека того, що терпець Заходу врешті увірветься. Доки країни, що розвиваються, не почнуть серйозно ставитися до власної відповідальності за світову безпеку, американці та європейці одного дня можуть замислитися, чому це вони дбають за безпеку у світі й намагаються зберігати ринки відкритими, щоб інші на цьому збагачувалися.
Що стосується західного песимізму, то він може принести й користь. Стає дедалі зрозуміліше, що старий багатий світ не може приймати своє процвітання як належне й що його переможуть агресивніші велетні, якщо йому не вдасться впоратися зі структурними проблемами. Американці починають миритися з тим, що їхня країна більше не може бути такою марнотратною, як раніше. Європейці усвідомлюють, що мають оживити свої економіки й активніше впроваджувати інновації. Усі починають сприймати цю кризу як можливість – насправді так воно і є.
І не варто мешканцям Заходу занадто впадати у відчай: поява нових потужних економік буде вигідна й для них. Щоправда, урядам цих країн стане важче керувати світом; їхнє майно опиниться в руках іноземців; їхнім дітям доведеться докладати більше зусиль, щоб отримати хорошу роботу в дедалі глобалізованішій економіці. Але що більше індійців, китайців і бразильців матимуть змогу купувати їхні продукти та послуги, то більше процвітатимуть їхні компанії. Відтак країни, які донині постачали їм робочу силу, тепер активніше постачатимуть і споживачів.
На Заході, можливо, інші передчуття, але зараз світ переживає чи не найкращі часи в багатьох розуміннях. Сотні мільйонів людей долають бідність. Інтернет дає звичайним людям доступ до інформації, про яку ще кілька років тому не міг мріяти навіть найповажніший учений. Медицина прогресує в боротьбі з хворобами й збільшенні тривалості життя. Зазвичай в історії людства лише незначна частина обраних могла більш-менш упевнено розраховувати на те, що майбутнє буде кращим, ніж теперішнє. Нині на це можуть сподіватися масово і всюди. Ну чим не привід для оптимізму?!
© 2010 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved