Перепливаючи Босфор

Туреччину від нас відділяє Чорне море: велика вода і велика історія. Ми рідко сприймаємо її як сусідку, хоч і любимо міняти совковий Крим на її європейський, хоч і неєвросоюзівський, сервіс. Як і всіх туристів, нас цікавить морський відпочинок й у кращому разі історичні пам’ят­­ки. Попри всю глибину українсько-турець­ких контактів, попри роксолан і ясир, ми майже не обізнані з культурою і менталітетом самих турків. Польський журналіст Вітольд Шаб­­ловський зацікавився саме цією темою і видав книжку репортажів про Туреччину «Убив­­ця з міста абрикосів». Тижню вдалося поспілкуватися з автором незадовго до його промо-туру Україною.

У. Т.: Ваші колеги, молоді польські репортажисти, писали про Чехію, Угорщину, Україну, Росію. Ви обрали дещо інший «туристичний маршрут». Чому зацікавилися саме Туреччиною?

– Ще студентом поїхав на тижневий зліт членів студентської організації AEGEE до Туреччини, звідки повернувся в повному захваті. Неперевершені пам’ятки, неповторна кухня, до того ж турки виявилися неймовірно товариськими. Вони приймають гостей, як мало хто у цьому світі. Тому, повернувшись, одразу почав планувати повторні відвідини Туреччини. Позаяк іще був студентом, то найпростіший спосіб – це стипендія міністра освіти. Після двох років боротьби з турецькою та польською бюрократіями мені вдалося її вибороти. Тоді моє зацікавлення Туреччиною переросло у пристрасть, а знайомі стали друзями.

У. Т.: Ця пристрасть згодом втілилася у книжці «Убивця з міста абрикосів»?

– «Убивця…» – це зібрання репортажів, які публікувала Gazeta Wyborcza. Але сама ідея видання народилася на поромі до Стамбула. Я плив між Європою й Азією, цим шрамом, яким є Босфор, і зрозумів, що кожен турок є таким самим, як Стамбул. Кожен має в собі і Європу, і Азію; і Схід, i Захід; і любов до Європи, і ненависть до неї. Такі поділи властиві також і полякам, і українцям, частково росіянам, тобто народам, що на межі; країнам, якими постійно мандрують народи і культури.

У. Т.: Як ви встановлювали контакт із героями книжки? Чи легко це далося? Як долали мовний і культурний бар’єри?

– Тоді я долав бар’єр за допомогою своєї недолугої турецької – кожен із розумінням ставився до yabanci, тобто іноземця, який пробує спілкуватися їхньою мовою. Навіть коли я розмовляв із тамтешньою мафією, вони задовольнялися моїм бідним словниковим запасом. Турки кажуть, що я маю азербайджанський акцент. Як і все азербайджанське, їх це дуже тішить. У якийсь момент помітив, що став значно краще володіти мовою і водночас гірше розумітися з турками. Героїв книжки я знаходив завдяки своїм чудовим тамтешнім друзям, які за затяжними вечерями і питтям ракі розказували мені про свою країну. А коли мене щось цікавило, вони готові були докласти будь-яких зусиль, лишень допомогти дістати відповідні контакти.

У. Т.: Що вас найбільше приваблює в турецькій культурі?

– Розірваність. Це мені дуже нагадало Польщу, позаяк лінія розлому проходить по національному гонору та комплексах. Парадокс цієї книжки полягає в тому, що, хоча всі тексти стосуються Туреччини, великою мірою «Убивця…» про Польщу, наші вади та комплекси. Я планував її як дзеркало, щоб у турках ми впізнали себе. Перші реакції українських читачів свідчать про те, що ви також знаходите відображення своїх проблем у цій книжці.

У. Т.: Чи було щось у турецьких традиціях, що вас здивувало чи навіть шокувало?

– Найбільше шокували вбивства честі. Данина традиції, яка наказує вбивати батькам власних дітей, якщо ті зганьбили честь родини. Я був у одному селі, мешканці якого каменували зґвалтовану жінку. На їхню думку, вона заплямувала честь усього села. Хоча ніхто мене так гостинно не приймав, як тамтешні мешканці. Я два тижні почувався пригніченим після цього візиту. Ніяк не міг з цього стану вийти.

У. Т.: Чого, на вашу думку, більше в сучасній Туреччині – Європи чи Азії?

– Усе залежить від місця. Найцікавішим мені видається те, що одна й та сама людина може бути як ультраєвропейською, так і ультраантиєвропейською. Імами на консервативному сході Туреччини вивішують біля мечетей прапори Євросоюзу, а турки в Німеччині практикують убивства честі.

У. Т.: Чи маєте ви рецепт написання якісного репортажу?

– Слухати людей – не більше й не менше. Коли ми з друзями приїхали на Помаранчеву революцію, були одними з перших поляків, які сюди прибули. Нас відразу зловило місцеве телебачення і почало розпитувати, якої ми думки про те, що відбувається. Тоді один із моїх друзів почав розказувати, навіщо люди збираються, чого вони хочуть і що зараз необхідно Україні. Я не вірив власним вухам. Ми були в Києві заледве півгодини! Я приїхав тоді в Україну саме для того, щоб дати собі відповідь на ці запитання, щоби поставити їх людям. Коли знаєш усе наперед, можеш не виходити з дому. Я провів в українській столиці два тижні, спав на Хрещатику й у квартирах людей, днями й ночами спілкувався з усіма, з ким міг. Попри все це, навіть сьогодні я би не наважився відповісти на ті запитання, на які відповів тоді мій друг. Це і є рецепт репортажу: не знати, але прагнути дізнатися. Більше слухати, ніж говорити.

У. Т.: В одному інтерв’ю ви казали, що вас дратує Рішард Капусцінський. Чому?

– Я мав на увазі не самого Капусцінського, одну з найяскравіших постатей в історії польської літератури, а людей, які перестають думати і ставити собі певні питання, позаяк на всі уже дав відповіді Капусцінський і що цілком достатньо на нього посилатися. Світ змінюється і люди заразом, тож слід шукати нові способи, щоб їм цей світ пояснити. Репортер має прочитати Капусцінського і забути, щоби мати змогу описувати світ власною мовою.

У. Т.: Що нового у вашому репортажному доробку?