Традиційно тихо на фронті стає в перших числах вересня — перші дзвоники у школах прифронтових сіл і містечок минають зазвичай без канонади, але свято триває недовго й весь навчальний рік тамтешні діти «повторюють пройдений матеріал»: тренуються розрізняти за звуком вибухи мін та гранат і швидко ховатися в укриття.
Статистика — річ химерна. Що таке 20 чи 50 обстрілів за добу на Донбасі для чиновника у Брюсселі? Привід для занепокоєння. Ну такий, як осіння муха чи похмурий ранок. Для російських ляльководів це чергова нагода спорядити «гумконвой» та утилізувати кілька тонн боєприпасів, які давно час списати зі складів на всьому просторі від Калінінграда до Находки. Для київських можновладців — привід нагадати про свою миролюбність: не ми стріляємо, нас провокують, але в разі чого наші військові «готові дати гідну відсіч». Хибно приписана Сталіну ремарківська фраза про смерть однієї людини як трагедію та смерть мільйонів як статистику не втрачає актуальності. Спробуймо розібратись, як утворюється ця статистика й для кого вона справді відчутна. Командир на передовій, зв’язаний де-юре мінськими угодами та численними наказами згори, не має права відкривати вогонь — він повинен лише спостерігати й доповідати про обстріли. А ще рахувати руйнування, пошкоджену техніку, поранених та вбитих, ну і про це теж своєчасно повідомляти кому належить. Роль молодшого офіцера в такій історії майже та сама, що й місії ОБСЄ. Але кого в Україні здивуєш тим, що де-юре нерідко сильно відрізняється від де-факто? На фронті слово «спостерігаємо» стало вже гіршим за найбрутальніший матюк.
Читайте також: Частково звільнені, але невизнані
Якби відповіддю на ворожий вогонь були тільки біноклі, жертви виявилися б незрівнянно більшими. Насправді відповідь є, і вона також обертається втратами для супротивника. І калібр цієї відповіді залежить від наявних на конкретній ділянці стволів, спроможних завдати йому максимальної шкоди. А ще є тактика, якої вчать у військових вишах, але її немає в програмах дипломатичних академій чи престижних бізнес-шкіл, тому її значущість не завжди оцінять професійні цивільні політики. І ця наука стверджує, що коли ворог має панівну висоту, з якої щодня щедро «насипає» по наших позиціях, то треба шукати спосіб його звідти вибити, а ще краще самим цю висоту зайняти. Що коли сіра зона стає такою собі «стежкою Хо Ші Міна» для ворожих диверсантів, то виникає гостра потреба негайно зачистити ці території, а принагідно й установити контроль над кількома населеними пунктами. Ціна таких рішень — порятовані життя наших бійців і мирних мешканців, які не ляжуть у щоденну статистику Антикризового центру й де-юре суперечитимуть духу мирного врегулювання. І звільнення території. Тієї, яка належить нам.
Ну і ключове питання: з ким домовлятися про припинення вогню? Лідери псевдореспублік, що лякають своїх підданих масованим наступом української армії, насправді перебувають на короткому повідку в Кремля, звідки власне й ведеться війна проти України. Хто цього ще не зрозумів? Кому бракує доказів? Гайда до Bellingcat! Однак логіка мінського процесу така, щоб від Москви ніхто не вимагає ані припинення вогню, ані впровадження перемир’я. Бо, як відомо, «их там нет», тож Росія на переговорах виступає не як сторона конфлікту, а в ролі арбітра поряд із лідерами країн Заходу. Прийнято вважати, що РФ просто може «вплинути на сепаратистів», щоб ті, мовляв, дотримувалися режиму тиші. Виходить захоплива й азартна гра: та ж таки країна, яка озброює бойовиків, має дбати й про те, щоб вони зброю, боронь Боже, ніде не застосували. Можна тільки уявити собі, який регіт стоїть на підмосковних дачах, коли цю забаву обговорюють за чаркою путінські функціонери. Результат очевидний: фейкові домовленості дають фейкові результати. «Мирні ініціативи» не ведуть до миру.
Від березня 2014 року в українців живе страх, що росіяни попруть на Київ, як Гітлер у 1941-му: танковими клинами, оточуючи наші війська й картинно форсуючи Дніпро. До поширення цих страхів долучаються ціла армія диванних аналітиків, поціновувачі конспірології та альтернативної історії. Часом хмизу у вогонь підкидає і сам Кремль, влаштовуючи акції на кшталт «затримання української диверсійної групи в Криму», що дає Путіну можливість публічно звинувачувати Київ у тероризмі. А які наслідки цих звинувачень, залежить від індивідуальної фантазії кожного. Головне, що на тлі рухів російської армади поблизу нашого кордону створюється ілюзія, ніби події на Донбасі відходять на периферію: мовляв, там війна триває вже понад два роки, а от якщо посунуть на Харків або Чернігів… На тлі цих добре підігрітих фобій оголошене вкотре перемир’я видається неабияким прогресом і надією, що «все це нарешті закінчиться».
Читайте також: Спогади про Іловайськ: «Для утримання міста нам не вистачало сил»
Досі конфлікти на пострадянських теренах згасали на якихось чергових раундах переговорів, коли виснажені бідні республіки — визнані й самопроголошені — погоджувалися на поганий мир під диригуванням Росії (бо ж екс-республіки СРСР — це її геополітичний інтерес, як вважає чимало політиків на Заході), і та зазвичай на довгі роки зберігала свій збройний контингент, а отже, і вплив у регіонах. Хоча те, що працювало в 1990-х, навряд чи матиме успіх нині: Україна надто помітна на мапі Європи, має доволі боєздатні збройні сили й, варто визнати, політичний клас, який за жодних обставин не погодиться на «миротворчий контингент» придністровського штибу, себто окупаційний корпус РФ на Донбасі. Хочеться вірити, що українській владі вистачить сили не потрапити й у пастку виборів на окупованих територіях та їх формального повернення у склад України зі збереженням російського впливу. У таких умовах Москва не погоджуватиметься на тривалі перемир’я і не полишатиме надій дестабілізувати Україну зсередини. Тому затяжна й позиційна війна нам гарантована.