«Ми так само не відмовимося від права вето, як і від права володіти ядерною зброєю!» — загрозливо попереджає з трибуни Генеральної Асамблеї ООН російський постпред Віталій Чуркін. І хто б сумнівався! Але Олланд не був би соціалістом, та ще й французом, якби не спробував втілити мрію Сен-Сімона майже через 200 років після смерті засновника утопічного соціалізму. Політичну школу не проп’єш. Заклики до добровільних відмов від привілеїв за всіх часів і народів лунають симпатично та без наслідків. Французам, може, так на роду написано. Але коли українські лідери чіпляються за прекраснодушну, але нереалістичну ініціативу, виникають серйозні сумніви в здатності формулювати перспективні стратегії та оптимально використовувати короткий час у виступах у міжнародних структурах.
Навіть у Франції чимало фахівців з міжнародного права із сумом наголошують, що переможці Другої світової так міцно закодували Статут ООН під власні інтереси, що прибрати право вето з практики організації звичайним, юридичним шляхом практично неможливо. Згідно зі статутом за таку поправку мусять спочатку проголосувати дві третини країн-учасниць, яких украй нелегко об’єднати для спільної справи. Потім усі ті країни мають ратифікувати новацію у своїх парламентах, а далі — і саме в цій деталі сховався диявол — зміни мусять законодавчо затвердити всі п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН.
Зрозуміло, що путінська Росія, яка вже повідомила про відмову втратити корисний привілей, ніколи нічого подібного не ратифікує. Навіть якби весь світ, а не лише дві третини держав — членів ООН об’єднався проти неї. Класична процедура майже безсила. Утім, право вето, яке мають у розпорядженні Росія, Сполучені Штати, Китай, Велика Британія та Франція, в останні кілька років перетворилося на справжнє гальмо з розслідувань резонансних злочинів, таких, наприклад, як авіакатастрофа МН17. Це проблема.
Навіть більше: можливість застосовувати вето в розпорядженні такої бандитської держави, як Росія, стало знаряддям здійснення свавілля, безкарності, знущань над мирним населенням та військових злочинів. Москва, для прикладу, чотири рази поспіль блокувала резолюції, що вдарили б по інтересах сирійського диктатора Башара Асада, політичного партнера Путіна. Користуючись формальною легітимністю «законно обраного президента», Кремль послідовно просуває в стінах ООН союзництво з кривавим лідером, відповідальним за загибель 220 тис. осіб.
Виступаючи на урочистому відкритті ювілейної, 70-ї сесії ООН, Путін знову прогнозовано пролобіював союз із Асадом проти «ІДІЛ», висловився на користь мінських угод, що вже є доказом невідповідності договору інтересам України, а також не забув згадати, що нібито «відмова від права вето поставить під загрозу саму легітимність Ради Безпеки ООН».
Читайте також: Генасамблея ООН: змагання ораторів
Знакові тези. Чому? Бо кожен, кому не пощастило вчитися на радянських підручниках, знає, що чекістську логіку в пошуках здорового глузду треба читати у зворотному напрямку. Відтак скасувати вето означало б сприяти прогресу у функціонуванні ООН. Привілеї — завжди відступ від демократії та принципу рівних можливостей. Із Мінськом та Сирією аналогічно.
У 1945-му, коли було створено ООН, світ жив за розкладом великих імперій. Франція, Велика Британія, Росія, Штати, по суті, контролювали три чверті території земної кулі. «За тодішнім складом Ради Безпеки зберігалися специфічні, неписані обов’язки «контролю» над регіонами, притаманні імперіалістичному розподілу впливів, — пояснює правник Олів’є Петі. — Нині, як слушно наголошує Анґела Меркель, але й не лише вона, а також керівники Бразилії, Індії та Японії, механізми прийняття рішень в ООН не відповідають потребам часу. Система аристократичних привілеїв так званих великих держав не враховує інтересів і позиції тих територій, де роками тривають кровопролитні війни. Африка, приміром, що є темою очевидної більшості дискусій, не представлена в Раді Безпеки ООН…»
Читайте також: Світ про виступи Обами та Путіна на Генеральній асамблеї ООН та їх приватну зустріч після засідання
Проблема назріла, але її вирішення в класичній, правовій перспективі не проглядається. Тому так упевнено й зухвало тримається в Нью-Йорку Віталій Чуркін. Москва знає, що не тільки дурням, а й переможцям Другої світової війни закон не писаний. До певного часу. Доки не з’явиться у світовій політиці харизматичний, дієвий лідер масштабу Марґарет Тетчер або Рональда Рейґана, якому стане політичної волі змінити правила.