1991 року ми святкували подвійну перемогу: крах імперії зла, яка поневолила наших сусідів і поставила Захід перед вибором між ядерною війною та поразкою, і падіння комунізму — з його провальною економічною системою, яка реалізовувалася за допомогою політичних репресій.
Перша перемога, схоже, досі тримається. Росія не стала світовою суперпотугою. Її імперія, точніше сфера «жорсткого» впливу, поширюється тільки на території недолугих сатрапій: Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, «ДНР» та «ЛНР». В Азії її затьмарює Китай.
Узагалі Росія є регіональною загрозою і створює безлад. Але то радше тільки через слабкість Заходу, а не через силу росіян.
Друга перемога виявилася більш частковою. Сказати по правді, ніхто (і росіяни насамперед) не вірить, що соціалістична планова економіка ефективна. А от із викоріненням радянської політичної спадщини виявилося складніше. Однопартійна комуністична система, що ґрунтувалася на диктатурі пролетаріату, та інші марксистсько-ленінські догми зникли, проте їм на зміну прийшов каламутний коктейль зі слабких інституцій, безкарності заможних можновладців, усемогутніх служб безпеки, корупції та зневіреного й безсилого суспільства.
Читайте також: Розсіяний виклик
Міцно на підвалинах міжнародних стандартів політичної свободи стоять тільки три держави, що колись перебували за радянським кордоном: Естонія, Латвія і Литва. Те саме здебільшого можна сказати і про країни колишньої Організації Варшавського договору: щоправда, в Угорщині та Польщі спостерігаються тривожні віяння, близькі до путінізму: політизація системи юстиції, цькування політичних конкурентів, презирливе ставлення до незалежних інституцій і штучно розпалювана ксенофобія. Відлуння цих згубних тенденцій у кампанії Brexit та в президентських перегонах США змушує непокоїтися за політичне здоров’я інших країн.
І на тлі всіх цих наших слабкостей Росія дедалі більше використовує відверті й приховані інструменти проти нас: майстерно і зненацька. У нас здебільшого не дуже виходить протидіяти цій загрозі. США й Західна Європа потребують серйознішої культури безпеки: суспільствам наших країн потрібно більше обізнаності щодо актуальних небезпек.
Натомість колишнім поневоленим націям, які добре усвідомлюють небезпеку, загрожує інший момент: надто гостра реакція. Коли країна стикається з напливом пропаганди, виникає спокуса обмежити свободу ЗМІ. При небезпеці диверсійної діяльності є ризик підхопити шпигуноманію і допустити ерозію громадянських свобод. Якщо проти країни застосовуються інструменти економічної війни, спокусливим рішенням видається дирижизм через субсидії, квоти, вибіркові податки тощо.
Не останньою чергою ці небезпеки стосуються й України, де політичну культуру роз’їдає безперервна війна на Сході. Боротьба з корупцією загальмувалася: генпрокуратура у відкритому конфлікті з тими, хто, незважаючи на перепони, воює зі зловживаннями. Журналістів, які виконують свою роботу, тобто ставлять незручні запитання, виловлюють цікаву інформацію і оприлюднюють її, звинувачують у пособництві ворогу та співпраці з ним. Це не те, заради чого ризикували й віддавали життя мітингувальники на Майдані.
Читайте також: Путінський форпост у Британії
Озираючись на останні 25 років, пам’ятаймо, що конструктивні моменти напруження — це необхідна складова демократії. Ми, журналісти, чиновники, юристи, політики, бізнесмени, релігійні діячі, науковці й просто громадяни, граємо за однаковими правилами, хоч і в різних командах. Відкритість, справедливість і розмаїття завжди призводять до помилок і сум’яття, однак це краще, ніж система, де все контролюється згори в ім’я єдності й патріотизму. Якщо нагальна потреба протистояти путінізму підштовхне нас до путінізації наших власних країн, то перемогу російського лідера можна буде вважати настільки переконливою, як проїзд його танків нашими столицями.