Війна 2014-го продемонструвала безпорадність адміністративної системи, що сформувалася в нас упродовж 23 років. Остання гальмувала нормальний розвиток українського суспільства увесь цей період, але під час бойових дій вона виявилася геть неприйнятною через свою граничну бюрократичність і принципову нездатність діяти швидко й ефективно.
Прем’єр Яценюк не раз публічно заявляв, що парламент і уряд спрямували Міністерству оборони мільярди гривень на закупівлю всього, що необхідне армії, але ті гроші постійно застрягають на рахунках МО без дальшого просування до кінцевого споживача. Причина в тім, що воно, як і решта відомств України, обплутане величезною кількістю адміністративних «ланцюгів», проміжних інстанцій, штучних перепон. Ідеться про справжнього бюрократичного Левіафана з безліччю законів, що часто-густо не лише недосконалі, а й суперечать один одному, з багатьма підзаконними актами та відомчими інструкціями. У цьому канцелярському болоті загрузає будь-яка позитивна ініціатива. Тому на зміну чого-небудь у державній машині потрібні роки, а коли йдеться про радикальні перетворення, то й десятиліття.
Чиновник, користуючись цим бюрократично-правовим хаосом, без аніякісінького ризику вестиме політику саботажу й віртуозно маніпулюватиме окремими юридичними нормами. У псевдоюридичних лабіринтах можна згубити що завгодно. Чинна сьогодні система управління більш-менш прийнятна в мирний час (тоді її долають за допомогою відкатів, хабарів та ін. «матеріального стимулювання бюрократів, демонструючи, що між бюрократизмом і корупцією існують внутрішній суттєвий зв’язок і взаємна комплементарність).
Однак у воєнний час усе це стає абсолютно згубним, адже бюрократичний монстр здатен зруйнувати Українську державу швидше, ніж Путін. Зарадити такій ситуації в надзвичайних умовах можна лише надзвичайними методами, коли введення воєнного стану стає категоричним імперативом. Це дає змогу швидко запровадити відповідні закони, створити чітку вертикаль управління країною в кризовий період, заснувати Ставку верховного головокомандувача як єдиний центр влади в державі, що воює, замість нинішнього поліцентризму, багатоголової гідри: Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, СБУ, уряду, парламенту і президента, коли голови гризуться між собою.
Утім, це можливо лише тоді, коли є сильна, енергійна, смілива перша особа держави, котра не боїться брати на себе всю повноту відповідальності за неї і готова беззастережно захищати Україну зброєю, а не «решать вапросы» з агресором у кулуарному режимі, що, звісно, можливо, проте виключно за рахунок національних інтересів, суверенітету й цілісності Вітчизни…
Гордіїв вузол бюрократизму та корупції, що робить Україну безпорадною жертвою агресора, не можна розв’язати, його можна лише розрубати мечем надзвичайних дій, що, поза сумнівом, суперечить наївним прагненням нинішньої нашої влади спустити цю війну на гальмах.
А поки що українські бійці йдуть в атаку на російські танки з автоматами, бо танки, БТР, важка ствольна артилерія, реактивні системи залпового вогню, системи протитанкової оборони простоюють на тилових базах. Кинути їх на передову заважають недолугі закони та інструкції, на скасування яких потрібні місяці, хоча обстановка вимагає робити це впродовж днів, якщо не годин. Чиновники-саботажники власну бездіяльність уміло приховують за тими ж таки юридичними атаками, що також призводять до трагічної ситуації українських оборонців на фронті.
Читайте також: Батальон «Азов»: Реальну небезпеку становить п’ята колона
Нещодавно в Києві була виставка продукції вітчизняного ВПК, де показали суперсучасні, надзвичайно ефективні зразки зброї, що не поступаються зарубіжним аналогам, а часто й перевершують їх. Але в районах бойових дій нічого цього немає, ось вам і черговий наслідок контрпродуктивної системи управління державою. Втім, як сказав відвідувач експозиції, боєць одного з добровольчих батальйонів, «якби така техніка була в зоні АТО, наших хлопців загинуло б на 50–70% менше»…
То що ж робити? Потрібен воєнний стан, бо тільки він дає змогу діяти надзвичайно. Тоді можна ухвалити спеціальний закон про декрети верховного головнокомандувача, що мають найвищу юридичну силу в Україні і є обов’язковими для дотримання всіма посадовцями та громадянами. Треба запровадити сувору кримінальну відповідальність за нехтування ними чи неналежне їх виконання. У разі суперечності між декретами верховного головнокомандувача та іншими правовими актами мають діяти виключно перші.
Тоді кожен чиновник чітко знатиме, що саме йому виконувати й за невиконання чого каратимуть. Посадові особи будуть захищені відповідальністю верховного від можливих правових претензій до кожного з них. Звичайно, там аж ніяк не все буде юридично бездоганним, проте на війні як на війні. І краще Україні юридично небездоганно перемогти, ніж юридично бездоганно загинути.
Сьогодні будь-який агент Кремля може практично безперешкодно й безкарно діяти в надрах української державної машини, лише добре орієнтуючись у хаотичному національному законодавстві, використовуючи відомчу конкуренцію компетенцій, провадити шкідницьку політику, руйнувати нашу оборону зсередини. У разі запровадження декретного права всі директиви верховного виконуватимуться швидко й більш-менш якісно під загрозою суворого персонального покарання.
І це дуже важливо, бо, як висловився про розслідування трагедії під Іловайськом командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко, «правду про це ми й так знаємо, але винні не відповідатимуть, бо в нас панує система без особистої відповідальності». Останню декретне право запроваджує, бо ж якщо декрет адресований міністрові оборони, голові обласної адміністрації, мерові, то саме із цих конкретних осіб і спитають за невиконання згідно із суворими законами воєнного часу.
Передбачаю жахливе верещання лібералів, пацифістів, правозахисників, однак історія ще не знала випадків, коли оборонна війна на власній території була б виграна без смертної кари для диверсантів, зрадників, провокаторів, п’ятої колони, для боягузів і дезертирів, без військово-польових судів зі спрощеною і пришвидшеною системою судочинства. Це жорстокі речі, проте без них буває тільки капітуляція, а не перемога.
Читайте також: Допомога армії: шкарпетки від дітей, бусолі від генералів та хрестики зі смітників
Декретне право допоможе перетворити Україну на єдиний військовий табір, об’єднаний спільною волею до перемоги, здатний самоочищуватися зсередини. Якщо й надалі доленосні під час війни питання
вирішуватимуться малодієздатною ВР, то наші перспективи кепські, «добра не жди, не жди сподіваної волі»…
Перевага авторитарного режиму Путіна в тому, що він може діяти швидко й ефективно за порухом пальця однієї людини, а в нас нескінченні наради, засідання, форуми, котрі важко ухвалюють якісь рішення, що потім або все одно не виконуються, або виконуються вкрай погано.
Цю різницю потенціалів може вирівняти декретне право в Україні. Однак, щоб сповна скористатися його перевагами, потрібен справді видатний державний діяч на чолі країни, не боягуз, не капітулянт. На жаль, наше політичне життя впродовж усіх цих 23 років виховувало головним чином таких… Над Україною досі тяжіють дух і практика кучмізму: вона не здатна вийти за межі політичної корупції. Якщо самого Кучму вважати певним еталоном системи, то Янукович і його поплічники були радикально-екстремістськими кучмістами, а Ющенко, Порошенко і К° – ліберальні, про що свідчить їхнє супертолерантне ставлення до антиукраїнських сил, до тих, хто розстрілював людей на Майдані, фінансував тероризм і сепаратизм на Донбасі, до підкупних суддів, корумпованих чиновників тощо.
Читайте також: Ярослав Тинченко: «Нам усім необхідна самоцензура в умовах війни»
Чи зможемо ми нарешті позбутися історичного кучмістського прокляття? Від цього залежить не тільки внутрішній політичний та економічний поступ, але в умовах російської імперської агресії і саме існування України… Бо ж підходи кучмізму давно збанкрутували і продемонстрували свою контрпродуктивність, увічнюючи всебічну відсталість України та позбавляючи її перспектив.