Перемога в поразці

З ліквідацією Запорозької Січі 1775 року пов’язано чимало дивних речей. Дивує не те, що певна держава розформувала пев­­ну прикордонну спі­ль­­ноту, яка від її імені охороняла кордон і якоїсь лихої години перестала бути для неї корисною. Так само чинила Австрія з угорськими гайдуками й сербськими граничарами, Венеція з рагузинськими ускоками, котрі за самоврядною організацією, стилем жит­­­тя і функціями прикордонної сторожі мало чим відрізнялися від запорозького козацтва. Не було унікальним фактом і те, що вище керівництво Війська Запорозького без суду і слідства опинилось у в’яз­­ниці одразу після знищення Січі – венеційське й австрійське судочинство також діяло вибірково, зокрема, коли «державний інтерес» вимагав будь-що позбутися небажаної персони.

Головний біль Росії

Натомість венеційському й австрійському урядам непотрібні були укази, в яких замість юридичних формулювань подавався демонізований образ ліквідованої інституції, на кшталт: «Нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве, следовательно же и козаков сего имени», як ішлося в маніфесті Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року. У Венеції та Відні для підготовки таких актів використовували юристів, а не істориків, як це чинив катерининський фаворит Григорій Потьомкін, вдавшись до послуг Генріха Фрідріха Міллера. Прусський король Фрідріх ІІ міг скільки завгодно іронізувати, кажучи: «Якщо вам подобається чужа провінція й ви маєте достатньо сили – займайте її негайно: щойно ви це зробите, завжди знайдете вдосталь юристів, які доведуть, що ви мали всі права на захоплену територію». Та на відміну від Росії в Пруссії, Австрії та Венеції історію писали в університетах, втручання до внутрішнього життя яких було для державців справою ризикованою. В Росії ж не було розвинуте не лише університетське, а й будь-яке інше самоврядування. Правитель сам диктував історикові, що слід писати, тож про Запорозьку Січ писали суголосно катерининському маніфестові аж до 1840-х, і тільки через 100 років після ліквідації Січі з’явилася публікація, що її останній кошовий відбував ув’яз­­нення та помер на Соловках.

Просвітницьке ХVIII століття було тріумфом для Європи, яка переможною ходою ставила в колоніальну залежність решту світу. За Петра І Росії також хотілося стати Європою, аби бути серед тих, хто поділяє, а не кого поділяють. Ще тоді окреслилися контури її стратегічних інтересів: схід балтійського узбережжя, Поль­­ща, Туреччина, Крим, Кавказ. Але новоявлена імперія мала труднощі з управлінням своїми і без того гігантськими просторами. Вкрай важко перетравлювалася Естляндія, Ліфляндія та Гетьманщина – країни з високим рівнем громадського і культурного життя. Також степове порубіжжя допікало козацькими повстаннями, кочівницькими набігами та поглинанням кріпаків, що ослаблювало кріпосницьку економіку та збільшувало число бунтівливих козаків. Запорозьке козацтво додавало царатові ще й специфічної проблеми, бо крім степових звичаїв оперувало європейським правом, яке слабким відблиском дійшло до степового порубіжжя через політичну ку­льтуру Речі Посполитої. Тож без приборкання пограниччя, передусім українського, Росія не могла дорости до рівня одного з найбільших хижаків світу.

Метаморфози порубіжжя

На початку ХVIII століття по степу вперше проліг кордон, відділивши Росію та Туреччину. Імперська влада вперше почувалася господарем у тих місцях, куди раніше заглядала хіба похапцем. Запорозьке й донське козацтво протестувало. На Дону спалахнуло повстання на чолі з Кондратієм Булавіним, Запорожжя підтримало антимосковський виступ Івана Мазепи. В 1709 році Петро I придушив булавінське повстання та відрядив війська на розгром Січі на річці Чортомлик. По Дніпру й Дону попливли плоти з шибеницями та тілами страчених козаків. На наступні 25 років між Гетьманською Україною та запорожцями проліг наглухо забитий кордон, що не залишив їм іншого вибору, як перейти до підданства Кримського ханства. Хребта українській козацькій державі було зламано.

Змучені штучним від’єднан­ням від Гетьманщини, запорожці повернулися до російського підданства й заснували 1734 року Нову Січ на річці Підпільній. Відчуття приреченості на покору російській владі відтоді стало прикметою поведінки кошових отаманів, котрі навіть у стані найбільшого роздратування діями Петербурга здригалися від самої думки про те, що жахіття 1709 року може повторитися знову. Імперія задля власної зручності прокладала та змінювала кордони: від земель Війська Запорозького відшматувала частину Приазо­­в’я, передавши його Війську Донському, на північно-захід­них теренах утворила Нову Сербію (частина сучасної Кіровоградської області), на північно-східних – Слов’яно­сербію (частина Донецької і Луганської областей), заселяючи їх вихідцями з Балканського півострова.

Чи не єдиним способом протидії лишалося європейське право, яке так важко перетравлювалося імперією та спричиняло розлади її організму. Отримування платні за службу козаки перетворили на про-цедуру, що дозволяла відвідувати найвищі петербурзькі кабінети. Великого клопоту завдавали царським достойникам привезені козацькими депутатами грамота польського короля Стефана Баторія 1576 року та універсал Богдана Хмельницького, що гарантували непорушність території Війська Запорозького. Мабуть, Петро I на них би зважив не більше, ніж Іван Грозний на листи митрополита Філіпа, називаючи їх «фількиною грамотою». Та за Катерини II, що дбала про своє реноме в очах просвітницької Європи, документи стали у більшій шані. Доки в столичних канцеляріях вивчали Баторієву грамоту та Богданів універсал, кошовий отаман Петро Калнише­вський розгорнув землеробську колонізацію степу.

Батько Калниш

Посилення контролю імперії над козацтвом та устаткування кордонів дало несподівані результати. Порубіжжя стало безпечнішим, зменшилася загроза набігів татар, що одразу пробудило переселення української людності на степові терени. Особливо пожвавилася селянська колонізація після того, як російські та українські війська здобули Крим у 1771 році. Здавалося, все селянство Лівобережжя Дніпра готове стати на колеса, аби знайти вільну від пана землю. Запорожці спершу пручалися «нашестю гречкосіїв», побоюючись, що селянський плуг змінить козацький спосіб життя. Калнишевський змінив політику Коша до переселенців. На теренах, яким загрожувало приєднання до створеної у 1764 році Новоросійської губернії, спішно засновували населені пункти з козацькою адміністрацією. Справа відтепер ставала серйознішою, ніж тоді, коли козацькі угіддя виглядали нічиїм пустирем.

На межі Запорожжя та Новоросійської губернії спалахнув гострий конфлікт. Російські офіцери, намагаючись створити на малозаселених теренах губернії маєтки, руйнували запорозькі села й силоміць виводили населення. Запорожці діяли так само: нищили панські подвір’я, а селян переганяли на свої землі. Селянські хати не-одноразово розбирали й переміщували з одного місця на інше. Та й сутички не обмежувалися лайкою, доходило до застосування зброї. Скарги прикордонних поміщиків на запорожців осідали в канцеляріях столичних відомств. Та доки тривала російсько-турецька війна 1768 – 1774 років, катерининський уряд крізь пальці споглядав зухвальство запорожців. Військо Запорозьке особливо прислужилося імперії в 1771 році, коли загін козацького полковника Опанаса Ковпака, перебуваючи в авангарді армії Васілія Долгорукова, брав участь в окупації Криму, а Петро Калнишевський відзначився в блокуванні турецької фортеці Очаків. Кошового отамана й старшину нагородили золотими медалями. Російський генералітет перейнявся справжньою модою на все запорозьке, записуючись у січові курені, пишаючись щойно отриманими запорозькими прізвиськами й обмінюючись листами з Калнишевським.

Особливо люб’язне листуван­­ня зав’язалося між Калнишевським і Потьомкіним, котрі, вірогідно, ніколи одне одного так і не бачили. 4 липня 1772 року генерал-поручик Потьомкін дякував кошовому за атестат про включення його до Кущівського куреня, слав від себе гостинці, запевняючи, що це – «первый знак моего усердия, покуда дойдет мне случай действительнее показать вам, сколько я есмь». Така нагода трапилася в червні 1774 року, коли Потьомкін, використовуючи свої зв’язки в Синоді, підтримав клопотання Калнишевського про висвячення начальника січових церков Воло­ди­­мира Сокальського на архімандрита. Наступний «знак усер­­дия» був явлений 7 травня 1775 року, коли на засіданні Державної ради при царському дворі ухвалено рішення про ліквідацію Запорозької Січі та арешт козацьких урядовців.

За іронією долі, «атакувати» Січ було доручено Петрові Текелії, колишньому сербському граничару, котрий після розформування австрійським урядом Марошської границі у 1747 році емігрував до Росії. Тепер же йому випало зробити те саме з запорожцями. 25 травня його корпус вирушив із фортеці Святої Єлизавети (тепер Кіровоград), аби зайняти запорозькі землі по правому боку Дніпра, 7 червня з Кременчука виступив корпус князя Олександра Прозоровського для окупації лівобережжя; в операції брало участь військо чисельністю до 40 тисяч.

Ніде не зустрівши опору, Текелія перед світанком із 4 на 5 червня підійшов до Січі. Запорозьку варту схопили без галасу й заблокували всі вулиці Січі. Однак кошовий, старшина та понад 3000 запорожців встигли зачинитись у Внутрішньому Коші. Текелія відрядив до них полковника Мисюрєва, щоб оголосити волю Катерини ІІ та примусити Калнишевського здатися на монаршу ласку. Кошовий певний час не впускав російського посланця. Запорожці сперечалися. Можливо, справа вирішилася пр­­омовою отця Володимира Сока­льського, котрий засудив пролит­­тя православної крові. Кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий вийшли назустріч росіянам. Запорозька Січ припинила існування.

Потьомкін

Поширена думка, мовляв, найголовнішою причиною ліквідації Січі було те, що Росія, здобувши перемогу над Туреччиною, відсунула кордон углиб степу й відтепер не потребувала служби запорожців. Насправді ж кордон просунувся не набагато, контроль над Кримом залишався ненадійним та й потреба імперії в козаках не зникала. В 1776 році Потьомкін запропонував Катерині ІІ довічно ув’язнити керівників Січі, запевняючи, що має документальні докази їхнього «великого вероломного буйства», але утримується від подробиць, аби не ятрити людяне серце імператриці. Що то були за докази, можна здогадуватися на прикладі доносу полкового старшини Павла Савицького, в якому йшлося про намір кошового перейти в турецьке підданство. Складений ще в січні 1767 року, донос Савицького не був сприйнятий серйозно російським керівником Гетьманщини – Петром Румянцевим. Але у квітні 1775-го Румянцев повідомив Сенат, що Калнишевський готується пристати до Туреччини. Безглуздий донос Савицького фігурував у справі Калнишевського аж до його звільнення з ув’язнення у 1801 році.

Роль Румянцева в цій справі була невипадковою, адже з його рекомендації Потьомкін уперше вступив до покоїв імператриці. Потьомкін, попри необмежену владу, від самого початку боявся скороминущості фавору, а ще бі­­льше – смерті Катерини, оскіль­­ки мав украй погані стосунки зі спадкоємцем престолу – Павлом Петровичем. То ж Потьомкін зміцнював своє становище, причому шляхом здобування не тільки російських посад і титулів, а й іноземних. Спершу він намислив стати герцогом Курляндським, згодом пішли чутки про його домагання польської корони, були проекти створення «під Потьомкіна» окремих князівств у Криму, Молдові й Волощині, навіть у Греції. Власне останній гучний титул «гетьмана коза-цьких Катеринославських та Чорноморських військ», що він отримав у 1790 році з рук імператриці, пояснює суворий вирок кошовому й старшині, як, зрештою, дає відповідь на запитання, чому князь і володар рясного грона титулів час від часу слав запити до Соловецького монастиря, довідуючись, чи живий ще останній легітимний чільник Війська Запорозького. Всевладному фаворитові бракувало легітимності.

Бракувало також і завершеності проектів, які Потьомкін починав із розмахом титана-деміурга, а закінчував як пересічний чиновник, що зупиняє справу банально внаслідок нестачі коштів. Якось Сергій Єфремов у 1928 році висловився про потьомкінське творіння – Катеринослав (нині Дніпропет­ровськ): «Складається дивне враження: наче хтось замахнувся, та не вдарив». Таку думку мали і європейські спостерігачі, котрі в 1787 році супроводжували Катерину ІІ в її подорожі до Криму й кепкували з приводу «потьомкінських дєрєвєнь», прикрашених декораціями в стилі рококо.

Стихія української народної колонізації виявилася результативнішою, ніж експерименти імперського уряду з творенням нової реальності у причорноморських степах (Нова Сербія, Сло­­в’яносербія тощо). Завдяки Запорозькій Січі та її останньому кошовому отаманові імперія замість жаданої Новоросії отримала Україну, яку так і не спромоглася перетравити і яка у вкрай несприятливих умовах виявила здатність до розширення своєї етнічної території.

Переможений виявився переможцем.

[2021]