Може, днем змін раптово стане і завтра чи післязавтра – черговий день «перемир’я», під час якого в Піски, де стоїть наш батальйон, лізуть і лізуть ворожі диверсанти. Може, і не стане. Швидше за все, ні, адже все, що могло змінитися, вже змінилося докорінно. Ще тоді.
«Не бійтеся, ми безсмертні!» – кричала тоді зі сцени якась жіночка. «Шановні жінки та діти, просимо вас покинути майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», – лунало з динаміків якоїсь міліцейської автівки. Майдан палав. Особисто мені тоді здавалося, що це наша остання ніч – ніч, повільний перебіг якої дає нам шанси втекти з напівпорожньої площі, аби ненавидіти себе за це решту життя. Або, певна річ, лишитися. Без будь-якого пафосу, дуже просто. Зі змерзлими пальцями й трохи розгубленим поглядом.
Так само все й зараз. «Карателі» з нас, напевно, ще ті. Але ми стоїмо на позиції. На оглядовій позиції в Пісках – на всіяному дірками другому поверсі одного з десятків тутешніх напіврозбитих артилерією будинків. Замість даху переламані хребці арматури. І величезні зірки, звісно. «Ось дивися, це Мала Ведмедиця, – каже кіборг, із яким ми чергуємо до світанку. – А ось Полярна зірка».
Я вкотре задивляюся на небо. Над Донеччиною воно таке саме, як над Києвом чи, скажімо, Львовом. Але ми чомусь саме тут – просто тому, що мусимо бути тут, аби могти дивитися собі в очі у дзеркалі. Поруч лягають міни. В ефірі щось буркочуть про СПГ. Чути залпи «Градів» – поки що, здається, наших, однак буде і відповідь. Працює снайпер. Але все це байдуже, бо тут ховатися нікуди – тільки ходити колами до ранку й дивитися в тепловізор, чи не підходять вороги до якоїсь із наших позицій. До того ж від себе не сховаєшся, і це знаєш саме з Майдану. З Майдану, який, власне, так і не закінчився.
…Кажуть, це погана звичка – не доводити справи до кінця. І саме не доведеною до кінця справою іноді здається Революція гідності – революція, відголоски надважливих колись вимог якої на війні, відверто кажучи, згадуються доволі рідко. І все ж таки де люстрація? Боротьба з хабарництвом? Пошук досі не знайдених загиблих 18 лютого? Покарання винних у розстрілі мітингувальників? Відповідальність за старі злочини влади? Чесні судді, прокурори та міліція? Так, звичайно. «Сергій Вовк розглядає справу екс-беркутівців у Печерському суді», – перша новина, якою ділиться найкращий друг, коли в мене нарешті з’являється можливість зателефонувати йому.
Я дзвоню з-під моста за 15 км від Донецька. Повідомляю новину тим, хто поруч. Вони добре знають, хто такий Вовк. Зітхають. Але вони тут. І вдіяти не можуть нічого.
Можливо, поки що. Не знаю, чи доведеться чекати справжніх змін у країні до кінця війни – доти, доки з неї не повернуться найрішучіші. Не знаю, чи довго триватиме ця війна і чи можливі в її умовах якісь суттєві зрушення чи то навіть заворушення в Києві. Навіть не знаю, чи ті заворушення потрібні.
Але про Вовка забуваю швидко й не надто переймаюся. Ми далі їдемо розбитою дорогою. За вікном терикони, напівзакинуті шахти, неозорі поля. За кермом машини наш замкомбата, 21-річний хлопець із Донеччини. «Не все донецкие – вата», – написав він на стіні аеропорту під час своєї ротації там.
Я знаю, що не всі. Далеко не всі. І знаю, що Донеччина, з відрядження на яку я раніше з огидою втікала першим можливим потягом, насправді мальовнича. Привітна. Гарна. Наша.
Для мене це теж результат Майдану, який плавно перейшов у так зване АТО. В АТО, що, попри всі втрати, негаразди, помилки та інші жахи, без яких війна, напевно, й неможлива, все ж таки проводимо ми, а не вони.
«Шановні жінки та діти, просимо вас покинути майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», – ви ж пам’ятаєте цей монотонний голос?
Незважаючи на всі ще не закриті рахунки, це все ж таки була перемога.
Ще одна попереду.