До 5 листопада 2024 року, за моїми спостереженнями, серед матеріалів про журналістику й медіа домінувала тема технологій і штучного інтелекту. Проте вже наступного дня все раптово почало змінюватися.
Президентські вибори в США, які привели Дональда Трампа на другий термін у Білий дім, породили в експертному середовищі цілий вал матеріалів про тектонічні зміни, які насуваються на Америку й цілий світ. Одне із центральних місць у цих дискусіях посідає Україна, зокрема доля мілітарної та фінансової підтримки нашої країни.
Втім, у цьому короткому огляді обмежимося міркуваннями про те, перед чим найближчим часом постануть американські медіа й чи зможуть США після цього вважатися «цитаделлю світової демократії». У нашому огляді використано матеріали Second Rough Draft (інформаційного бюлетеня про сучасну журналістику, її еволюцію, зокрема бізнесову, та про виклики, перед якими вона постає), часопису Columbia Journalism Review, Nieman Lab, медіакритичної програми CNN Reliable Sources.
Річард Тофел (Second Rough Draft) пише: «Ми провели вільні й справедливі вибори, але переміг кандидат, який ненавидить пресу і який часто погрожує їй фізичними й цензурними репресіями». Що ж робити? По-перше, на думку цього автора, преса має і надалі виконувати свою щоденну роботу: повідомляти новини, тримати владу під контролем, описувати зміни, що відбуваються. Важливо робити це з розважливістю, без паніки.
Водночас треба готуватися до захисту Конституції, яка власне дозволяє існувати вільній пресі. Тобто передусім журналісти мають виступити на захист Конституції, якщо вона буде під загрозою через позазаконні дії або зловживання. Якщо таке справді трапиться — преса мусить сміливо боротися, можливо, як ніколи раніше.
У США набув розголосу «Посібник проти преси» (The anti-press playbook), що його напередодні виборів написав видавець New York Times Артур Салзберґер. У посібнику автор аналізує, як автократи підривають незалежну журналістику в різних країнах. Він з колегами провів місяці, вивчаючи, як свобода преси зазнавала нападок в Угорщині, а також в інших демократіях, таких як Індія та Бразилія. Політичне й медійне середовище в кожній із цих країн різне, і кампанії мали різні тактики й рівень успіху, але загальний шаблон антипресових дій виявляє спільні риси. Нові претенденти на авторитаризм розробили більш тонкий стиль, на відміну від підходу в Росії, Китаї чи Саудівській Аравії, які систематично цензурують, ув’язнюють або вбивають журналістів. У демократіях атаки на незалежну журналістику зазвичай використовують буденні (і часто номінально законні) вразливості в системах управління державою.
Зазвичай це відбувається за п’ять передбачуваних кроків:
- Створення атмосфери, сприятливої для придушення медіа, через сіяння недовіри до незалежної журналістики й нормалізацію переслідування її представників.
- Використання юридичних і регуляторних механізмів: оподаткування, імміграційний контроль, захист конфіденційності — для покарання журналістів та новинних організацій.
- Використання судів, найчастіше через цивільні позови за наклеп, для фактичного накладання додаткових логістичних і фінансових штрафів на небажані публікації, навіть у випадках без юридичної підстави.
- Посилення масштабів атак на журналістів і їхні редакції за допомогою заохочення впливових прихильників у громадському й приватному секторах до застосування таких тактик.
- Застосування важелів влади не лише для покарання незалежних журналістів, а й для винагороди тих, хто виявляє лояльність до керівництва, включно з допомогою прихильникам керівної партії в здобутті контролю над медіа, фінансово ослабленими внаслідок попередніх атак.
Тобто придушення преси є ефективнішим, коли воно менш драматичне: «Схоже не на трилер, а радше на повільний та складний фільм, який ніхто не хоче дивитися».
Американці звикли сприймати судову систему як гаранта прав і свобод. Але досвід інших країн нагадує, що суди можуть також використовуватися, щоб ускладнити роботу журналістів. Окрім прикладів з Бразилії чи Угорщини, можна додати опис українських реалій взаємодії влади з медіа початку двохтисячних: убивство Георгія Гонгадзе, розсилання в редакції темників (це слово може бути незрозумілим для молодого читача, воно походить від поняття «тема», оскільки представники влади надсилали інструкції до того, які теми варто брати до розгляду та в якому ключі їх висвітлювати). Крім того, у ті часи проти редакцій подавали судові позови про наклеп, зазвичай медіа програвали справу в корумпованому суді й отримували такі великі штрафи, які призводили до їхнього банкрутства й закриття.
Автор описує, як колишній лідер (тут він натякає на Дональда Трампа, як уже згадувалось, текст писався ще до виборів, улітку 2024-го) після кількох років поза владою повертається до неї завдяки популістській платформі. Він звинувачує медіа в утраті влади, бо незалежна преса з її пошуком правди й відповідальності буцімто підірвала його спроможність формувати громадську думку. Цього разу він вирішує не допустити такої помилки. Оскільки його країна поки що демократія, то не можна просто закрити газети чи ув’язнити журналістів. Натомість він починає підривати незалежні новини за допомогою бюрократичних інструментів, таких як податкове законодавство, ліцензування мовлення й державні контракти. Водночас слід винагороджувати тих, що підтримують партійну лінію, забезпечуючи їх державним рекламним бюджетом, податковими пільгами й іншими субсидіями, а також допомагати бізнесменам зі свого оточення скуповувати ослаблені медіа для перетворення їх на рупори влади.
Через кілька років у країні залишаються лише острівці незалежності, і лідер позбувається, мабуть, найсерйознішої перешкоди для свого дедалі авторитарнішого правління. Натомість вечірні новини й заголовки газет некритично повторюють його заяви, часто відірвані від правди, прославляють його досягнення та очорнюють і дискредитують його критиків.
Салзберґер зазначає, що це скорочена версія того, як прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан фактично зруйнував медіа у своїй країні, і що така ситуація повторюється в послаблених демократіях у всьому світі. Зокрема, у Бразилії та Індії.
Є вже докази того, що Трамп і його команда серйозно налаштовані на запровадження такого сценарію. Трамп зустрічався з Орбаном у своїй резиденції в Мар-а-Лаго й назвав його «розумним, сильним та співчутливим лідером». Напарник Трампа, сенатор Джеймс Девід Венс, нещодавно висловив схожі похвали на адресу Орбана: «Він ухвалив кілька розумних рішень, з яких ми могли б узяти приклад у Сполучених Штатах».
Тут варто зауважити, що в Угорщині союзники Орбана тепер контролюють понад 80 відсотків національних новинних видань. В Індії Моді так успішно підкорив незалежні медіа (блокуючи репортажі про все — від масових протестів проти його економічної політики до зловживань щодо мусульманської меншини), що більшу частину основної преси тепер називають godi media, що вільно перекладається як «підлабузницькі медіа».
На завершення варто згадати 922-сторінковий політичний документ республіканців Mandate for Leadership: The Conservative Promise, який більше відомий як Project 2025 від The Heritage Foundation. Цей провідний консервативний аналітичний центр Америки зібрав групу колишніх працівників адміністрації Трампа, щоб створити план політичних пріоритетів для другого терміну Трампа, як-от заборона абортивних пігулок, скорочення кліматичних регулювань, криміналізація порнографії, ліквідація міністерства освіти, масові депортації мігрантів тощо.
Є там дещо й для медіа. На щастя, перша поправка Конституції забороняє адміністрації закривати критично налаштовані медіаресурси. Але федеральний уряд може втручатися в журналістику — від того, як готуються новини, до платформ, на яких вони поширюються, і бізнес-моделей, які їх фінансують. Зокрема, передбачено:
- спрощення доступу до електронної пошти й телефонних записів журналістів;
- розгляд можливості видалення репортерів з Білого дому;
- скасування фінансування National Public Radio, Public Broadcasting Service та громадського мовлення;
- покарання посадовців, які спілкуються із журналістами;
- усунення обмежень на володіння медіа.
Упродовж десятиліть Федеральна комісія зв’язку (FCC) запроваджувала обмеження на кількість медіавласності, якою могла володіти одна компанія. Наприклад, правило 1975 року забороняло щоденній газеті в місті купувати місцеву телестанцію і навпаки. Ці обмеження можуть бути скасовані.
Окремо обговорюють розділ 230 Закону про комунікації (Communications Act), який загалом забезпечує імунітет для комп’ютерних онлайн-сервісів щодо стороннього контенту, створеного його користувачами. На думку одних, цей закон захищає технокомпанії, на чиїх платформах користувачі можуть публікувати провокаційні коментарі. Однак якщо медіакомпанія відповідатиме за кожний коментар, то це можна використати як привід для судових позовів проти компанії, санкцій, штрафів та інших каральних заходів.
Отже, як бачимо, можливостей контролю медіа є достатньо. Усе залежить від політичної волі. І якщо популістська влада бере курс на перетворення демократії на автократію, то вона може навіть заручитися підтримкою народу. Нещодавно Міжнародний центр журналістів (International Center for Journalists, ICFJ) провів опитування серед американців стосовно їхнього ставлення до преси й до журналістів. Виявилося, що третина опитаних (переважно білі чоловіки й прихильники Республіканської партії) схвалює критику чи навіть нападки на журналістів з боку політичних і державних діячів (New survey finds an alarming tolerance for attacks on the press in the US—particularly among white, Republican men).
Чим же завинили журналісти й на якому ґрунті зароджується неприязнь до працівників медіа? Причини можуть бути різними, але одна з них — на поверхні. Пригадаймо, як Дональд Трамп охрестив медіа світового класу, які впродовж десятиліть є орієнтирами якісної журналістики: CNN, The Washington Post, The New York Times та інші, — fake news. Дійшло навіть до того, що під час своєї першої президентської каденції Трамп обізвав їх ворогами народу.
Стривоженість засиллям фейкових новин — це тренд останнього півтора десятиліття.
Втім, у цьому випадку маємо демагогічну трансформацію: перекидання усталеного негативного терміна на редакції, які традиційно вважалися і далі вважаються взірцем якісної журналістики. Це немовби ми репутаційно зрівняли найпопулярніший серед українців телеграм-канал «Труха» з такими виданнями, як NV чи «Українська правда». Отже, перший крок до знищення якісної незалежної журналістики в США зроблено. Далі буде.