«Україна – зона культурного лиха». Усіх небайдужих під таким гаслом 30 листопада зібрали невгамовні брати Капранови. Збори мають стати першою ланкою в організації «горизонтальної» комунікації між осередками культурно-мистецького і наукового життя країни, що дасть змогу не лише обмінюватися інформацією, а і проводити солідарні цільові акції, а в перспективі – змінити модель взаємовідносин між владою на всіх її рівнях та науковим і мистецьким світом.
Йдеться про намагання подолати ситуацію культурного лиха, не покладаючись на «доброго царя», а ставлячись до влади, незалежно від її партійних барв, як до більш чи менш зручного інструменту реалізації потреб суспільства.
Але, видається, самою зміною формату відносин «влада – культура» (про науку розмова окрема) тут не обійдешся. Йдеться про трансформацію всієї культурної, й особливо навколокультурної, ситуації в Україні.
Мені особисто для того, щоб зрозуміти, що ж у нас коїться, свого часу багато дали мемуари чилійського поета Пабло Неруди, перекладені російською. Хоча Неруда і був комуністом, але ж не совєтським, а чилійським, не номенклатурником, а політичним опозиціонером. А ще – він був справді великим поетом.
І от у цих мемуарах я прочитав блискуче описання культурного життя Латинської Америки першої третини ХХ і роздуми щодо латиноамериканської культури попереднього століття. Виявляється, звільнившись політично з-під влади Іспанії та Португалії, у перші десятиліття ХІХ ст., держави Латинської Америки не позбулися культурної гегемонії колишніх метрополій, ба більше – ця культурна гегемонія набула нових форм і приблизно на століття визначила духовне життя на велетенському просторі – від Мексики до Чилі.
Справа в тому, що впродовж того століття усе оригінальне, витворене самими латиноамериканцями, яким би воно довершеним не було, або апріорі відкидалося співгромадянами, або так-сяк сприймалося, якщо попередньо одержувало схвалення у Мадриді, Лісабоні чи Парижі. А під гучні оплески проходило те, що копіювало взірці, створені в колишніх метрополіях чи, у крайньому разі, десь у центрах світу. Коли ж деякі колишні колонії стали заможнішими, ніж Португалія чи Іспанія, у них з’явилася мода на відтворення набутків метрополій у збільшеному вигляді, на архітектурну, скульптурну чи живописну гігантоманію. Образно кажучи, тодішнім гаслом було «перемадридити Мадрид» або «перелісабонити Лісабон».
Пабло Неруда теж змушений був їхати до Парижа і Мадрида, і лише після цього з розряду талановитого юнака він в очах співвітчизників перетворився на великого поета. І тільки з 30-х років ХХ ст. ситуація змінилася, і Латинська Америка стала одним із головних законодавців культурної моди на світовій арені. У Мексиці, правда, це сталося трохи раніше, але для цього знадобилася революція…
Українська культура навіть у столиці, тим більше у провінційних містах зараз перебуває на стадії, коли багатьом її творцям, – особливо це стосується культури масову – а тим більше меценатам хочеться «перемосквити Москву». Більшого їхня фантазія не сягає, хіба що Віктор Пінчук має ширші уявлення. Бажання цілком зрозуміле для певної категорії публіки, от тільки чи сприяє воно визнанню власних геніїв у своїй країні?
І взагалі, Україна – не Бразилія і не Чилі, які у ХІХ ст. починали національно-культурне життя майже з «чистого аркуша», коли мовиться про «високу», професійну культуру, тим більше науку. Маючи з часів Івана Франка та Лесі Українки митців і мислителів, які випереджали свій час, знов і знов упосліджувати самих себе, наслідуючи чиїсь шаблони, а не створюючи свої взірці для світу?
Отож, у боротьбі за вихід із «зони культурного лиха» доведеться долати не лише опір чи байдужість влади, а й шаблони масового середовища, у якому розвивається, а нерідко й гине, «висока», і не тільки «висока» оригінальна й перспективна культура України. Бо не чекати ж півстоліття, поки незалежно від нас відбудуться належні процеси.