Масова міграція дестабілізує країни спільноти, тероризм і біженці змушують відновлювати прикордонний контроль, євро досі не оговталося від банкрутства Греції та економічної рецесії країн Південної Європи, а Британія погрожує взагалі вийти з ЄС і заявити про нього як про невдалий проект, із яким не хоче мати нічого спільного.
Європейський Союз починався з надзвичайного сплеску оптимізму та ідеалізму. Думка про об’єднання народів Західної Європи (країни Східної тоді перебували по інший бік залізної завіси) та співпраця у створенні матеріальних благ народилися після Другої світової війни. Кілька європейських державників, зокрема Вінстон Черчилль та французький міністр закордонних справ Робер Шуман закликали до започаткування «Сполучених Штатів Європи». Відтак у 1949 році постала Рада Європи, що мала на меті захист прав людини й просування демократії на континенті. Практична економічна взаємодія почалася з Європейського об’єднання вугілля і сталі, яке запропонував сформувати Шуман і яке постало 1950 року. У ньому інтегрувалися дві ключові індустрії Франції та Німеччини — найбільших противників у двох світових війнах. Відтак цей тандем запросив приєднатись Італію, Бельгію, Нідерланди та Люксембург — у 1951-му шість країн підписали Паризький договір. Генеральним секретарем спільноти став французький дипломат Жан Монне.
Читайте також: ЄС: шви розходяться
Нове утворення забезпечило значний економічний поступ своїх членів, і в 1957-му вони створили розширений ринок, зменшивши торгові мита між собою. Того самого року підписано Римський договір, який поклав початок Спільному ринкові. Британія не вступила, боячись, що це створить торгову конкуренцію для країн Співдружності націй. Але кілька років потому вона з шістьма іншими європейськими країнами утворила конкурентний торговий блок — Європейську асоціацію вільної торгівлі. Однак більшість із них невдовзі таки приєдналися до динамічнішого Спільного ринку, і після тривалих переговорів у 1973 році Сполучене Королівство, Ірландію та Данію туди було прийнято теж. Згодом, спостерігаючи за скасуванням торгових мит і зростанням добробуту країн-членів, до Спільного ринку поступово приєднувалися інші: Греція в 1981‑му, Іспанія та Португалія в 1986-му, через дев’ять років після подання заявок на вступ. Розширена спільнота перебрала на себе чимало нових наднаціональних повноважень. У 1979 році створено Європейський парламент. Головною метою об’єднання стала інтеграція демократичної політики Західної Європи з координаційним секретаріатом й адміністративним центром у Європейській комісії в Брюсселі. Чільними двигунами майбутнього Європейського Економічного Співтовариства були Франція та Німеччина, а країни на кшталт Італії (де чергувалися слабкі національні уряди) вбачали в ЄЕС життєво необхідну стабілізуючу силу й радо підтримували «тіснішу інтеграцію спільноти». Британія, у якої довша історія незалежності й суверенітету, завжди більше вагалася.
Крах комунізму та постання східноєвропейських держав, що прагнули возз’єднатися із Заходом, стали серйозним, але сприятливим викликом для ЄЕС, повноваження якого на той час уже поширились і на сектори оборони та безпеки, а назва змінилася на «Європейський Союз». Водночас до ЄС приєдналися колишні нейтральні країни: Австрія, Фінляндія та Швеція — і він зробив низку кроків для зняття всіх торгових бар’єрів та створення в 1992-му єдиного ринку. Тоді ж таки започатковано й амбітніший проект — єдиної валюти. Він передбачав відмову від національних грошових одиниць, полегшення й пришвидшення торгівлі, а до того ж мав реалізовуватися паралельно з іще одним дуже виграшним концептом — скасуванням внутрішніх кордонів ЄС у межах підписаної в люксембурзькому селищі Шенген угоди. У 2002 році члени Євросоюзу, хоч і не всі, переключилися зі своїх національних валют на нову спільну — євро.
Після довгих і складних переговорів про перехідні умови для країн зі слабкою пострадянською економікою до спільноти у 2004 році приєдналися 10 колишніх держав соцтабору. Усі вони рівнялися на ЄС як на зразок демократії та спосіб відірватися від комуністичного минулого й укоренити в себе гарантії прав людини, свободи руху та незалежності правосуддя. Для них Євросоюз став символом нової доби, хоча саме тоді в декого з його найдавніших членів уже закрадалися сумніви. Паралельно спільнота почала переговори з іншими країнами, які хотіли діставати переваги від ефективнішої торгівлі та політичних зв’язків. У 1970-х заявку на Угоду про асоціацію подала Туреччина, але зрештою вона захотіла повного членства в ЄС. Єдиним великим сусідом, який не виявляв особливого інтересу, була Росія. Вона не могла вирішити, що вбачати в Євросоюзі: можливості чи виклики.
На той час у ЄС налічувалося 25 країн, і його розміри почали перетворюватися на проблему. Стало значно складніше ухвалювати рішення, право кожної країни ветувати рішення вже викликало сумніви. Європейська комісія частково утратила динамічність, яку мала колись за президента Жака Делора, а в багатьох держав, особливо в Британії, з’явилося відчуття, що Брюссель надто віддалився, недостатньо відповідальний перед учасниками й украй забюрократизований. До Європарламенту додалися представники нових країн, тож тепер там засідало понад 700 депутатів. Їхню роботу вважали неефективною, а багатьох європарламентаріїв звинувачували в надмірних витратах і «красивому житті».
Читайте також: Думки про майбутнє
Щоб зробити функціонування ЄС простішим і більш відповідним до потреб його членів, було укладено низку договорів, зокрема Лісабонський. Вони установлювали якісніший баланс сил між великими та малими країнами. Але глобальна фінансова криза 2008 року різко увиразнила всі проблеми. У єврозоні, яка на початку працювала доволі добре, почав збільшуватися економічний розрив між учасниками. Німеччина домінувала дедалі дужче, а периферія — Ірландія, Іспанія, Португалія та особливо Греція — зіткнулася з непосильними дефіцитами бюджетів та проблемами, що були зумовлені негнучкістю правил єврозони. Остання почала демонструвати вкрай низькі показники зростання; кілька країн докотилися до банкрутства — їх довелося терміново рятувати пакетами фінансової допомоги. Відмова Афін обмежити бюджетні видатки й провести економічні реформи (збільшити податкові надходження, боротися з корупцією) вилилась у масштабну втрату довіри до євро. На цьому почали грати лідери-популісти багатших північних країн, стверджуючи, що національні уряди віддали забагато влади Брюсселю.
І вже тоді поки що новий для ЄС загалом настрій євроскептицизму (спершу наявний у Британії) поставив під сумнів ідеалізм батьків-засновників. Колись чітко проєвропейські Франція та Нідерланди у 2004-му проголосували проти нової спільної Конституції ЄС. Праві популісти на кшталт Жана-Марі Ле Пена у Франції та Піма Фортейна й Геерта Вільдерса в Нідерландах вели кампанії проти мігрантів із країн поза ЄС, особливо мусульман. У Британії, де завдяки вільному руху робочої сили працює понад мільйон поляків, почалося несприйняття мігрантів навіть із ЄС.
Міграційна криза 2015-го вдарила по ЄС не тільки політично, а й психологічно. З огляду на тисячі людей, які на небезпечних човнах перетнули Середземне море (а багато втопилося дорогою), постало питання: рятувати їх, надаючи притулок, чи відправляти назад, щоб стримати контрабандистів, які перевозять утікачів? Криза поглибилася, коли ще тисячі пішли через Балкани до Німеччини й Швеції, які похапцем наобіцяли приймати сирійських біженців без обмежень. Багато новоприбулих виявилися не втікачами, а економічними мігрантами з Африки чи інших регіонів.
Це сильно розкололо ЄС. Члени Союзу не могли домовитися про квоти розселення прибулих, про соцвиплати або зміну Дублінської конвенції, яка визначає правила надання притулку. Величезні натовпи прохачів прихистку та потенційне потрапляння до ЄС поміж ними терористів змусили багато країн відновити — тимчасово — прикордонний контроль. Схоже, сьогодні Шенгенська угода приречена. Інтегрувати так багато іноземців виявилося складно, а напади на жінок у Кельні роздмухали ксенофобію та ісламофобію по всій Європі. Сьогодні ніде в ЄС не вірять, що Брюссель вирішить проблему. А в Британії через кілька місяців референдум про вихід із Союзу. Наразі думки «за» і «проти» розділилися майже порівну. Якщо Сполучене Королівство, одна з основних економічних сил спільноти, припинить членство, це завдасть ЄС фатального політичного удару. Інші країни, не виключено, теж погрожуватимуть піти слідом, якщо Брюссель не дасть їм кращих економічних умов. Тим часом у єврозоні досі не видно потужного зростання чи видужання грецької економіки.
Давній ідеалізм випарувався навіть у проєвропейських країнах. Італія свариться з Брюсселем. В Іспанії проблема сепаратизму. У Польщі щойно обрали виразно націоналістичний уряд. Менші країни почуваються маргіналізованими. І всі проти домінування Німеччини. Майбутнє колись могутнього ЄС — другого за величиною демократичного союзу світу — справді бачиться дуже похмурим.