Перехитрувати хитрішого

Червень 1940 року – час не менш значущих поворотів у світовій та українській історії, ніж серпень – вересень 1939-го. Падіння Парижа. Вступ Італії в Другу світову війну. Встановлення повного контролю нацистів у Норвегії. Підписання Францією перемир’я з Німеччиною й перетворення її на гітлерівського васала. Бессарабія та Буковина під чоботом Червоної армії. І – перший конфлікт між Сталіним та Гітлером із часу створення в 1939 році радянсько-німецького військово-політич­ного альянсу.

Союзник агресора

А так добре складалося! Майже через місяць після початку Другої світової війни СРСР підписав договір про дружбу та кордон із головним агресором, ставши не тільки де-факто, а й де-юре спіль­­ником цього агресора. Того ж 28 вересня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали спільну заяву двох урядів, у якій містився заклик до Британії та Франції припинити війну проти Німеччини, що відповідало б, як сказано в документі, «інтересам усіх народів». І далі: якщо ці держави не прислухаються до попередження, вони нестимуть усю повноту відповідальності за бойові дії, причому «в разі продовження війни уряди Німеччини й СРСР консультуватимуться один із одним про необхідні заходи». Слід розуміти, про заходи щодо «примушування до миру» (тоді цього терміна ще не було, але він якраз із тієї, більшовицько-нацистської, лексики).

І заходи ці здійснювали. В жовтні 1939 року кригсмарине одержав в оренду радянський порт Териберка (на схід від Мурманська) як ремонтну базу й пункт постачання кораблів і підводних човнів, що вели бойові операції в Північній Атлантиці.

Велику групу моряків потопленого біля берегів Південної Америки німецького рейдера «Граф Шпее» переправили з Тихоокеанського узбережжя до Німеччини через весь СРСР. Якби останній був справді нейтральною державою, то цих моряків інтернували б до кінця війни. Так само як і тих німецьких льотчиків, котрі нерідко сідали на радянські аеродроми з тих чи інших причин. А за економічною угодою від 11 лютого 1940 року Радянський Союз мав поставити до Німеччини сировини на суму понад 500 млн рейхсмарок, зокрема 1 млн т  зерна, 900 тис. т нафти, 100 тис. т бавовни, 500 тис. т фосфатів, 500 тис. т залізної руди, 300 тис. т чавуну та металобрухту, 100 тис. т хромової руди. Передбачалися й інші поставки на суму 650 млн рейхсмарок. Окрім того СРСР зменшив для Німеччини тарифи за використання Транссибірської магістралі та здійснював від свого імені закупки стратегічної сировини (наприклад, каучуку) для Берліна.

Іншими словами, блокада, оголошена західними союзниками нацистській Німеччині, внаслідок якої економіка останньої мала б зазнати краху навесні 1940 року, завдяки зусиллям Кремля виявилася неефективною. Зі свого боку Німеччина продала СРСР крім зразків військової техніки передові військові технології, що стосувалися авіації, танків, надводних кораблів і підводних човнів, артилерії, зв’язку тощо, а також сучасні виробничі комплекси. Ну а там, де продаж не відбувся (як-от із лінкором типу «Бісмарк»), радянська сторона одержала змогу вивчити (і, ясна річ, таємно сфотографувати) креслення цього океанського велетня. Якщо зважити на те, що перед підписанням пакту Молотова – Ріббентропа до СРСР щедрим потоком ішли американські, британські та французькі військові технології, то слід визнати – Кремль здійснив на той час надзвичайно виграшну операцію.

Тому не дивно, що навесні 1940-го відповідно до розпорядження наркома оборони та начальника Генштабу Червоної армії, авіація почала готуватися до бойових дій у районах Мосула, Кіркука, Порт-Саїда, Олек­сандрії, Каїра, Суецького кана­­лу, Стамбула, Хайфи, Багдада, а влітку був видрукуваний ро­сійсько-англійський військовий розмовник, лексика якого могла стати в пригоді лише у разі висадки Червоної армії спільно з вермахтом на Британських островах. Терміново розробляли бомбардувальники та винищувачі далекої дії, які з радянських аеродромів могли досягнути Лондона й Парижа. За спогадами знаного льотчика-випробувача Стефановського, для важкого чотиримоторного ПБ-4 (АНТ-57) як типові об’єкти для бомбометання розглядали британський лінкор «Нельсон» і головну базу Королівського флоту Скапа-Флоу.

Але що цікаво: водночас навесні 1940 року Генштаб Червоної армії одержав від «директивних органів», себто політбюро ЦК ВКП(б) настанову внести до числа потенційних супротивників Німеччину й розробити плани переможної війни проти неї.

«Прогулянка» до Парижа

Сталін розраховував (і мав на те певні підстави), що наступ вермахту на Західному фронті буде важким і довготривалим, що там обидві сторони загрузнуть у позиційній війні, як то сталося в Першу світову, й тоді вже саме Кремль обиратиме стратегію: чи допомогти Гітлеру збройною силою й зламати Францію з Британією, ввівши свої свіжі війська до цих країн і затиснувши вермахт у стратегічні лещата, чи дочекатися виснаження західних демократій і тоді вдарити в спину Німеччині, одночасно піднявши комуністів Франції та Британії на боротьбу за «народну демократію», чи спершу поставити на коліна Туреччину й Балканські країни, отримавши вихід у Середземне море й підваживши Німеччину «знизу».
Але німецькі танкові й авіаційні генерали своїм бліцкригом зіпсували геть усі сталінські далекосяжні розрахунки. Впродовж трьох травневих тижнів організований опір франко-англійських, не кажучи вже про бельгійські й голландські війська, було зламано. 14 червня 1940 року вермахт увійшов до Парижа, а 22 червня Франція підписала з Німеччиною перемир’я на достатньо принизливих умовах (саме перемир’я, а не капітуляцію, як стверджує чимало російських істориків). Британія залишилася сам на сам (якщо не враховувати домініони – та вони були за океанами, де активно діяли ворожі субмарини) з німець­ко-італій­­ським блоком, котрий СРСР активно підтримував економічно й політично.

Проте, звичайно, французь­­ка кампанія не стала для німецьких військ легкою прогулянкою, як досі пишуть деякі «фахівці». Легкою прогулянкою стали для нацистів перші місяці радянсько-німецької війни, коли втрати живої сили за 40 днів боїв виявилися вдвічі меншими, ніж за аналогічний період у Франції, втрати літаків – у півтора раза, а танків – у 1,3 раза меншими. Й це при тому, що СРСР мав незрівнянно чисельніші  війська, ніж західні демократії!

Ймовірно, влітку 1940 року французька армія змогла б зупинити танки Манштейна та Гудеріана, але вона, а надто тил були, за наказом Сталіна, розкладені комуністами. Французька Компартія вустами своїх лідерів ганьбила уряд країни, який, мовляв, лицемірно оголосив війну Німеччині, щоб захистити буржуазію та поміщиків Польщі, цієї «тюрми на­­родів», і закликала негайно укласти мир та передати владу до «рук трудящих», тобто комуністів. «Мир, дружба, хліб», –  популярне комуністичне гасло того часу, сформульоване в Москві й ретрансльоване на Заході. Дружба, очевидно, зі сталінським СРСР і гітлерівською Німеччиною. А Компартія Великої Британії прямо закликала робітників припинити війну, скинути буржуазію й установити соціалізм. Британцям пощастило: ця партія, на відміну від французької, була нечисленною й невпливовою. Хай там як, але, не змігши використати бойових дій на Заході для реалізації стратегічних планів, Сталін вирішив хоча б тактично поліпшити свої геополітичні позиції. І це вже безпосередньо стосувалося українських земель.

Буковинський пат

У червні 1940 року починається новий етап реалізації таємних угод більшовиків із нацистами про поділ Європи: остаточне приборкання держав Балтії та спроба поставити на коліна Румунію. В таємному протоколі до пакту Молотова – Ріббентропа йшлося: «Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона чітко заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях». Натомість Сталін захотів приєднати й Буковину. Ось про неї жодних домовленостей із Берліном не було й бути не могло, бо цей регіон (колишній коронний край Австро-Угорщини) нацисти розглядали як сферу власних геостратегічних інтересів. Однак Сталін не просто зазіхнув на німецькі інтереси, які в Берліні вважали чи не німецькою землею. Він висунув Румунії вимогу щодо Буковини й у найостанніший момент – 23 червня – поінформував про це Берлін (хоча радянсько-німецькі угоди передбачали обо­­в’язкове узгодження дій обох червонопрапорних режимів, і німці до цього часу дотримувалися духу й букви договорів).

Ба більше: Сталін до останнього вагався – а чи не взяти під свій контроль усю Румунію? Для цього був розгорнутий Південний фронт на чолі з генералом армії Жуковим – 460 тис. військ, 12 тис. гармат та мінометів, близько 3 тис. танків, понад 2 тис. літаків (зокрема важкі й далекі бомбардувальники). А на додачу в море вийшов Чорноморський флот із десантом. План операції передбачав оточити головні сили румунської армії в районі Ясс і завдяки великим масам танків та кінноти, підтриманих повітряними десантами, швид­­ко прорватися до Бухареста й нафтових промислів Плоєшті. Вже розпочалися обов’язкові в таких випадках «провокації румунської вояччини» на кордоні, але врешті-решт цей геополітичний вузол розв’язався без бойових дій, утім, остаточно перетворивши Румунію на ворога СРСР.

28 червня 1940 року – один із поворотних моментів в історії Європи. Цього дня Червона армія перейшла кордон, і Північна Буковина та Південна Бессарабія стали складовими УРСР, а на решті бессарабської території та частині Придністров’я була утворена Молдавська РСР. При цьому Німеччина отримала цілком достовірне, на перший погляд, пояснення щодо Буковини: мовляв, СРСР хоче возз’єднати у своїх межах усю Україну, а «Буковина є останньою частиною єдиної України» (В. Молотов).    Чи можна вірити цій заяві? В жодному разі. Без найменшого вагання Сталін віддав етнічні українські землі Берестейщини Білоруській РСР, Холмщину – Німеччині, а потім – Польщі, а про Закарпаття згадав аж за чотири роки по описуваних подіях. Буковина ж була зручним плацдармом для швидкого просування радянських танків до Плоєштинського нафтовидобувного району Румунії. А ця нафта разом із поставками з СРСР забезпечувала тоді 87% потреб Німеччини в пальному. Саме в ці літні дні 1940 року Кремль встановлює дипломатичні відносини з Югославією (до цього – об’єктом підривної діяльності Комінтерну); до Белгра­­да негайно вилітає посол Плотніков, а комуністична пропаганда югославської філії Комінтерну за день змінюється на слов’яно­­фільську. Розрахунок прос­­тий: заклопотаний діями на Заході (а там триває війна з Британією) Гітлер дозволить Кремлю проковтнути Балкани. Не одним шматком, так двома-трьома.

Звісно, з Ізмаїла чи Килії до Плоєшті ближче. Але ж треба форсувати Дунай чи Прут у їхній нижній течії. З Чернівців наступати куди легше: посилаєш механізовані корпуси на південь долинами Пруту й Серету, прикривши правий фланг із боку Карпат незначними заслонами. Так, власне, й сталося влітку 1944 року, під час Яссько-Кишинівської операції. З катастрофічними наслідками для Німеччини та Румунії…

Тож Молотов поінформував німецький уряд, що СРСР погоджується задовольнитися лише Північною Буковиною, й для аргументації радянських «прав» на цей регіон послався на рішення Української національної ради Буковини від листопада 1918 року про возз’єднання з Україною (щоправда, з Українською Народною Республікою, а не з УРСР, але таких тонкощів німці не знали, й тому проковтнули цей «аргумент»). А про українців Південної Буковини було забуто. Й навпаки: лінію кордону виписали так, аби зручно було кидати в наступ танки, дарма що довелося «відхопити» деякі населені переважно румунами місцини.

Проте Сталін катастрофічно помилився в своїх розрахунках. Якщо до цього Гітлер повністю довіряв йому, й, кинувши всі сили проти західних держав, залишив на східному кордоні якихось сім піхотних дивізій (та ще п’ять неповного складу в другому ешелоні) проти півтораста радянських із дев’ятьма тисячами танків, то на звістку про намір Сталіна вдертися до Буковини він відреагував дуже бурхливо: «Я відчуваю, цей кремлівський негідник розуміє тільки мову сили!» Гітлер зрозумів – Сталін має агресивні плани щодо Європи й домовитися з ним неможливо. Й невдовзі наказав розробити план війни проти СРСР.

ЧЕРНІВЦІ 1940 р. Вступ Червоної армії до Буковини остаточно перетворив Румунію на ворога СРСР