«Засівати лани. Будувати мости. Запалювати зорі. Боротися з темрявою…» З такою молитвою в серці я вийшла після лекції військового капелана Андрія Зелінського в Дніпрі, яке вночі атакували ракетами, убивши людей і потрощивши будинки. Звісно, це не перший і не останній напад для України. День жалоби за загиблими дніпрянами збігся з Днем мови та писемності в Україні. І саме цього дня я пишу цей матеріал.
До ночі обстрілу я ще вірила, що боротьба за свободу України може точитися тільки на найважчому фронті — в окопах, зі зброєю і відвертою агресією на агресію Росії. Так воно й відбувається, звісно. І якщо ЗСУ, інші силові структури й добровольці не встоять, то нас усіх не буде. Або житимуть залишки, які й далі будуть «гаварить па-рускі» та назавжди забудуть, хто такі герої Крут, Леся Українка, Підмогильний, Забужко, Карпа та Жадан. Але сьогодні я розумію, що ми мусимо думати над ідентичністю не тільки нинішнім моментом. Бо якщо хтось із нас доживе до перемоги, то обиратиме, зокрема, і мову. А це вже освіта й самоосвіта, знання історії та нашої культури з давніх-давен.
Андрій Зелінський, капелан, письменник, викладач, член чернечого ордену «Товариство Ісуса». Політолог та громадський діяч, співзасновник, лектор і член Ініціативної групи й Наглядової ради Української академії лідерства:
«У нас два фронти. Один — на полі бою, другий — в освітніх закладах. Це два важливі напрями, де вирішується доля народу й країни. Освіта — інструмент, що вможливлює якісний контакт з реальністю… Базовий алгоритм освітніх намагань — сформувати українця — вільного й гідного, свідомого своєї Свободи та Гідності, щоб він, розвинувши власний потенціал, міг послужити своїй громаді й країні, сформувати особистість, здатну згодом ділитися».
Здається, а до чого тут знову постає мовне питання, коли війна? Невже нам мало Фаріон? «Договорилась же», — скажуть представники партії «какаяразніца». «Горе», — скажуть ті, хто втратив батьків, доньок, синів і дітей через війну. Бо вбивають нас ті, хто останнє століття щонайменш нищив українців як націю.
Мовне питання в Україні завжди було складним і болючим. Протягом століть українська мова зазнавала жорстокого тиску з боку імперій. Починаючи з XVIII століття російська імперія систематично намагалася викорінити українську мову через низку указів і законів. Наприклад, Валуєвський циркуляр 1863-го та Емський указ 1876 року забороняли друк українською мовою та обмежували її використання в освіті й літературі.
Після створення Радянського Союзу ситуація не покращилася. Попри короткий період українізації в 1920-х роках, уже в 1930-х українську знову почали витісняти з публічної сфери, поступаючись російській. Радянська влада використовувала мовну політику як інструмент контролю й асиміляції, намагаючись зробити українців частиною «єдиного радянського народу».
Після здобуття незалежності 1991 року мовне питання залишалося важливим аспектом української ідентичності, однак через вплив радянської спадщини й постійну російськомовну пропаганду у сфері кіно та музики, багато українців і далі користувалися російською мовою в повсякденному житті, особливо не думаючи про джерела й наслідки.
Ліана Хобот, волонтерка й авторка відомого в колі волонтерів Дніпра виразу «Щоб був ранок, щоб був день або ніч»: «Весь свідомий час пропрацювала секретаркою. Українську вчила в школі, але в побуті не використовувала. Не тому, що цуралася. Просто таке було свого часу радянське виховання. Протягом років з 2014-го, коли спілкувалася з родичами своїх друзів, чула запитання: чому не розмовляю? І відповіді уникала, хоча й замислювалася над суттю… Потім були накази про ведення документації рідною мовою, які треба виконувати. Та все одно в побуті була російська… Я не можу пояснити чому… Та все змінило 24 лютого 2022-го. Прокинулася, як і всі, від вибухів! Зрозуміла, що таки те, у що не вірили або не хотіли вірити, сталося! І коли мені о 5-й ранку зателефонувала подруга, щоб запропонувати виїхати, я одразу з перших слів перейшла на українську, нехай “куцо”, нехай суржиком, але все одно тільки рідною.
Розшукала теплу вишиванку чорного кольору й носила її два тижні, майже не знімаючи, з білим намистом і браслеткою, щоб комплект був! Усвідомлення, що я роблю правильно, що код української нації в мені спав стільки десятиліть, а мені під час вторгнення було вже 57 років, прийшло дуже швидко.
Тепер українська мова — це сама я! Тепер вишиванки вдягаю не тільки в дні національних свят! А українські страви — мої найулюбленіші! Крім того, з 26 лютого 2022 року я прийшла до Координаційного штабу волонтерів і тепер без перерв, без відпусток тут кожного дня. Багато хто принаймні в спілкуванні зі мною намагається відповідати українською… Але вже ніхто не глузує і не насміхається».
На мою думку, мова, яка несе «лікування», а не «боль», відіграє роль чипа-ідентифікатора. Хоч як це примітивно звучало б, але в нас заклад «лікарня», а в кацапів — це «больніца». У нас — «виховання», як нещодавно зауважив один підліток у соцмережах, пояснивши, що це, як шукати в людині щось приховане, якийсь скарб. А в них — «воспітаніє», яке для мене звучить огидно, як «вот тєбє пітаніє»…
Повномасштабне вторгнення Росії стало тією точкою, коли багато українців переглянули свої мовні вподобання. Мова стала не просто засобом спілкування, а символом опору, збереження національної ідентичності.
Віктор Дем’яненко, підприємець і волонтер з Дніпра, керівник продюсерського центру Talantam.com: «На українську почав потихеньку переходити ще до повномасштабної війни, коли почали підвищувати квоти українськомовного контенту для медіа. Але це стосувалося більше роботи. У побуті й у спілкуванні переважала російська. Дійсно, у суспільстві тоді не порушували таке питання. І не було такої огиди до всього російського. Тому підлаштовувався під оточення. На заході країни або в центрі більше використовував українську. Удома, на Сході, відповідно, рідко.
Труднощів під час переходу особливих не відчув. Єдине — стало некомфортно в російськомовному оточенні, а українськомовного було небагато. Тому, напевно, як труднощі сприймаю маленьке коло спілкування. Згодом більшість друзів також перейшли на українську.
Тепер, уже після переоцінки цінностей, вважаю, що один з елементів ідентичності людини — мова. Якщо вважаю себе українцем, то чому я розмовляю російською? До того ж усе російське викликає нині велику огиду.
Як захищаю вибір? Мені не доводиться його захищати. Радію, що все більше української мови навколо. Просто зменшую спілкування з тими, хто все ще залишається в минулому».
Про перехід на українську мову можна говорити нескінченно. Так само як і медитувати на вогонь або воду. Особисто мені, людині, якій у публічній діяльності або у творчості зручно розмовляти тільки українською, дуже важко далося використання в побуті, коли треба швидко назвати продукт чи якісь речі або посуд. Наприклад, я можу зависнути на кілька хвилин, думаючи, як правильно сказити «сковорідка» чи «пательня», «чашка» чи «кухлик», «мочалка» чи «губка», «тапки» чи «капці». Водночас не бачу особливої проблеми в переході на українську, коли розповідаю про те, як ми в Дніпрі формували один з перших добровольчих батальйонів, робили фестивалі або організовували марші, акції, або як я писала сценарій до фільмів.
До речі, парадокс зверхнього ставлення або глузування над українськомовними нікуди не зникає. Ба більше, я досі відчуваю на собі недовірливі погляди й упереджене ставлення в колі людей, яким ліньки або принципово не на часі говорити мовою своєї країни, у магазинах, у кав’ярнях. Усі ці упереджені діляться на такі типи: «ой, прєкраті, всьо равно ми прівиклі на руском» або «це дуже класно, але ми не можемо, бо нам важко», або «лучше на руском, чєм нєграмотна на украінскам». А сама досі думаю: «А ви й російською кажете до́говор і ката́лог».
Я дуже добре пам’ятаю 2014 рік, як місяць за місяцем навколо народжувались українськомовні друзі й знайомі. За 10 років вони досягли майже ідеального звучання й вагомо розширили свій словниковий запас. У мене є друг, азербайджанець, військовий фотограф, який побував у десятках країн, а нині український доброволець-ветеран, який учить мову вже кілька років і пише кулінарні дописи у фейсбуку тільки рідною, хоч і плутаючи відмінки…
Досі бачу Ольгу (Хельгу) з Росії, яка стала українською захисницею, і наші останні листування перед її загибеллю українською…
А ще я згадую іноземних журналістів і волонтерів, які ламано й невпевнено говорили з нами 2022-го українською.
То чому ж така біда в нас з переходом була з 2014-го? І такий вибух стався 2022-го?
Бо 2014-го ракети не падали на лікарні й садочки по всій країні. А тепер стало очевидно навіть вихідцям з культури «совкового палеоліту», що якось і не дуже то ми браття з кацапами. Не дуже там нас люблять і толерують. Особливо після зґвалтувань і катувань українців у різних регіонах та смертей наших полонених.
З огляду на великий попит (звучить дуже ринково) на знання української мови в Україні й в окремих містах, таких як наш Дніпро, почали активно розвиватися курси й освітні ініціативи.
Наприклад, рух «Єдині» пропонує онлайн- та офлайн-курси для тих, хто хоче перейти на українську. Є ще проєкт розмовного клубу «Нарешті».
У Дніпрі ж діють ініціативи для безплатного вивчення мови, які організовують місцеві волонтери й культурні центри. Наприклад, курси в Центральній міській бібліотеці. Також ДУМ (Добровольці української мови) — це ініціатива Наталки Гейман, філологині й поетки, волонтерки та активістки, яка зібрала сотні людей під дахом ветеранської піцерії First Wave. Завдяки таким ініціативам тисячі людей уже змогли покращити свої мовні навички й перейти на українську в повсякденному житті.
«Мовне питання закономірно присутнє в нашому житті. Передумови історичні, політичні так завжди складалися, що на певних територіях панувала й досі переважає мова окупантів. Проте 2014 та 2022 роки, а може, і раніше, 2004 рік Помаранчевої революції, давали поштовхи для національного усвідомлення й розквіту української мови, – каже Наталка Гейман. – Після початку повномасштабного вторгнення українська мова в багатьох регіонах стала такою собі бронею, мовою впевненості й спокою, що навколо свої. У березні 2024 року ми з друзями йшли по Дніпру й голосно говорили про Стуса, Сковороду, мову Богослужінь. Нас наздогнала жінка, яка зі сльозами почала дякувати за українську, за те, що може почуватися спокійною в рідному місті, коли чує рідну мову. І головне, що ми почули: “Тільки не було б повернення до російського. Тільки зберегти б оцю нашу національну ідентичність”.
Прикро усвідомлювати, але російської мови все ще досить багато не тільки в Дніпрі, а й у Львові, Києві, Вінниці, наприклад. Але українська присутня, вона звучить з-поміж навали російських слів. Українська мова сьогодні — нитка Аріадни, яка з’єднує своїх, веде до своїх і тримає наш зв’язок».
Вікторія Славінська, веброзробниця сайтів та авторка пісень: «Раніше до вторгнення не переходила на мову, бо виросла в російськомовній родині й у російськомовному оточенні. Однак українську я вчила в школі. За два місяці після початку повномасштабного вторгнення перейшла на неї. Це й спілкування в побуті, переклала всі девайси, соцмережі. Звісно, ще багато русизмів у мене. Але вчу мову: спілкуюсь, виправляю помилки, багато співаю українською, читаю, слухаю інших.
Після переходу українська стала для мене чимось на кшталт захисту, підтримки, а також дуже великим задоволенням.
Щоб зберегти й покращити мову, пишу пісні на вірші українських поетів, вивчаю історію, читаю українською, поширюю цікаві та корисні матеріали з історії України, культури, літератури. І на концертах за кордоном теж співаю українською».
Ліна Стрельнікова, керівник відділу продажів: «Раніше не було відчуття спорідненості себе зі своєю історією. Так сталося, що, коли зростала, у навколишньому соціумі не прищепили повагу до мови, вважали це чимось чужим…
Ми ухвалили рішення з родиною виїхати до Західної України. Пробувши деякий час там, поспілкувавшись із людьми, прослухавши історії бабусь, які за своє життя пройшли поневолення, я зрозуміла, що не такого майбутнього я хотіла б… І щоб не сталося надалі, де мої діти не опинилися б, я хотіла б, щоб вони пам’ятали свою мову й поважали свої історію та традиції, хоча б через мою зміну.
І тоді вирішила перейти в одну мить на спілкування суто українською мовою, що було дуже складно через те, що вдома знов опиняєшся в російськомовному середовищі, де більшість радше засуджує, ніж приймає таку позицію.
Наразі я єдина в сім’ї та майже одна на роботі, яка перейшла на українську мову. Як учила мову? Книжки, повністю всі застосунки українською мовою, листування, фільми й розважальний контент… У такий спосіб потрохи й удосконалюємося, кожного дня навчаючись.
Для мене мова — це ототожнювання себе із чимось рідним, близьким.
До вторгнення не було відчуття, що це треба, вважала, що мова не важлива в контексті щоденного спілкування.
Свій вибір я захищаю, спілкуюсь, тому що мені зручно, не звертаючи уваги на тих, кому це не подобається… Вважаю, що тільки з ототожненням себе зі своєю історією приходить розуміння того, що мова — це те, що належить нам, і це те, що ми повинні зберегти, попри зовнішні обставини. Зберегти цю важливу звичку можна, прищеплюючи й дітям удома повагу до мови».
Отже, 2022 рік, коли таки впали ракети, які мали всіх повернути до ідентичності, вплинув на українізацію, але якось помірковано. Хоча тенденція дійсно приємна.
Євген, тестувальник ПЗ: «Я працюю тестувальником ПЗ, і це істотно допомогло в переході на українську, бо, попри все, ІТ у нас здебільшого проукраїнське й свідоме. Власне, згадую момент, як ще десь 2020 року один мій українськомовний колега під час чергового мовного срачу сказав: “Ну Жека точно перейде”. Мабуть, щось по мені було видно.
Шкодую, що перейшов тільки влітку 2022-го, адже це з усіх боків було логічним кроком після переходу культурного. Десь після окупації Криму я почав “вирізати” зі свого споживання контенту російський продукт — музику, шоу, стендап, літературу, джерела новин, мову вікіпедії тощо. Напевно, до великої війни я просто боявся, що з переходом утрачу багато друзів і знайомих (спойлер: саме так і вийшло) — і це стримувало.
Переходив я швидко, але в декілька етапів, і на цьому шляху постав перед двома найбільшими складнощами — недостатнім словниковим запасом та невеликою розмовною практикою. Наприклад, у критичних ситуаціях я різко повертався на російську й лаявся вже на ній. Усе інше, на щастя, допомагало — український ютуб і переклад кіно, якісна музика, патріотичні заходи, яких було безліч 2022-го й у яких хотілося брати участь. Плюс дружина, яка перейшла за кілька місяців до мене. Та й просто в Україні ще до великого вторгнення було багато українського, воно завжди мене оточувало, а я просто не приділяв цьому достатньо уваги. І під час переходу я нарешті це згадав, помітив та оцінив.
Власне, тепер мова кацапів стала тією принциповою межею, яка розділяє на своїх і чужих та тільки укріплюється в цьому статусі. Знаю, що звучить наївно й недалекоглядно, але байдуже. Бо, наприклад, я вже не довірю свою голову російськомовному психологу, і не важливо, наскільки він профі. Чи підсвідомо очікую від принципово російськомовної людини ватних поглядів, а здебільшого так чомусь і є. Утім, це спрощує життя: якщо контент / інформація російською — мені це не треба.
В особистому спілкуванні мені не доводиться захищати власний перехід на українську: люди або переходять зі мною, або самі зникають з мого життя. А поза цим, звичайно, сперечаюся в магазинах, у кафе й барах, у закладах освіти, а також пояснюю дитині, чому це важливо, і намагаюся зацікавити друзів якісним українськомовним контентом — загалом, заважаю людям жити комфортне російськомовне життя. І потроху приміряю на себе шапку міського божевільного, який щось там бормоче, свариться та якому більше за всіх треба».
Я переконана, що нашим пращурам і Розстріляному відродженню із засвітів має стати очевидним, що ми все ж таки не втрачене покоління, а наші діти й онуки мають більше свободи та шансів з пелюшок співати «Ой у лузі» й декламувати Шевченка або Іздрика.
Варто зауважити, що багато українців, які рятувалися від війни й уже давно за кордоном, теж перейшли на українську. Причина для них очевидна — у такий спосіб «хоч якось» показують світу, що вони з України. Деякі люди мистецтва, які теж раніше впевнено говорили російською, зробили свій вибір в один момент.
Марія Гладка, фотографка: «З початком повномасштабного вторгнення 2022 року я вирішила перейти на українську мову. Чому це не сталося раніше? Можливо, через те, що тоді це сприймала як щось віддалене, подібне до марафону, відмови від цукру або навчання гри на скрипці — важливі, але не термінові завдання.
Після першого вибуху в мені виникла глибока відраза до всього російського. Спілкуватися цією мовою стало не лише незручно, а й принизливо, навіть огидно. Я відчула потужну потребу відокремитися.
Мова стала моєю опорою в перший рік війни, жагучим інтересом. У нас із подругою є гра: перекидаємося новими словами, додаючи “А знаєш, що це?”. Це відкрило безмежний пласт для знайомства з поезією, літературою, піснями, приказками й історією.
Я різко перейшла на українську, а остаточно вирішила більше не спілкуватися російською в травні 2022 року. Для когось плавний перехід комфортний, мене ж трусило від “стрибків” між мовами. Перші два тижні моя макітра кипіла, а повний перехід думок і сновидінь тривав приблизно три місяці.
Чи відчувала я сором, про який так багато говорять? Ні, відчувала гордість і полегшення від свого вибору, навіть певну зухвалість. Які аргументи треба шукати, щоб обстоювати українську мову в Україні? Це звучить абсурдно.
Не знаю, чи був би мій вибір таким однозначним, якби не донька. На той момент їй ще не було двох років, але вона вже формулювала повні речення. Я розуміла, що дитина вчитиметься від батьків. Що й казати про ідентичність чи спадщину, я просто не бачила жодної перспективи у вихованні дітей російською. Для чого й де використовувати цю мову? Російська в Україні стала рудиментом.
На жаль, пошук українськомовного середовища для дитини залишається складним завданням навіть з можливістю обирати серед приватних закладів дошкільної освіти.
Проте нині я майже забула всі труднощі переходу на українську. Мені так пасує ця мова, що ніхто навіть не намагається мене в чомусь переконати. Тому вже давно не доводиться відстоювати свій вибір.
Часто чую, що я романтизую все навколо — і це правда. Я живу на чуттєвому рівні, а українське мистецтво нині дуже підтримує мене. Музика, література, інтерв’ю — мені імпонує те, що мене оточує, тому не маю жодних сентиментів до минулої культури, у якій виховувалася.
Отримую численні схвалення й компліменти. Вони різноманітні: від запитань “О, ви, напевно, зі Львова?” до душевних розмов про те, як людям важко та як вони заздрять сміливості. Щодо сміливості — я її не відчуваю. Можливо, це просто відсутність ліні».
Багато військовиків, попри російськомовність, дуже хочуть вдосконалити українську мову й роблять усе можливе для цього. Навіть ті, хто майже не має на це часу, обожнюють українські пісні й блогерів, досліджують історію та читають українських сучасних письменників. Також є цілий прошарок військових авторів, які видали вже не одну книжку або збірку віршів: Олена Герасим’юк, Ярина Чорногуз, Валерій Пузік, Максим Кривцов, Олександр Терен, Павло Вишебаба, Артем Чапай, Олександр Михед, Саша Буль, Віталій Запека, Артем Чех. Усі ці автори не просто надихають на вдосконалення мови, вони діляться з нами своєю вірою в те, що українські захисники — це своєрідні супергерої, у яких треба вчитися сили й розуму.
Роман Кандибур, військовий психолог, до служби у війську – голова правління Української Школи Плейбек Театру, громадський діяч:
«У моєму житті був етап двомовності. Десь упродовж півроку після 24 лютого я переходив на українську. Цей процес супроводжувався вивченням історії України, етногенезу, впливу степових народів, козацької культури. Очищувався від російських наративів, так би мовити. Вдосконалюю себе україномовним контентом. Це фільми, музика, мовні блогери. Досліджую орфографічні моменти. Для мене важливо продовжувати говорити українською навіть тоді, коли до мене звертаються російською. Прошу не вмикати в моїй присутності російськомовний контент. Діти мої вже розмовляють українською. Читаючи “Гаррі Поттера”, вони мені пояснюють деякі слова. Вважаю, що треба не стільки захищати, а розширювати і поглиблювати свою мову.
Складнощі були в переході під час роботи, бо я вчився психотерапії російською мовою. Ще дуже неприємно, коли постійно виправляють. Я – етнічний єврей, і мова моїх пращурів – це ідиш. Для мене коріння втрачене в цьому сенсі. Тому я не хочу, щоб ми втратили і українську, а це буде, якщо Росія переможе.
Дослідження історії і культури нації дуже важливі в контексті формування нової особистості. Мій рецепт простий – треба жити українською мовою на всіх рівнях життєдіяльності. Я “за” лагідну українізацію через створення нових сенсів».
Наостанок я згадаю слова Ірини Фаріон, мовознавиці, освітянки, політичної та громадської діячки:
«Виявляється має статися щось надзвичайно страшне, щоби люди зрозуміли, що мова — це не засіб комунікації. “Мова — це дім, у якому живе кожен народ” — так свого часу казав німецький філософ Гайдеґґер. І цей дім треба захищати. І цей дім треба захищати більше, ніж захищаємо власну територію. Бо ті, які не вміють захистити своєї мови, утратять свої території».
Війна показала, що мова є зброєю. Російську мову століттями використовували для поширення імперських ідей та придушення національної свідомості українців. На жаль, саме вторгнення, яке поставило гостро питання про наше виживання, змусило українців переглянути багато аспектів свого життя. Мовне питання стало одним з ключових викликів, перед якими постала нація. Перехід на українську мову — це не лише мовний злам чи крик відчаю, а й вибір жити в новій країні, вільній від чужої нам історії та ворожих цінностей.
Захід постачає нам зброю, Європа ділиться гуманітарною допомогою і грантами, але ніхто, крім нас самих, не подарує нам ідентичність, яка сягає корінням у 448 рік нашої ери, коли за свідченням істориків з’явилися перші українські слова… «мед» і «страва»…