Я давно ніде не отримувала стільки тепла від людей, як у промерзлому знеструмленому Києві.
На останньому вогнику павербенка написала пост — щоденниковий, більше для себе, — щоб зафіксувати настрій цього часу. Київ, понад дві доби немає струму. Коли буде — невідомо, графіки не діють. Батареї літеплі, щоправда, розкіш — є вода, але холодна. Надворі температура мінус 11, вдома — плюс 14, у мене — під 39, грип. Уночі над домом шипіння ракет, спиш між двох стін у ванній у трьох ковдрах, чотирьох светрах і лижних штанях. Усередині, як у пісні, бовтається парацетамол. Від одночасного холоду, жару та роботи ППО трусить і ззовні, і зсередини.
А далі почалося те, що мене дуже розчулило. Посипалися повідомлення від друзів — з пропозиціями привезти ліки й заряджені павербенки, щось купити чи нагодувати. На той час я вже почувалася значно краще, ліків іще було вдосталь, і, дивовижно — навіть струм дали майже одразу. Але ці повідомлення обігріли мене зсередини краще за будь-що. До сліз. Такі речі запамʼятовуєш на все життя — чиюсь готовність змінити плани, примчати в холодному місті без струму і подбати про когось, хто того потребує. Це відчуття трішки нагадувало перші ночі повномасштабного вторгнення — найвищим рівнем чуйності, готовністю допомагати навіть незнайомцям.
У стрічці польські знайомі — митці та журналісти — поширюють кампанії зборів на генератори для Києва. Відчуття, наче знову Революція Гідності й той ментальний Майдан у найкращому вимірі своєї людяності тепер поширився на Варшаву та Краків. Почуваюся вдячною тут, у чорному холодному місті з прорваними трубами. Адже Києву дуже потрібна підтримка. Але що бачу в коментарях — нелюдську активність російських ботів. Меседжі з методичок повторюються з поста в пост, основні маніпуляції такі: «Ваші генератори грітимуть нічні клуби на Подолі» або «Згадайте кровожерливість бандерівців, які вас різали в такі ж холодні зими». От написано наче польською, але почерк — упізнаваний, російський. Думаю, найенергоефективніше — одразу видаляти таке та блокувати. Бо якщо дискутувати з ботами, крити навіть найвлучнішими аргументами — це легалізує їхнє право мовити, доносити отруту, сіяти сумнів. Та й просто дратує — ми такі легкозаймисті, навіть попри холод.
Можливо, це навіть самі російські пропагандисти вигадали термін «холодомор» — про спробу заморозити українців, знищивши енергосистему, знеструмивши наші міста в люті морози. Саме це слово викликає якийсь підшкірний спротив. По-перше, через паралель до страшної трагедії Голодомору, геноциду українського народу. По-друге, через те, що воно нагадує мету цієї війни — геноцид українців, намір нас заморозити. По-третє, через його некрофільське забарвлення й мовну мету — емоційну дестабілізацію. А це нам зайве. Традиційно боремося з цим жартами. А ще — допомогою іншим. Тож, коли киянам пропонують «холодомор», ті відповідають рейвом на кризі Київського моря чи обігрівальною дискотекою всім двором під «Раша Гудбай!» Сердючки. (Польські генератори тут не задіювали.)
Розжарена цеглина на плиті для обігріву приміщення — як майданівська бруківка, інструмент боротьби за демократичні цінності. У холі готелю травить газовий балон — запах незалежності. Гуде генератор — саундтрек свободи.
Дзижчить шахед. За вікном знову вибухи. Початок гарячої фази Майдану породив слово «Вогнехреща» — коли на Водохреща проти мітингувальників на Грушевського застосували гранати й фатальні за такої холоднечі водомети. У цю ніч обстрілів мені здалося, що Вогнехреща не припинялося і триватиме до повного очищення нашої землі та неба від них. Що народжується щось нове та сильне, й ми далі проходимо це хрещення вогнем і льодом.
Тотальні знеструмлення у найлютіші морози прогнозували з першої зими великої війни. І ось ми в цій точці. Найважче — невизначеність. Коли розумієш, що після ракетного обстрілу відключення триватиме довго, але не знаєш, наскільки. Відчуття скінченності акумуляторів. Доми, позбавлені затишку. Та й працювати в таких умовах нестерпно — холодний корпус ноутбука, задубілі пальці, нудота від надміру гарячого чаю, промерзлі до кісток ноги, подразнена через застуду шкіра під носом. Повільні збирання у темряві. Кривий макіяж при свічках, краплі воску по всіх поверхнях. Неможливість зарядити пристрої. Неможливість узагалі нормально зігрітися. Тотальна економія енергії — творчої, робочої, життєвої.
Тішишся малому — наприклад, ідеї одягнути шкарпетки на шкарпетки на шкарпетки. Коли закінчився заряд ліхтариків, дістала свічки. Сів павербенк — припинила зазирати в телефон без діла. Стає все холодніше — завішала двері на балкон карпатським ліжником, який поводився як кіт і всюди ліз. Пережила цифровий детокс — не скролила соцмережі без потреби. Вмикають струм — велика радість. Голова, помита у нагрітій бойлером воді й посушена феном, — відчуття успішного успіху в житті, яке роками культивували в кожній рекламі персонального зростання. Молоко до кави, підігріте мікрохвильовою, а не на плиті, крутить голову в ейфорії від технологічного прогресу. Безперебійний wi-fi, заживлений від Bluetti — пʼянке відчуття свободи. Ніщо не дає стільки впевненості українській жінці, як портативна зарядна станція.
Ловиш цифровий дзен — відпадає потреба гортати інстаграм, коментувати, вступати в усі дискусії й висловлюватися там, де це не має значення. А з точки зору вічності й блекауту це майже скрізь. Але справжнє цінне проступає на поверхню.
Вечір, зустріч з художником Павлом Маковим у галереї «The Naked Room» на Рейтарській. Надворі –14, на гілках лід. На розмові про графіку та презентації його артбука «Абракадабра» — повна зала. Ультрамодна київська молодь. Обмінюючись компліментами, грайливо зізнаються одне одному: ой, голова немита, але пропускати таке не можна. Ця побутова розмова мені була дуже про життя. Про те, що всупереч усьому, без струму, тепла і води, лишаються світлі моменти. Розглядати картини Макова того вечора у галереї для мене було про наповнення світлом. Біля картин почувалася павербенком на підзарядці: витканий кольоровими штрихами подорожник загоював мої душевні рани. Хай яке крихке це відчуття.
Серед найлютіших морозів гріти може кожен вогник. Кожна поділка павербенка. Гірлянда на вікні. Гул генератора у крамничці за вікном — звук життя. Твої — ті, хто твої. Ти — з тими, до кого серце розгортається. Ми — всі разом — перейдемо цю зиму. Перейдемо історію, наче сторінку в підручнику, яку напишуть про нас — зухвалих і сміливих, чуттєвих і ніжних. І зігрітих, хай як це було непросто.