Переговори з терористами. Диявол у деталях

Є така погана політично-українська прикмета: якщо в чомусь бере участь Віктор Медведчук, бути провалу. А коли ще й Нестор Шуфрич поруч, то взагалі ховайся. Тепер ці діячі ведуть перемовини від імені російських терористів, себто Путіна, з Україною, хоча й намагаються стверджувати, що нібито від імені Порошенка. Зрештою, не так важливо, що кум російського вождя та його дрібний посіпака теревенять, маючи вже понад 10 років зрозумілу мету й діючи на розкол країни: сам факт їхньої появи свідчить, що новий президент починає повторювати помилки Ющенка 2005–2006 років. Не менш важливий факт – сідання за стіл переговорів із терористами й диверсантами, що є такими офіційно після відповідної кваліфікації Генеральної прокуратури. Вести діалог із тим, хто за визначенням не є суб’єктом прийняття рішень та й просто не має інтелекту для бодай якоїсь переговороздатності, – це шлях у нікуди. Тобто до поразки.

Усю Україну неприємно вразили переговори, що раптом відбулися в будівлі захопленої Донецької ОДА, із представниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які тепер ще й злилися в якийсь «Союз народних респуб­лік» (забули додати «радянсь­ких», але це й так зрозуміло). Представниками, які навряд чи контролюють діяльність усіх оз­броєних проросійських банд.

йдучи на переговори з терористами, петро порошенко ризикує наступити на граблі віктора ющенка

Адже якщо фанатик Ґіркін іще є контрольованим хоч якоюсь мірою через своє квадратно-армійське ієрархічне мислення, то ось у те, що всі ці бородаї-губарєви-пургіни керують відвертими бандитами зі зброєю, які зараз мародерствують на Сході, не віриться взагалі. Не кажучи вже про Луганську область, де діє до 10 різних бандформувань, які ще й конкурують між собою. Тож навіть досягнення домовленостей із якимось одним ватажком терористів іще геть не означає дотримання цих угод усіма іншими. І ще не забуваймо про Росію, якій дуже невигідне мирне врегулювання конфлікту, свідченням чого став черговий збитий вертоліт Збройних сил біля Сло­в’ян­сь­ка, в якому загинуло дев’ять людей і який, за гіркою іронією долі, якраз мав фіксувати дотримання/недотримання умов припинення вогню. Про це – о випадковість! – Путін дізнався так оперативно, що буквально за кілька хвилин доповів на безпековій конференції ОБСЄ у Відні. Щоправда, під соусом, мовляв, знову «київські карателі» пішли в наступ.

Читайте також: Петро Порошенко. Майстер політичної реінкарнації

Загалом логіка Росії цілком зрозуміла: вбити якомога біль­­ше наших солдатів і таки змусити до якихось перемовин, тобто легітимації в публічній площині її терористичних організацій. При цьому вона постійно підкидає дрова (тобто зброю, людей та амуніцію) в полум’я конфлікту. Дії Кремля зараз дуже нагадують ситуацію під час грузинсько-абхазької війни 1992–1993 років, коли на певному етапі проросійські формування не мали можливості для перемоги, тому грузинам була нав’язана переговорна тяганина. А щойно потрібні сили були сконцентровані та мобілізовані, абхазці за підтримки Кремля без жодних попереджень перейшли в наступ. Так само зрозуміла логіка терористів: вони використовують цю передишку для формування нових укріпрайонів, перекидання через кордон додаткової зброї, примусової мобілізації місцевого населення тощо.

А ось логіка пана Порошенка зрозуміла куди менше. Так, мож­­на зробити припущення, що рішення про одностороннє припинення вогню викликане бажанням уникнути провокацій Росії та зриву підписання економічного, тобто реального блоку асоціації з ЄС. Понад те, можна сказати, що це хитра гра для Європи: мовляв, бачите, як ми хочемо миру, але ж ці кляті терористи не дають спокою. Можна й зовсім упасти в конспірологію і додумати, що це США тиснуть на Україну, мовляв, хай Росія повністю вгрузне в цей конфлікт – і ось тоді вже третій рівень санкцій. Сумнівно, чесно кажучи.
Можна, звичайно, послуговуватися й простішою логікою, яку виражає цитата новопризначеного президентського уповноваженого з урегулювання конфлік­­ту на Сході Ірини Геращенко: «Головне не прізвища перемовників, а досягнення миру на Донбасі». Справді, кожен загиблий українець на Сході – страшна трагедія, це не тема для дискусії. Здавалось би, як правильно, миролюбно, в стилі Ґанді…

Читайте також: Відірватися від Москви

Однак диявол, як завжди, ховається в деталях. Бо відповіді на запитання, яким чином переговори про мир із тим, хто цього миру за визначенням не хоче, були б ефективними, немає, та й не може бути. Надто ж за участю людей, які цю війну любовно зрощували й готували протягом довгих років. І навіщо потрібен мир після стількох смертей і без жодних відчутних результатів? Адже українські солдати й надалі гинуть – і не важливо, в умовах «антитерористичної операції» чи «режиму припинення вогню». Навіщо стільки слів замість простого й зрозумілого «війна»?

До пана Порошенка вже є серйозні запитання, незважаючи на неповні три тижні на посаді. В умовах війни це велетенський строк, і ніяких 100 днів мораторію на критику в нього немає. Здавалось би, Петро Олексійович тільки входить у курс справ, призначає своїх перевірених людей, та й речі говорить цілком правильні. Однак чому досі так і не проведена чистка Генштабу та керівництва МВС від «кротів», які, за даними вже навіть із відкритих джерел, перебувають під ковпаком ФСБ і, за словами всіх без винятку фронтовиків, не припиняють зливати інформацію терористам? І не треба казати про брак кадрів – було б бажання. Чому досі не створений нормальний антикризовий центр управління країною у воєнних умовах, який забезпечував би швидке ухвалення єдиних ріше­­нь? Чому в переговорах, які, гаразд, уявімо, тільки в ім’я миру, затіяні в Донецьку, беруть участь Віктор Медведчук, Нестор Шуфрич та, соромно сказати, Олег Царьов?

Читайте також: Важка булава. З чого почати Петру Порошенку

О’кей, ми оцінили красу гри, коли своїм представником замість запланованого міністра закордонних справ Клімкіна Порошенко обрав колишнього шефа Медведчука, другого президента Леоніда Кучму, щоб поставити путінського холуя в апріорі незручне психологічне становище. Одначе як узагалі можна сідати за стіл переговорів із людиною, чия політична сила в Криму нині підтримує окупацію української території, а до того ж ця людина офіційно не представляє нікого? Як можна сідати за стіл переговорів із особою, яка перебуває в розшуку за підозрою в державній зраді? Навіщо пускати за цей стіл того, хто представляє політичну силу, влада якої і призвела до війни в Україні? І нарешті, про що можна розмовляти із кривавими клоунами, які не відповідають за свої дії, адже їхні ляльководи в Москві?

Новий президент самими цими переговорами, хай навіть вони вже фактично зірвані тими-таки бойовиками, наступає на граблі імені Віктора Андрійовича. Ведення діалогу з тими, з ким розмовляти слід виключно рядками Кримінального кодексу та зброєю, матиме той самий результат. Однак, на відміну від середини 2000-х, збурене суспільство вже не впаде в летаргійний сон. І Петро Порошенко цілком може зіткнутись, і дуже швидко, з новою революцією гідності. Вже без усіляких мирних стоянь і танців. Її рушійною силою стануть фронтовики, які більше не в змозі будуть терпіти зраду й імпотенцію на вищому рівні, та середній клас, що хоче повної гарантії закріплення тих прав і свобод, які він здобув у результаті Майдану і які легко може втратити через надмірну миролюбність та схильність до компромісів нового керманича країни.