Розібрати рідний шоубіз по кісточках… Завдання цікаве. Але, певно, тим мав би займатися якийсь експертний корпус музикознавців широкого профілю. Науково-дослідницький інститут українського шоу та бізнесу імені професора Поплавського. Там писалися б дисертації на теми «Формування, усталення, модифікації феномену Юрка Юрченка» чи «Комунікативний аспект червоних штанів Олега Скрипки»… Отримувались би наукові звання, ступені: кандидат ранньорейвознавських наук, доктор постпанківської філософії, доцент кафедри теорії, історії дабстепу…
Це так. Для сміху. А серйозно. Рідний шоубіз, який уже є, має свою історію. Свої хіти, своїх «класиків». Та от біда. Все те наглухо забуто. Якщо й існують якісь канали у форматі «ностальжи», то ностальгують вони якось так маневрово, що рідний нафталін в ефіри не потрапляє. Шкода.
Реально шкода…
Влізати в шкуру експерта з вітчизняної сучмузики — справа невдячна й марудна. І, певно, затратна з погляду часу, ну й психічного здоров’я. А от спробувати витягти із закапелків пам’яті якісь дані по темі можна спробувати. Вийде, звісно, упереджено й однобоко. Але…
Згадати пісню, з якої все почалося. Ну має ж така бути. Яку почув, і всьо. Мєломан-музикозалежний. Думав я, думав… Надумав купу різного музла.
Читайте також: Аншлаги й провали-2014
А тоді спробував якось упорядкувати ту навалу музики, яка в голові зберігається на найдальшій поличці. О, тут справжня вигрібна яма. Якісь совєцькі пєсні. Ну такі совйєт поп… Естрада. Трава у дома, уліци плодово-ягідні, учкудук — трі калодца, улєтєлі лістья с тополєй вкупі з прідорожной травой, що спить. Тут-таки вінілово-діскотєчні сікретсервіси, модернтокінги, сандри. І якось так окремо файнал каунтдаун. Такий музвінегрет, не особливо групований за стилями. Просто все те, що виливалося на голову 13-літнього отрока з усіх усюд, починаючи від приймача ВЕФ та утрєннєй почти й закінчуючи магнітофонами «Весна 205». З усієї цієї какофонії нєокрєпший ум виділяв спочатку чудо совєцького електропопу — групу «Форум». Ага. Не виділяти було важко, бо фальцет Салтикова, ні разу не Щєдріна, лунав звідусіль. Навіть із того агрєгата, що мав нас сповістити про початок атомної війни, а поки висів у кожній хаті і фонив, — брехунця. Солодкаві поп-мелодії, нове, як для совка, електронне звучання робили свою справу. І, може, так той музичний несмак і зафіксувався б, а згодом дегенерувався б у слухання всяких-неоднаких телевізоронав’язливих кобзонів-едітп’єх та різного шансону, але грянула пєрєстройка.
Так. У допєрєстроєчний період українська музика в моєму персональному космосі існувала. У вигляді народних пісень. У вигляді совкової агітпромкультури, яка знову ж таки маскувалася під фольклор.
І прояви того шоу-бізнесу, який не був бізнесом, та й від шоу там не було нічого, у мене втілювалися в хорі, де співав мій тато. Співав хор офіційний фольклор і псевдофольклор про доярок і трактористів. Так. Співав українською. І його, хор, вкупі з татом показували по тєлєку. У програмі «Сонячні кларнети». Опісля чого хор їхав співати по районних будинках культури. Чим не шоу-бізнесова модель? Матеріал, промо, тур. Лиш задурно.
Надбання земляка Івасюка — «Червону рута» та інші його твори — мій ще не освічений мозок ставив в один ряд із піснями про смереку й дощик, що накрапає на білу березу. Факт.
Був у тому серпасто-молоткастому заповіднику і якийсь аналог шоу-бізнесу. Був. Вигляд воно мало, звісно, специфічний. Квадратно-гніздовий. Як полюбляють бухтіти бабусі на лавочках, порядок був.
Порядок був такий. Увесь протошоу-бізнес — то була така собі система філармоній. Філармонія в моєму розумінні — це колгосп (чи радгосп), але для митців. Там у митців лежать трудові книжки й зараховується стаж. Там митці під чюткім руководством отвєтствєнних товаріщей творять. Хто гірше, хто краще. Не в тому суть. Якщо ти в системі, усьо. Ти при ділі. На артистів популярних люди ходять самі. Купують квитки й ходять. На артистів непопулярних людей зганяють. Бо так працює система. Квитки пачками направляються в школи, виші. Там їх силою роздають — і ось дружними рядами учні й студенти шурують долучатися до прекрасного. Ну це фраза така — долучатися до прекрасного. Часто-густо те, що показували на таких ґвалт-концертах, прекрасним назвати було важко. Але. Зауважте. Артисти при роботі, тобто при зарплаті. Пєсні про партію — лєніна — комсомол відлабані. Молодь патріотічєскі вихована. Так би мовити, вовки ситі, вівці цілі. Лиш овець від тієї зобов’язалівки нудило, та й вовки заздрили успішнішим колегам.
А що успішніші колеги? А вони потроху-потроху починали освоювати навички того, буржуйського, вільноринкового шоу-бізнесу. Ліві концерти за нал як предтеча сучасного шоу-бізнесу: мистецтво — гроші — товар. Там кувалися кадри, що зараз посідають чільні позиції в цій сфері добування матеріальних благ. Директори артистів перелицювалися в продюсерів. Адміністратори — у менеджерів. Звісно, не всі. Більшість не змогла, не зуміла пєрєстроіться.
Читайте також: Для наших зірок Гелловін – сувора буденність
Пєрєстройка, як було сказано вище, грянула. З нею гласність, ускорєніє… І рок. РОК, таваріщі! Ні, я не маю на увазі нормальну рок-музику західного зразка. Звісно, були меломани-підпільники, що зналися на оній. Слухали із забугор’я Сєву Новгородцева. Відрізняли Led Zeppelin від Deep Purple. З-під поли купували вініл капіталістичний, переписували його вміст на касети — бобіни. Іноді за гроші. Не про них мова. Мова про широкий загал. Про баранів… Вибачте, овець, які ще недавно сиділи в районному будинку культури й слухали всілякі мозгопромиватєльні музичні лекторії. І яких Алапузата і Софіярогата абсолютно влаштовували не тільки як героїні анекдотів, а й як музичне тло їхнього життя. От на такі бідні, нєокрєпші уми звалився рок. Що цегла на голову. Раптом взяв і з’явився. Але совковий такий. Калічний такий. Але пер зі всіх усюд. Понад те, якось одномоментно стало модно, струйово та мейнстримово бути рокером. Група «Форум» так і не закріпилася у свідомості… Де їй. Совйєт рок став модним трендом. Калічні, без смаку прикинуті вітчизняні (ще совєцькі) рокери були в тєлєку, у журналах і газетах. Ці вісники совкового апокаліпсису затулили собою старих кумирів, з одного боку. З другого — затулили собою оригінали.
Лєнінградський рок-клуб. Філармонія пєрєстроєчной музики. Такі клюби були по всьому совку. Бо раптом стало можна. І придурки, а саме так обиватель ставився до тих во во рокерів, збиралися докупи, аби посунути на музичному Олімпі всіляких зе к’юр, металік та інших різних секс пістолз. Бо що там такого… Чим ми гірші. Ща як рваньом — і «Вемблі» наш.
Дивно. Але чомусь не московські рокери були в голові колони, а саме ленінградські. Чому? Та по-бубну. Так було. Нє, якби та історія рухалася під чюткім руководством, то, звісно, було б усе квадратно-гніздово. Забігаючи наперед, варто зазначити, що метрополія таки своє забрала. І центр постсовкової музіндустрії таки перебазувався в Москву. Але то потім. Поки що Лєнінградський рок-клуб, кіно з дивною назвою «АССА» та вініли совйєтського року від фірми (саме фірми!) «Мелодія».
Ну, все логічно. Дивишся ту «АССУ», а там музло. І то явно не лєвлєщєнко. А ти ще дикий-неосвічений. І ще не відаєш, що існують Бобко Ділан, Паті Сміт, десь краєм вуха чув про «Пінк Флойд». Не сам «Пінк Флойд», а про «Пінк Флойд». Ти чув максимум «Зємля в ілюмінаторі» й свято віриш, що то адський хеві-метал із п’ятикутними барабанами. І тут ррраз — на твою голову «єсть город золотой». Всьо. Ти попав. Тебе гризе мисля: що то таке? Хто то такі? А тут як тут журналки-мурзілки, газєтки із замєтками. А там чорним по білому чи по жовтому (як яка якість паперу) написано, що то, мовляв, Лєнінградський рок-клуб. Група «Акваріум». І там таких груп дофіга. Ну в тій самій «АССІ» вже почули «Пєрємєн, ми ждьом пєрємєн», але їх там значно більше. Журнали на кшталт «Побічак» («Ровєснік») усе розказали. «Мелодія» (фірма) видала вініл. І всьо. Ти вже слухаєш зоопарки з аукціонами, аліси зі страннимі іграмі й ще хєр знає кого. Совок тихенько котиться в могилу. Шоу-бізнес потроху починає формуватися. Це такий потворний ембріон. Совєцький андеграунд починає заробляти гроші. Акуратно так спочатку. З оглядкою на ОБХСС… Але тим не до маленького карлика. ЩО там ті копійки. Тут можна півкраїни поцупити у свій барліг.
Читайте також: Совкові зірки – совкові смаки. Парад несмаку в Юрмалі
Але до музики. Окремою колоною, з флангів, на мешканців комуністичного заповідника пішов у наступ рок іншого ґатунку. Такого не грали в Лєнінградському рок-клубі. Хеві-метал-рок. Поки що ще совєцький. Але гітари вже з перегрузами-дісторшнами, а мистці патлаті. І на касетах МК60 за постпаковою «відєлі ночь» запросто могла бути записана пісня про дєрєвяниє церкві русі. Так. Перекошені стариє стєни. Весь той совйєт тяжмет доволі легко приживався. Естетика панімаєш. Шкіра. Закльопки. Вигляд мало жахливий… Такий собі садо-мазо. Але то тепер. А тоді… Група «Круїз» у своїх шипасто-клепаних нарядах збирала стадіони по усьому сересере. І ті стадіони ревіли дружно, шо зємля увідіт свой паслєдній рассвєт.
Карго-культ хеві метала, так успішно виплеканий заборонами, вийшов із підпілля.
Естетика торувала шлях музиці. Оті картинки… Правдами й неправдами перефотографовані плакати, обкладинки Iron Maiden. Шрифт. Страшний Едді… Круть.
Але штатною страшилкою совєцької пропаганди, фундаментом комсомольських фундаменталістів, всєлєнскім злом, що має на меті поїсти мозок усім піонерам на просторах родіни від Мукачевого до Камчатки, були, звісно, кіндер есес! Саме так називали групу KISS. Оті дві літери «с» у вигляді рун являлися секретарям райкомів комсомолу в страшних снах. Страшні есесівці з гітарами. Фашисти в гримі, що роз’їжджають містами на броньовиках і танках замість лімузинів… Ці чуваки були фетишем совкового підлітка, який тіпа хотів бути не як усі. Чорно-білі фото розмальованих діячів капіталістського шоу-бізнесу, заслужених діячів глем-культури, перезняті в домашніх умовах, приносили статки фотографам-аматорам. І вже здавалося, що ті страшні дядьки, які лабають на сцені у вигляді танка, з гітарою у вигляді сокири, грають просто таки адовий тяжмет. І сам сотона підспівує їм зичним інфернальним гроулінгом з глибин пекла!!!
Ну да, ну да… Коли слідом за естетикою дісталася до наших задупій і аудіопродукція… Хто в темі, зрозуміє. Хто не в темі — Майкл Джексон місцями гряв тяжеляк, важчий від розмальованих клоунів. Певно, всьому виною лосини на мужиках…
Але саме з фото «заборонених груп» у Союзі й складалося уявлення про важкі групи. І саме такий вигляд ті групи мали, коли з’явилися в пєрєстройку. А глядачі то сприймали на ура.
Хоч як дивно, але часто-густо совйєт хеві-метал-бенди були строго-настрого приписані до совйєт філармоній з усіма витєкающімі: худрадами, що затверджували тексти, директорами, бухгалтерією, планом і зарплатами.
Читайте також: Потапа і Настю в Тернополі закидали яйцями
Ну й щоб уже зовсім цей пласт протоукраїнського шоу-бізнесу дослідити, гріх не згадати про «Ласковий май». Ужас всєя прогресивної музичної спільноти й категоричний фетиш вкупі з щирою любовію спільноти регресивної. Навіть зараз боляче писати про той феномен. А то був феномен. Без держструктур, філармоній, консерваторій аматори заграли музончик, який заполонив уми не надто вибагливих совйєтських громадян. І це вже був шоу-бізнес. Ну шоу як шоу. А от бізнес — то точно. Вся та історія з клонами колективу, як не крути, геніальний маркетинг. Десятки ласкових маїв косили бабло в десятках міст союза совєтскіх соціялістічєскіх рєспублік. Примітивний приторний поп укупі з легендою про сиріт дав небувалий ефект. Попит і пропозиція. А бабло — отцам-основатєлям. Геніально.
От такий приблизно перегній отримав наш рідний шоубіз. Принаймні в головах декотрих його майбутніх прихильників та адептів. У тих культурних нашаруваннях можна надибати ще багато всяких скам’янілих решток від Іона Суручану до групи «Комбінація», але ж цей культурний прошарок нас цікавить лише побіжно…
Що сталося з тими давніми ящурами нашого музичного палеоліту. Більшість, як і належить динозаврам, вимерла. Але не всі. Дехто й далі, як лохнеське чудовище, виринає то там, то тут. Хоча на загальну картину це вже не впливає…
Єдине, що якось не тішить… Не те щоб не тішить, але трохи муляє. У тому перегної. У тому гумусі нашого шоу-бізнесу не проступає нічого нашого. Не патріотичненько якось.
А все просто. Після Івасюка і «Смерічки», яких просто проґавили імперці з кагебе, нічого українського не мало виникнути. Поправка. Нічого справді вартісного. Такого, як «Смерічка» в сімдесяті. Це ж так і до самоусвідомлення українців недалеко. А в сересері мав бути один совєцький народ. І цей народ мав послуговуватися виключно російською… Тому українською співали фольк олдовий і шароварщину махрову. Набір стандартний: калина, дівчина, полонина, солонини… Хто проти — велкам у Брюховецький ліс…
Але патріотизм притаманний індивідам людської раси. Хай примітивний. Містечковий. На рівні наше краще, бо наше. І втикаючи в музичний потік, усе одно хотілося нашого. Всесоюзна звєзда Ротару якось «нашою» не ідентифікувалася. Рідна естрада викликала огиду.
Всьо «нормальне» співалося па-русскі. Той стереотип наглухо засів у багатьох мізках. І лабухів, і слухачів. Але навіть він не міг перемогти містечковий патріотизм. І піонери, затягуючись «Прилуцькими» — сорок копійок пачка, живо обговорювали групу «Дисплей» із їхньою піснею «Ночь» і гордо блеяли, що вот, наші, а пісня не гірша від москальских. Але уявити собі струйову пісню українською юні мізки не могли. І той бабілон мав бути зруйнований!