У серпневі дні 1991 року КДБ УРСР надіслало секретне повідомлення голові Верховної Ради УРСР Леоніду Кравчуку: «19 серпня за ініціативою руху, УРП, інших політизованих організацій відбулися мітинги: у Києві — від 300 до 900 осіб, Харкові — до 2000 чоловік, Івано-Франківську — 2000, Луцьку — до 1000 чоловік, Рівне — 150 чоловік». Показова цифра по Харкову засвідчує: українські настрої в місті напередодні розвалу Радянського Союзу були потужними.
Пропонуємо вашій увазі спогади учасників і очевидців подій у Харкові в останні роки існування Союзу. Як зміцнювалася національна свідомість, відроджувалась українська церква, формувалась ідея незалежності.
Архиєпископ-емерит УГКЦ, доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені Каразіна та Києво-Могилянської академії Ігор Ісіченко згадує:
На початок 1990 року в Харкові існувало вже кілька формально незалежних громадських організацій. Зазвичай діяли в них одні й ті самі особи, в тому числі і я. Прикрим відкриттям для мене було те, що активісти, попри патріотичну риторику, на практиці наслідували стосунки, властиві радянському суспільству. Наївно уявлялося, що цю інерцію вдасться подолати, якщо збагатити демократичний рух християнськими орієнтирами.
Архієпископ Ігор Ісіченко
На цей час православні парафії Галичини вже почали переходити до УАПЦ, з’явилося братство апостола Андрія Первозваного УАПЦ. Знаючи про це, я на Стрітення, 15 лютого 1990 року, зібрав у своїй кімнатці в гуртожитку кількох очільників патріотичних організацій і запропонував утворити в Харкові громадську організацію, ідеологія котрої спиралася на релігійні цінності. Мені як ініціаторові доручили цим займатися. Ми тоді утворили оргкомітет Українського православного братства на Харківщині, а 7 липня 1990 року, на Різдво Івана Хрестителя, провели (вже в університетській аудиторії на площі Свободи 4) його установчі збори. На тих самих зборах ми організували Успенську парафію УАПЦ, підготували її статут до реєстрації та подали пакет документів до обласного управління в справах релігії. Документи там «загубили», а потім, коли доти закритий Успенський собор вже передали Московському патріархатові, їх мені повернули.
У міжчасі братство направило свого представника, Владислава Проненка, на Всеукраїнський собор УАПЦ 5-6 червня 1990 року, а потім передало через Проненка ж до Львова, де знаходився центр УАПЦ, реєстраційні документи Успенської парафії та прохання направити до неї священника. Проненка скрізь чемно приймали, але реальної допомоги в організації церковного життя ніхто не надав.
Тоді я вирішив провести на базі університету (тепер імені В.Н.Каразіна), де працював з 1981 року, конференцію про перспективи релігійного навчання в школах і залучити до її проведення Львівську єпархію УАПЦ. Запрошення ми направили на адресу єпархіальної канцелярії. Там на запрошення уваги не звернули, але, на щастя, його побачив священник Петропавлівсько парафії Львова о. Іван Пашуля, і він приїхав до Харкова разом із учителькою недільної школи Вірою Івченко. Ми познайомилися й домовилися про перше богослужіння.
Першу літургію відправили в палаці студентів Харківського політехнічного інституту (колишньому єпархіяльному училищі) 4 листопада 1990 року. В ті часи за прикладом діаспори День пам’яти жертв голодомору вшановували 4 листопада. Співали на богослужінні діти з недільної школи Петропавлівської церкви Львова, служив о. Іван Пашуля. Слідом за тим до Харкова приїздили інші священники УАПЦ, а 5–6 травня 1991 року вдалося організувати приїзд патріарха Мстислава Скрипника.
Патріарх Мстислав у Харкові, 6 травня 1991 року. Посередині о. Петро Бойко, праворуч архієпископ Ігор Ісіченко
Опір був дуже великий, тодішній губернатор Олександр Масельський навіть утік із міста, щоб не зустрічатися з патріархом, а зала обласної ради, де планувалася зустріч із депутатами, була закрита. Залу таки відчинили, зустріч відбулася, а, не добившись права на богослужіння в Успенському соборі, ми обмежилися молебнем і зустріччю з патріархом у малій залі оперного театру.
Священника до Харкова ми так і не дочекалися: УАПЦ не мала справжніх місіонерів. Тоді доцент із кафедри російської мови нашого університету Віктор Маринчак зголосився до висвяти. Ми направили його до Львова і, після пари тижнів підготовки, він 28 липня 1991 року був рукоположений. На Преображення, 19 серпня 1991 року, він уперше відправив молебень біля напівзруйнованого Івано-Богословського храму, який нам згодилися передати після приїзду патріарха.
І так вийшло, що початок регулярного церковного життя в Харкові припав на дні, коли відроджувалася національна незалежність.
Старша викладачка та методистка кафедри літературознавства імені Володимира Моренця Києво-Могилянської академії Наталія Пелешенко пише:
Зголосилася поділитися спогадами про часи, що передували проголошенню Незалежності України в 1991 році, бо розумію, що для сьогоднішньої молоді, і це природно, не тільки ті події, але навіть драматичні епізоди Революції Гідності є вже лише сторінками підручникової історії.
Я дитина пізнього совка, часу черг і дефіцитів, політичного вар’ятизму, але і нищення незгодних, про що переважна більшість мешканців райцентру на Харківщині навіть не здогадувалася, хіба що хтось ловив уночі Радіо Свободу і щось потім долітало в зовні благополучний світ, де умовність ідеологічних матриць дуже добре розумілася, де говорили одне — думали і робили інше. Саме з того легендарного радіо мої земляки почули і з гордістю пошепки переповідали іншим про якесь «невидиме» до певного періоду будівництво в 1980-х у передмісті Краснограда в російському селі нової церкви, що було надзвичайної пригодою само по собі з миттєвими кадровими рішеннями. Чула якось тихеньку розмову батьків, що в місті хтось б’є вітрини магазинів і пише «Свободу Сахарову».
На жаль, про звільнення колоніальних дисидентів Василя Стуса, Валерія Марченка й інших не було кому клопотатися, бо навіть маленька купка антирадянськи налаштованих громадян щиро вболівала за метропольних в’язнів.
Ситуація, коли демократичне не корелюватиме з національним, на зламі 1980–90-х виникатиме не один раз. Пригадую неймовірний шал від перемоги, якій передували зустрічі, мітинги тощо, єдиного кандидата від демократичного табору по Дзержинському округу Харкова (там, де розташований Харківський університет) до Верховної ради ще СРСР у 1989 році. Все було б добре, але тим кандидатом, що набрав майже у двадцять разів більше голосів, був російський поет Євген Євтушенко.
Проща до Львова членів Харківського Православного Братства св. Апостола Андрія Первозванного УАПЦ у квітні 1991 року. Наталія Пелешенко десята зліва, арх. Ігор Ісіченко другий праворуч.
Моє шкільне десятиліття, яке закінчилося в 1988-му, — це абсурдизація радянщини на своєму найвищому піку, зокрема на Сході України, коли дітям початкових класів давали завдання написати листа в потойбіччя дідусю Леніну про наше щасливе дитинство (анекдоти ж про те, що дідусь Вова був краще за дідуся Льоню, за якого «нєт ні м’яса, ні конфет — зачем нам такой дед», були дуже поширеними). Апогеєм же цього стали протягом 1982–1984 похорони трьох генсеків. Кількаденні траури, траурні лінійки в траурному антуражі з траурними аксесуарами, почесні караули жовтенят, піонерів і комсомольців біля портретів померлих керівників супердержави, що вже тріщала по швах, спільний перегляд похорону Брєжнєва по телевізору (після 1953 року — це було наймасштабніше й найпишніше траурне дійство), поховання ж головного кедебіста Андропова дозволили школярам дивитися вдома самостійно, а траур по Черненку, який і до смерті був ледь живим, уже не передбачав пропуску уроків школярами.
Горбачовська «пєрєстройка» — акт самозбереження влади, що вловила суспільні настрої критичності й пофігізму, привідкрила нам історичну правду, ще переважно не українську, а «загальнорадянську», яка транслювалася через «товсті» журнали й газетні публікації. Хоча наприкінці 1980-х тонкий часопис «Україна» став джерелом великого масиву нових знань. Точкою неповернення була Чорнобильська катастрофа, яка оприявнила політичні та суспільні болячки, ще не відрефлектовані тоді, зокрема й русифікацію України.
Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»
Саме останнє десятиліття перед карколомними змінами викотило нові хвилі понищення національного в радянському таборі, зокрема українського. Отож, 1978 — Директива про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах, 1979 — Ташкентська конференція на тему «Російська мова — мова дружби народів» і 1983 — Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік», коли навіть була запроваджена 15% доплата вчителям-русистам, творча позаурочна робота яких зі створення єдиного культурного простору, звісно російськоцентричного, була доволі успішною. Досі не знаю достеменно, чи вони свідомі були своєї «місії», чи просто користувалися становищем своєї «вищості». Коли я про це згадала 2018 (!) році на святі століття моєї школи, яка розташована на місці садиби фольклориста й художника Порфирія Мартиновича, померлого в 1937 році від голоду, глава адміністрації району вийшов демонстративно із зали, а його помічниця побігла за лаштунки до організаторів свята, очевидно, з вимогою вивести мене зі сцени (?), а в Україні вже була війна…
Вступивши на український філфак 1988 року, я активно пірнула у громадське життя і однією з перших акцій, де я взяла участь, був збір підписів за надання державного статусу в Українській РСР українській мові. Зрозуміло, що це був тиск на владу у вирішенні цього питання. Пам’ятаю себе в дощовий весняний день із паперами на Сумській десь біля пам’ятника Шевченку, де я пояснюю мету цієї справи перехожим харків’янам, які з ентузіазмом підписуються, не приховуючи навіть свої паспортні дані… Неминучість цього вже літала в повітрі, а тому списки залишилися в мене на поличці гуртожитської кімнати, закон же був ухвалений 28 жовтня 1989 року. Досі шкода, що втратила ці потенційні музейні експонати при переїзді.
Зустріч Патріярха Мстислава у Харкові 18 грудня 1992 року на квартирі режисера Анатолія Стародуба
Так само довго зберігала квитанцію про надіслані кошти з поштового відділення в Держпромі на підтримку учасників Революції на граніті в Києві в жовтні 1990-го. Тією зовсім смішною сумою страшенно пишалася, бо зібрала серед тих, хто підтримував страйк під стінами Харківського університету, який кілька днів на вимогу страйкому був зачинений. Неймовірний драйв був від відчуття солідарності киян і харків’ян, студентів і викладачів, від усвідомлення того, що відбувається щось важливе й непересічне. Ложкою дьогтю для мене як максималістки тоді була байдужість частини студентства до всього що відбувалося, а скасовані пари ставали для них нагодою довше поспати і сходити в кав’ярню.
Саме в період усвідомлення крихкості тоталітарного моноліту, непорушність якого здавалася вічною, я вступила до Харківського університету імені Горького (тепер носить ім’я свого засновника Василя Каразіна, далекого родича Григорія Сковороди, і хто вже згадує того Горького). Для студентів філфаку ще тим квестом був процес підписання будь-якої роботи, де треба було вказати ордени університету та не забути про автора роману «Мать» (в інсценізації якого в школі ще брала участь і грала ту мать). Мине кілька років, і я «під охороною» двох студентів істфаку збиратиму в холі alma mater підписи за зняття імені Горького з назви університету, а пояснювати в мегафон мету цієї акції буде Марія Бурмака, яка на той час уже отримала другу премію на легендарному першому фестивалі «Червона рута» в Чернівцях у вересні 1989-го.
За якийсь час по тому лауреати конкурсу гастролюватимуть у Харкові, матимуть великий успіх (ми з подругами просто шаленіли від цієї події й не пропустили жодного концерту, не займали своїх місць у залі, а гарцювали під сценою з більшістю меломанів), завітають навіть до нас на філфак, вразивши уяву переважно філологинь харизмою Андрія Середи, босоногістю і сценічною інфантильністю Андрія Миколайчука та шармом, на жаль, змаргіналізованого хитанням у російськомовне Олександра Тищенка з гурту «Зимовий сад».
Неймовірний успіх буде конвертовано в появу паростків національно-культурної ідентичності. Після виступів артистів у кіноконцертному залі «Україна» у вечірньому саду імені Шевченка можна було помітити багато маленьких груп людей, які гуртувалися біля дерев і наспівували як пісень лауреатів, «Червону руту», так і тих, які ще були у статусі заборонених, зокрема й «Червону калину».
Іншою непересічною мистецькою подією стане навесні 1991 року перше повернення до України Капели бандуристів імені Тараса Шевченка зі США, якою багато років керував Григорій Китастий, батько Віктора Китастого, що його ім’я вписане в історію багатьох культурних і освітніх проєктів в Україні, зокрема й Могилянки. Концерти Капели теж були провісниками серпня 1991 року.
Харків на межі 1980–90-х у моїй пам’яті — це місце зустрічі з неймовірними людьми (патріарх Мстислав Скрипник, Юрій Шевельов, Євген Сверстюк та інші), це простір, де народжувалася свобода, де всі національно-патріотичні організації співпрацюють, чубляться, знову єднаються, готують спільні акції тощо.
У нас у всіх навіть був спільний дім — будинок РУХу на Сумській 43, колишній обкомівський готель, де жилося життя і творилася новітня історія країни. У нього влучила ракета в останні дні 2023 року.
У 2000–2010-х не вірила у згортання того досвіду попри невтішні результати виборів і різних соціологічних зрізів і, як показує життя, я в чомусь мала рацію, бо такого зраненого, але прекрасного й активного Харкова, як сьогодні, ще не бачила.
Поза цією розповіддю залишилася моя найважливіша історія — історія приходу в Українську Автокефальну Православну Церкву та діяльність у Православному Братстві св. Андрія Первозванного УАПЦ, де я навіть очолювала молодіжне крило та зовсім недовго недільну школу. Це дуже цінний матеріал, частково описаний архиєписком Ігорем Ісіченком у книжці спогадів «Ми просто йшли».