Київ звик дивувати археологічними знахідками, старими мапами чи випадково виявленими фрагментами мурів. Але інколи найкращим провідником у минуле стає не земля, а фотографія. Один знімок здатен розповісти про місто більше, ніж десятки сторінок документів: показати обличчя людей, характер вулиць, рух возів, архітектуру, яка давно зникла, і повсякденне життя, що не потрапило до літописів.
Цього літа кияни та гості столиці мають змогу поглянути на одну з найдавніших місцевостей столиці через архівні документи, фотографії та предмети, що десятиліттями зберігалися в музейних фондах і приватних колекціях.
Виставка «Передмістя у центрі міста», що відкрилася у червні в музеї «Садиба на Кудрявці» — філії Музею історії міста Києва, — не намагається відтворити ностальгійну картину міста. Навпаки, вона демонструє, що історія продовжує жити поруч із сучасним Києвом. Варто лише уважніше придивитися до знайомих вулиць.
Центральне місце в експозиції посідають раритетні світлини міста, зокрема Сінного ринку — одного з найвідоміших торговельних просторів старого Києва.
Передмістя, яке пережило століття
Сьогодні Кудрявець майже непомітний для більшості киян. Для когось це лише кілька кварталів між Львівською площею та Лук’янівкою, для інших — частина історичного центру, повз яку вони щодня поспішають на роботу. Проте історія цієї місцевості почалася задовго до того, як Київ набув сучасних обрисів.
У різні часи тут пролягали важливі торговельні шляхи, виникали ремісничі поселення, з’являлися монастирські володіння та приватні садиби. У ХІХ столітті Кудрявець уже став одним із районів міста, що активно розбудовувався. Саме тоді поруч із давньою забудовою постали навчальні заклади, громадські споруди, житлові будинки та нові міські квартали.
Експозиція в музеї «Садиба на Кудрявці» показує цей процес не через великі історичні події, а через повсякденне життя. Тут історія міста складається з окремих деталей — фотографій, карт, архівних документів і спогадів.
Сінний ринок на столітніх фотографіях
Сьогодні хочемо познайомити читачів Тижня зі столітніми світлинами Сінного ринку. За допомогою сучасних технологій спробували їх розфарбувати, щоб перенести глядача в минуле й показати не парадний Київ із листівок початку ХХ століття чи урядові будівлі, які традиційно потрапляли в об’єктив фотографів того часу, а зовсім інше місто — гамірне, багатолюдне, сповнене щоденної роботи.
На старих світлинах можна побачити вози із сіном і товарами, продавців, покупців, селян, міщан, дітей. У кадрі немає постановки — лише життя, яке фотографія випадково зберегла для наступних поколінь.
Саме такі матеріали сьогодні дедалі більше цікавлять істориків. Вони дають змогу дослідити не лише архітектуру чи планування міста, а і його соціальне життя: як одягалися люди, чим торгували, як виглядали громадські простори та яким був ритм повсякденного Києва.
Сінний ринок протягом десятиліть залишався одним із головних місць торгівлі в столиці. Тут продавали сільськогосподарську продукцію, худобу, сіно, ремісничі вироби, а згодом — найрізноманітніші товари. Ринок був не лише економічним центром, а фактично одним із важливих громадських просторів старого Києва.
Архіви, що продовжують відкривати місто, або Про виставку «Передмістя у центрі міста»
Про те, як формувалася виставка і що вдалося дізнатися завдяки архівним фотографіям, ми поговорили зі співкуратором проєкту, провідним науковим співробітником музею «Садиба на Кудрявці» Віталієм Огієнком.
— Віталію, розкажіть, як формувалася концепція виставки.
— Матеріали відбиралися з фондів Музею історії міста Києва. Спочатку проаналізували електронну базу даних, створили перелік артефактів, які планувалося залучити. Потім формувалася заявка, яку опрацьовували відповідні фахівці, а фізичні предмети перевозилися до музею. Концепція формується залежно від очікувань її авторів щодо успішності проєкту, їхніх ідеологічних уподобань, знань та наявності й доступності артефактів.
— Як саме до вашого музею потрапили фотографії Сінного ринку столітньої давнини, які є частиною виставки?
— Усі фото, використані в експозиції, залучені із фондів Музею історії міста Києва. Первинне ознайомлення з ними відбулося через електронну базу даних експонатів Музею історії міста Києва.
— Чи відомо щось про авторів цих світлин?
— Нічого не відомо. Фото датуються кінцем ХІХ століття.
Анонімність автора — поширена ситуація для фотографії кінця XIX — початку ХХ століття. Водночас саме такі світлини часто мають особливу цінність, адже створювалися не як мистецькі роботи, а як документ часу.
— Які деталі на фотографіях найбільше допомагають відтворити атмосферу того часу?
— Колорит передають, мабуть, усі фото без винятку. Можливо, окрему увагу привертають образи підвод із сіном як такі, що мають стосунок до назви Сінного ринку.
— Чи вдалося ідентифікувати сучасні локації, зображені на старих знімках?
— Так, частково, хоча в експозиції ця ідея слабо представлена. Встановлено локації Сінного ринку та Стрітенської церкви. Вартувало б розвинути цю ідею в окрему інсталяцію.
Подібне зіставлення минулого і сучасності сьогодні дедалі частіше використовують музеї світу. Воно допомагає відвідувачам побачити, як змінювався знайомий міський простір, і зрозуміти, що історія не існує окремо від сьогодення.
— Чи змінювався Сінний ринок протягом існування?
— Звісно, він зазнав змін іще з часів Київської Русі. Після монгольської навали він втратив своє значення. Пізніше, наскільки я розумію до середини ХІХ століття ринок насамперед був місцем торгівлі сіном, але звідтоді перетворився на місце торгу різноманітними товарами, передусім продуктами сільського господарства. Окрема сторінка в його історії починається після перенесення ринку за адресою: вул. Бульварно-Кудрявська, 17, і побудови тут великого критого ринку. У 2005 році ринок знесли у зв’язку з аварійним станом.
— Яку роль 100 років тому відігравали такі ринки в соціальному та економічному житті Києва?
— Ту саму, що й зараз. Це місце, де можна придбати товари, особливо свіжі овочі й фрукти. Можливо, раніше вагомішою була їхня функція як місця комунікації й отримання новин.
Як народжується музейна експозиція
Для більшості відвідувачів виставка починається з відкритої експозиційної зали. Однак перед цим відбувається велика дослідницька робота: пошук експонатів, вивчення архівів, атрибуція предметів і формування концепції.
Кураторами виставки стали Ольга Король, Віталій Огієнко та Олександр Візерський. Пошук архівних документів і рідкісних фотографій здійснив Олександр Візерський, який залучив до експозиції низку історичних джерел.
— Розкажіть, як часто музей отримує приватні фотоархіви від мешканців міста.
— Думаю, що доволі часто, хоча здебільшого йдеться про окремі артефакти, а не повноцінні архіви. Зокрема, нещодавно музей отримав архів Дінори Мазюкевич, який перебував у розпорядженні українського літературознавця та бібліографа Юрія П’ядика.
Не менш важливими є і відкриття, які народжуються вже під час підготовки експозиції.
— Які останні знахідки стали найнесподіванішими для дослідників?
— Для мене це була не знахідка, а розуміння, що хороша експозиція має постійно вдосконалюватися, зокрема і за результатами спостереження за відвідувачами.
Особливістю нинішньої експозиції стало поєднання класичних музейних предметів із сучасними мультимедійними рішеннями.
— Що, на вашу думку, найбільше здивує відвідувачів цієї експозиції?
— Мабуть, найбільший інтерес викликають технологічні рішення, зокрема «оживлені» історичні фото та хроніка 1917 року.
Окремий розділ виставки присвячений подіям Української революції 1917–1921 років. Саме на Кудрявці розміщувалися казарми Січових Стрільців, а район став свідком драматичних подій боротьби за українську державність. Архівні фотографії того часу доповнюють історію місцевості, показуючи, як Київ змінювався у вирі політичних потрясінь.
Однією з найбільших атракцій нашої нової виставки «Передмістя у центрі міста», присвяченої історії Кудрявця, є «оживлені» історичні фотографії Українських Січових Стрільців. Їхні казарми у 1917–1918 роках розміщувалися за адресами: вул. Львівська, 24 (нинішня вул. Січових Стрільців, 24) та Вознесенський узвіз, 20.
Такі «оживлені» світлини завжди наближають сучасників до реальної історії.
Фото «оживив» львівський автор і фотограф Юрій Мартинович. Відео з цими фотографіями розміщене на YouTube-каналі «Історії Юри Мартиновича».
Світлини Січових Стрільців походять із фотоархіву «Легіон Українських Січових Стрільців», створеного на основі оцифрованих зображень з оригінальних фотонегативів на склі (кліше) та фотографій, що зберігаються в архівах Українського музею та Бібліотеки у Стенфорді (УМБ; UML), Наукового товариства ім. Шевченка в Америці (НТШ-А; NTSh-A) та Української вільної академії наук у США (УВАН).
Більше про цю колекцію можна прочитати в попередніх інтерв’ю для Тижня із Василем Лопухом, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н.:
- Фотоархів Українських січових стрільців. Розмова з Василем Лопухом, якому вдалось оцифрувати світлини
- Фотоархів Українських січових стрільців: нові знахідки та перспектива досліджень | Розмова з Василем Лопухом
- Фотоархів УСС поповнився унікальними колекціями та сімейними архівами. Розмова з Василем Лопухом
До експозиції увійшли матеріали з фондів Музею історії міста Києва, а також документи, що стали доступними завдяки співпраці з архівами та партнерами проєкту. Значна частина музейної роботи — опис фондів, пошук документів, звіряння дат, атрибуція фотографій, підготовка експозиції — залишається непомітною для відвідувача. Саме ця кропітка праця дозволяє показати історію не фрагментарно, а як цілісну розповідь.
