У національній пам’яті громадян України голодування 1932–1933-го вилилося в суцільний голодний мор. Насправді слід розрізняти голодування, спричинені а) хлібозаготівлями 1930–1931 років та б) каральною акцією останнього кварталу 1932-го — першої половини 1933-го, яку її ініціатор Іосіф Сталін назвав у листопаді 1932 року «нищівним ударом по білогвардійцях і петлюрівцях».
Україна більше, ніж інші регіони, опиралася суцільній колективізації сільського господарства, що починалася в комунній формі. Це засвідчує статистика антирадянських повстань. У березні 1930-го Сталін змушений був на півроку припинити колективізацію, а потім продовжив її в артільній формі, тобто дозволив колгоспникам мати присадибне господарство. Караючи селян за опір, він накладав на Україну з 1930 року непідйомні хлібозаготівельні плани, які виконувалися реквізицією зерна. Продрозверстка з урожаю 1931-го потягла за собою смерть від голоду в першій половині 1932 року десятків тисяч українських селян. Однак кінцевою метою сталінського терору ще не було вбивство їх невизначеної кількості, щоб змусити підкоритися всіх інших. Навпаки, влада постаралася зменшити смертність відмовою від експорту та навіть імпортом невеликих партій зерна.
У січні 1933-го Сталін (так само як Лєнін у березні 1921 року) замінив продрозверстку продподатком і таким чином зупинив назріваючий колапс сільського господарства. Одночасно він завдав «нищівного удару по білогвардійцях і петлюрівцях» в Україні та на Кубані. Ця каральна акція складалася з чотирьох ланок: конфіскації всього продовольства тривалого зберігання; заблокування селян у місцях проживання; інформаційної блокади; продовольчої допомоги через колгоспи та радгоспи в процесі посівної кампанії 1933-го. В останні місяці 1932 року механізм «нищівного удару» був апробований у колгоспах і селах, поставлених на «чорну дошку» за невиконання хлібозаготівельного плану, а з початком січня конфіскація будь-якої їжі поширилася всією територією України та Кубані.
Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору
Суть «нищівного удару» полягала в навмисному створенні умов, несумісних із життям. Під сталінський терор одночасно підпали національна інтелігенція та церква. Проте найбільше постраждало українське селянство. Розгортаючи превентивні репресії, Сталін скористався лєнінським досвідом приборкання антирадянських повстань. Походження «нищівного удару» пов’язане з протистоянням влади та селянства на переламі 1920–1921-го.
Лєнінська продрозверстка
Лєнін заборонив вільну торгівлю між містом та селом і запровадив централізований розподіл продовольства для міського населення та Червоної армії за допомогою примусового вилучення селянської продукції. Не бажаючи віддавати плоди своєї праці державі практично безплатно, селяни зменшували обсяги посівів зерна до рівня, який задовольняв тільки потреби власних господарств. У відповідь держава реквізувала призначену для власних потреб продукцію, прирікаючи селян на голодування.
Найсерйозніший опір політиці продрозверстки чинили українські селяни. Село було перенасичене зброєю, що залишалася після війни. Коли Лєнін спробував доповнити продовольчу розверстку посівною, щоб запобігти катастрофічній деградації сільського господарства, селяни виявили готовність повернути цю зброю проти більшовиків. До придушення повстанського руху російський уряд поставився як до відповідальної воєнної кампанії. У 1920 році в Україні було розміщено в шести арміях близько мільйона багнетів і шабель. На боротьбу з повстанським рухом, який більшовики називали «куркульським бандитизмом», Кремль кинув найбоєздатніші частини. Використання регулярної армії в боротьбі із селянством ставило під знак запитання всі попередні успіхи більшовиків у громадянській війні. Підкорити селянство влада не спромоглася. Ось картинка з натури, відбита в телеграмі Міхаіла Фрунзе від 13 лютого 1921-го Льву Троцькому: «Основною причиною кризи є повний параліч транспорту в Україні. Усі вантажі стоять у дорозі, ні до баз фронту, ні до частин майже нічого фактично не надходить. У самому Харкові гарнізон систематично голодує».
Ліквідувати махновщину. Голод 1921 року спричинив остаточне згасання повстанського руху на Півдні України
Воєначальник, яким був Фрунзе, міг вважати, що коренем кризи був транспортний колапс. Однак її обумовлював не брак вугілля на залізницях, так само як і не брак хліба на шахтах. Це були наслідки руїни, що охопила всі галузі економіки внаслідок розриву ринкових зв’язків між містом і селом. Лєнін зрозумів нарешті небезпеку війни із селянством. У березні 1921 року він замінив продрозверстку продовольчим податком. Так почалася нова економічна політика (НЕП).
Хлібозаготівлі в умовах катастрофічної посухи
У 1921-му в основних хлібовиробних регіонах — Поволжі, Північному Кавказі й південних губерніях України — сталася катастрофічна посуха. Її руйнівна дія поєдналася з розрухою в сільському господарстві України внаслідок семи років майже безперервних воєнних дій. На врожаї позначилося також зменшення обсягів посівів під впливом продрозверстки.
Яким був урожай зернових 1921‑го? Відомості української та російської статистики в цьому питанні кардинально різнилися. ЦСУ РСФРР оцінило врожай у 633 млн пудів, а ЦСУ УСРР — у 277 млн пудів. На VІІ Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1922 року) нарком земельних справ Іван Клименко назвав істотно меншу цифру — 200 млн пудів.
Читайте також: Роздратування голодом
Суперечку можна було розв’язати перевіркою первинної статистики. Чому український уряд не потурбувався про таку річ, знаючи, що Москва наполягатиме на вивезенні максимальної кількості зерна? 18 травня 1921-го Владімір Лєнін телеграфував голові українського уряду Християну Раковському: «Питання життя і смерті для нас — зібрати з України 200–300 млн пудів». Якраз Раковський потурбувався про це напередодні жнив. На його пропозицію політбюро ЦК КП(б)У 11 червня ухвалило таку постанову: «Запропонувати губкомам мати нагляд, щоб органи НКЗ (наркомату земельних справ. — Авт.), НКП (наркомату продовольства. — Авт.) і Статбюро регулярно надсилали відомості про врожай раз на тиждень». Не обмежуючись цим, Раковський затвердив постанову про відрядження в неврожайні губернії комісій для виявлення дійсного стану сільського господарства. Однак цю постанову за вказівкою з центру було скасовано ВУЦВК, як повідомив пізніше Раковський, «із суто політичних міркувань: не створювати паніки».
Україні затвердили продподаток з урожаю 1921 року обсягом 117 млн пудів і зобов’язали республіку погасити борг за продрозверсткою з урожаю 1920-го, а всього віддати 171 млн пудів зернових. Зимова продрозверстка розгорталася уповільнено. У січні 1921 року в Російську Федерацію надійшло 142 тис. пудів зерна, у лютому — 247 тис. пудів. У березні, коли на село пішли збройні робітничі загони, поставки в Росію збільшилися до 1114 тис. пудів, але у квітні знову впали до 132 тис. пудів. За допомогою збройної сили в травні вдалося відправити 522 тис. пудів. Однак травневий план поставок Україна не виконала, і Раковський дістав по партійній лінії догану «за недостатньо енергійну профроботу».
У липні на Півдні України почалися жнива, а з ними й продподаткова кампанія. Селяни затято опиралися заготівельникам, які намагалися вивезти мізерний урожай. На початку липня до стягнення продподатку долучився Лєнін. Він запропонував «мобілізувати в Поволжі молодь до армії в кількості близько 500 тис. багнетів і розташувати ці півмільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи надто зацікавлені в ній, особливо ясно усвідомлюючи та почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні». Реалізувати цей підступний задум виявилося технічно неможливо через цілковиту дезорганізацію життя в голодуючому регіоні. Поволзькі селяни самі покидали уражену посухою місцевість і прямували пішки (залізниці були паралізовані) в інші регіони. 439 тис. біженців знайшли притулок в Україні. Якраз ними опікувалася створена в липні 1921-го Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол) при ВУЦВК.
Становище на Півдні України було не менш трагічним, ніж у Поволжі. У 21 повіті п’яти губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької та Донецької) селяни не зібрали того, що посіяли. У 10 інших повітах п’яти губерній збір хлібів не перевищував 5 пудів на душу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не померти голодною смертю.
25 повітів Наддніпрянщини зібрали в 1921 році від 5 до 10 пудів зерна на душу. Виконуючи розверстку з торішнього врожаю та сплачуючи натуральний продподаток, селяни цих повітів віддавали державі чималу частину власного продовольчого запасу. У 46 повітах Наддніпрянщини (25 лівобережних і 21 правобережному), тобто на половині території республіки чистий збір зернових перевищував 10 пудів на душу сільського населення. Але посівні площі в них під впливом продрозверстки було зменшено. Ці повіти за кращих часів не давали багато товарного хліба, тепер же їм доводилося заступити уражені посухою основні зони товарного хліборобства.
Хлібних лишків із половини території республіки не вистачало, щоб підтримати розміщену в ній армію, міста та робітничі селища, біженців із Поволжя, міста Центральної Росії, голодуюче Поволжя та п’ять власних злиденних губерній. У цій ситуації Москва розробила свою систему пріоритетів. Російський уряд потурбувався про забезпечення мінімальної, часом голодної норми споживання для робітничого класу та армії, якоюсь мірою потурбувався про поволзьких селян. Але про голодних українських селян у Кремлі постаралися забути. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України. 4 серпня 1921-го політбюро ЦК КП(б)У ухвалило таку резолюцію: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклики до боротьби з голодом у Росії та боротьбу з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».
Про яку допомогу йшлося? 12 серпня Лєнін підписав постанову Ради праці та оборони про застосування надзвичайних заходів під час вилучення продподатку, що передбачало введення до волостей і сіл, які опиралися заготівельникам, військових частин. Останні мали під час збирання натурального продподатку «вживати найрішучіших заходів примусового характеру».
Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні
Супроводжувані військами заготівельники вторглися в голодуючі губернії. Зокрема, у Вознесенському повіті вони керувалися інструкцією такого змісту: «Взяти в кожній волості від 15 до 25 чол. заложників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заложників має бути осуджена аж до застосування вищої міри покарання — розстрілу, після чого буде взято наступну групу».
Місцева влада не розуміла причин бездіяльності уряду в боротьбі з голодом у південних губерніях, так само як запровадження інформаційної блокади. Донецький губвиконком 30 січня 1922 року телеграфував у Харків: «Голод в Донбасі набрав у Маріупольському, Гришинському, Таганрозькому повітах жахливих розмахів. Голодує до п’ятисот тисяч осіб. Селяни у відчаї риють собі могили, не відчуваючи реальної допомоги. Досі з центру не одержано ані зернини». Якраз у цей час Лєнін повідомляв місцеві органи влади, що в Донбас доставлено тримісячний запас хліба, щоб підтримати кам’яновугільну промисловість. Проте ним постачалися шахти, а не села. Із сіл Донеччини хліб якраз забирали. До 15 січня 1922-го з губернії було викачано 120 тис. пудів зерна.
Іноземна допомога
Незважаючи на щораз вищу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по допомогу до міжнародної громадськості. Вона першою звернулася до радянських властей, як тільки дізналася про катастрофічну посуху. На початку липня 1921 року вчений і громадський діяч Фрітьйоф Нансен запропонував наркому закордонних справ РСФРР Ґєорґію Чічєріну допомагати продовольством населенню Петрограда. Потім до наркома звернувся керівник Американської адміністрації допомоги (АРА) Герберт Гувер. Ця позаурядова благодійницька організація діяла в Західній Європі з 1919-го, використовуючи величезні продовольчі запаси американського експедиційного корпусу, залишені після війни.
Міжнародна допомога. Американську адміністрацію допомоги (АРА) на чолі з Гербертом Гувером допустили в Україну лише в 1922-му, на Поволжя — на півроку раніше
Лєнін змушений був дати згоду, хоч ідея буржуазної допомоги йому не подобалася. Щоб збалансувати класову структуру іноземної допомоги, він підключив до цієї справи Комінтерн. Так виник Міжнародний комітет допомоги голодним у Росії (Міжробдоп). Починаючи з 20 серпня, у Поволжі розгорнулася масштабна благодійницька акція АРА. Проте в Україну іноземних рятівників не запрошували. Республіка прямо-таки вирувала комісіями допомоги голодуючим — відомчими й територіальними. Їхня активність була скерована на Поволжя, а в межах України — на біженців із Поволжя. Коли сотні тисяч селян в південних губерніях стали гинути від голоду, більшовики України виступили проти замовчування трагічної ситуації. Під час обговорення звіту Центрального комітету, із яким виступив у грудні 1921 року на VІ конференції КП(б)У Раковський, Микола Скрипник заявив: «Хіба це не було очевидним, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання. Йшов тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо вочевидь помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що у нас, в нашій благодатній Україні — голод». Тоді ж відбувся VІІ Всеукраїнський з’їзд рад, на якому зі звітом ЦК Допгол виступив Григорій Петровський. Змушений викручуватися, він дав таке хитромудре пояснення: «На Україні внаслідок більш сприятливого врожаю попереднього року, незважаючи на однаковий з Поволжям вплив посухи на врожай 1921 року, гострий продовольчий нестаток дав себе відчути тільки з пізньої осені. І до початку зими 1921 року в степах житниці федерації стався той же жахливий кошмар, що холодить кров, в тій же жахливій і моторошній різноманітності його картин, що й на Поволжі».
Петровському вторив Раковський. У довірчому листі до Лєніна від 28 січня 1922-го він писав із наголосом не на «помилці», про яку казав Микола Скрипник, а на «злочині»: «Я повинен констатувати, що стосовно продовольчих і посівних потреб наших голодуючих губерній ми виявили злочинну недбалість. […] Це відбувалося тому, що ми в першу чергу мали на увазі Радянську Росію і Донбас».
Керівники УСРР висували різні причини «злочинної недбалості». Григорій Петровський — наявність великих запасів торішнього врожаю в південних губерніях України, Християн Раковський — пріоритетність Росії та Донбасу в турботах уряду про голодуючих. Однак наведені факти не пов’язані з колосальною смертністю на українському Півдні, яка сягала, за дуже орієнтовними підрахунками, що їх наводить у своїй монографії Олександр Гладун, близько 900 тис. осіб (Нариси з демографічної історії України ХХ століття. — К.: Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи, 2018. — С. 158).
Читайте також: Гарет Джоунз – самовидець янгола голоду
Справді, чим пояснити різнобій в оцінці врожаю 1921 року статистичними органами України та Росії? Чим пояснити заборону перевірки реального стану справ із врожайністю у південних губерніях України? Чим пояснити драконівські методи вилучення зерна за продподатком в охоплених катастрофічною посухою губерніях? Чим пояснити інформаційний вакуум щодо голодуючих українських селян, який тримався до 16 січня 1922-го? Того дня політбюро ЦК КП(б)У доручило своєму агітаційно-пропагандистському відділу та ЦК Допгол вжити заходів, щоб у пресі з’явилося «якнайбільше відомостей про голод на Півдні України». Центральному органу ЦК газеті «Коммунист» було доручено надіслати в голодуючі губернії кореспондента для висвітлення наявного там становища.
І, нарешті, головне: чим пояснити недопуск іноземних благодійних організацій у південні губернії України протягом другої половини 1921 року, коли там вмирали лютою смертю сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей? З боку очільників Кремля не вимагалися організаційні зусилля або матеріальні засоби для радикального виправлення становища. Потрібна була лише їхня добра воля. Однак Раковський тільки 10 січня 1922‑го спромігся укласти з АРА угоду, аналогічну підписаній російським урядом у серпні 1921 року.
Відповідь на всі запитання
Наявність антирадянських повстань в опанованій більшовиками Україні радянська історіографія не заперечувала. Та і як вона могла це робити, коли радянську владу в середині 1919-го було ліквідовано під впливом не так наступу білогвардійців, як повсюдних антирадянських повстань, спричинених продрозверсткою та прагненням більшовицького керівництва насадити в селах комуни? Як можна було замовчати присутність в Україні потужної армії Нестора Махна, який боровся з усіма політичними силами та їх збройними формуваннями, але час від часу укладав угоди з більшовиками?
У звіті уряду УСРР на VІ Всеукраїнському з’їзді рад стверджувалося, що 1921-го в справі «замирення» села зроблено більше, ніж за весь попередній період. Всеукраїнська НК подала відповідну статистику: за 10 місяців року було виведено з боротьби різними засобами 444 отамани, серед них убито в боях 189, розстріляно дев’ятеро, заарештовано 84, добровільно з’явилося з повинною та було амністовано 162. Більша частина тих, хто з’явився з повинною, припадала на другу половину року. Чому саме так?
Читайте також: Голодомор як геноцид: якою мусить бути доказова база?
Радянська історіографія відповідала на це так: повстанський рух почав спадати, коли селяни відчули благотворний вплив нової економічної політики. Але ж методи хлібозаготівель не змінилися в розпачливій ситуації голодного року. Куди переконливішим є пояснення, що випливає з досвіду боротьби Нестора Махна. Переслідувані кавалерійськими та броньовими частинами Червоної армії махновці зібралися 21 липня 1921-го на нараду в селі Ісаївка Таганрозького повіту. Обговорювалося питання: у якому регіоні продовжити боротьбу? «Батько» спробував змінити звичний, але небезпечний через насиченість військами регіон і вчинив рейд по донецьких і поволзьких степах. Та в умовах голоду, що наближався, політична активність селянства впала практично до нуля. Ніким не підтриманий, Махно змушений був повернути тачанки на захід. Він перетнув спочатку Дніпро, а потім Дністер й опинився у вигнанні, у Румунії.
Лєнін вважав природний катаклізм, який уразив непокірну Україну, своїм найкращим спільником у придушенні «куркульського бандитизму». Щоб поглибити голодування, у селян південних губерній забирали в рахунок продподатку останню зернину. Щоб голодування тривало, відбираючи людські життя, в Україну не допускали іноземні благодійні організації. Голодний селянин не міг протистояти владі. Уперше більшовики у своїй багатобарвній терористичній практиці застосували розправу голодом.
Закордонна допомога тривала з березня 1922-го по червень 1923-го. У серпні 1923 року, коли іноземні організації повністю розгорнули свою роботу, вони харчували 1,8 млн жителів неврожайних губерній проти 400 тис., забезпечуваних ЦК Допгол при ВУЦВК. Отже, роль іноземних організацій була вирішальною. Тогочасна преса високо підносила роль міжнародної пролетарської солідарності. Натомість значення АРА та інших «буржуазних» організацій применшувалося. Однак статистика правильно розставляє акценти: за період своєї діяльності Міжробдоп видав голодуючим в Україні 383 тис. пайків, місія Нансена — 12,2 млн, АРА —180,9 млн.
У 1922-му в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж попереднього року. Величезний недосів у південних губерніях унаслідок господарського розорення селян було частково перекрито приростом посівних площ на Правобережжі та Лівобережжі. Але республіка змушена була відрахувати з урожаю 1922-го понад 10 млн пудів зерна на експортні ресурси. Це невелика кількість, але й вона могла б полегшити становище голодуючих. Та в Москві зобов’язали українських керівників розпочати перерваний війнами експорт хліба, щоб отримати валюту. Як експорт хліба, так і поставки в Росію призвели до того, що голод у південних губерніях протримався протягом усього 1922 року й тривав у першій половині 1923-го.