Передбачати майбутнє — нездійсненна мрія людства. Навіть в епоху новітніх технологій і штучного інтелекту ніхто не може впевнено сказати, що чекає на нас через рік, місяць чи навіть завтра. Проте в час міжнародної турбулентності, геополітичних зсувів, глобальних кліматичних змін і пандемії хочеться бодай трохи зазирнути за горизонт і дізнатися хоча б про сценарії, за якими може розвиватися міжнародна система, а також про те, як вони можуть позначитися на долі України.
Основні тренди засвідчують — світ перебуває в доволі хиткому стані. Насамперед це відбувається тому, що міжнародні відносини досі залишаються вразливими до гібридних загроз. А їхні джерела дедалі більше диверсифікуються. Хороша новина: США та ЄС щоразу більше розуміють природу таких загроз, вчаться протидіяти впливу на політичні процеси, стримують поширення дезінформації та маніпуляцій і працюють над раннім виявленням, комплексним аналізом, підвищенням стійкості та превенції до гібридних інструментів. Погана новина: не всі держави погоджуються з Україною в тому, що головним призвідником гібридних клопотів є Росія. Комусь таким видається Китай, комусь міжнародні терористи, комусь кіберзлочинці. Ну а найбільший ризик — те, що за відсутності суголосності між світовими акторами їхні ресурси можуть розпорошуватися, а Україна — може опинитися поза межею дії інструментів протидії гібридній війні, які розробляють наші західні партнери.
Читайте також: Світові ЗМІ про путінський ультиматум: Україна платить ціну за нездатність Заходу захистити принципи, закріплені після холодної війни
Ще одним тригером хиткості міжнародної системи стала пандемія COVID-19. Звісно, світ уже трохи оговтався від першого шоку. Проте пандемія запустила маховик багатовимірних наслідків: світова економіка навряд чи швидко зростатиме в умовах невизначеності й появи нових штамів. Подекуди невдала «вакцинна дипломатія» випустила з пляшки джина національного егоїзму. І відтак, перед викликами, які легше подолати гуртом, кожна держава світу може опинитися наодинці. Добре, якщо вона є стійкою та заможною. Гірше тим, хто таким не є і не може сподіватися на підтримку союзників.
Трансатлантичні відносини, які донедавна були взірцем союзництва, теж зазнали удару національного егоїзму. Берлін намагається зберегти франко-німецький тандем, Париж шукає союзників у Римі. Вашингтон спирається на AUKUS — і все це тоді, коли Росія нахабно вимагає розпустити НАТО. А сам Альянс працює над Стратегічною концепцією на наступні десять років, проте поки що незрозуміло, наскільки амбітною вона буде.
а всіма цими коливаннями уважно спостерігають у Пекіні. Китай не прагне колапсу міжнародної системи, що дала йому змогу підійнятися до лав світових лідерів, але й залишатися на другій сходинці більше не хоче. Дуга напруги між США та КНР посилюватиметься. А разом з нею — й потреба інших держав обирати між цими центрами впливу.
Це стане викликом для Брюсселя, який, зберігаючи економічну співпрацю з Китаєм і помірно поглиблюючи безпекову співпрацю зі США, намагатиметься посилити власну стратегічну автономію. ЄС акселеруватиме процеси з формування власних безпекових програм на кшталт PESCO. Європейці намагатимуться позбутися критичних залежностей у ланцюгах постачань і торговельних відносинах. Водночас ЄС маневруватиме задля уникнення гострої ескалації й зі США, і з Китаєм, з огляду на необхідність забезпечити економічне зростання, істотно підірване пандемією COVID-19.
Схожу модель обиратиме й багато держав Азії. Японія, яка схильна поглиблювати співпрацю з Вашингтоном, ґрунтуючись на безпекових інтересах та ідеологічних цінностях, усе ж уникатиме прямої конфронтації з КНР. Об’єднання АСЕАН намагатиметься втримати баланс між США та Піднебесною і дотримуватися принципу нейтралітету, а також замість підтримувати одну зі сторін глобального протистояння, й далі обережно співпрацювати з обома.
Та й Україні доведеться втримувати хиткий баланс між Вашингтоном, який лишається ключовим безпековим партнером Києва, й Пекіном, з яким у нас найвищий товарообіг. Проте рано чи пізно питання остаточного вибору союзників постане з усією гостротою.
Навіть в умовах, коли міжнародна система зберігатиме відносну стійкість, ніхто не застрахований від посилення дипломатичної та міжнародно-правової «гібридності», гострих демаршів і тиску, навіть «войовничої» та «корупційної» дипломатії. Водночас що розхитанішим буде світ, то гострішими можуть виявитися кризи: політичні й мілітарні, економічні та продовольчі. Посилюючи одна одну, вони взагалі здатні вивести міжнародну систему за межі орбітальної стійкості. Тоді передбачити обриси нового світоустрою буде взагалі неможливо.
Читайте також: Обіцянки економічних санкцій та надати зброю Україні. Що сталося за три дні після ультиматуму Росії Заходу
В умовах такої турбулентності Києву відносно пощастило з тим, що відносини з Вашингтоном наступного року навряд чи зазнають кардинальних змін. Проміжні вибори до Конгресу США восени 2022-го, звісно, впливають на розвиток американської зовнішньої політики. Проте більшість програм та ініціатив, які стосуються двосторонньої співпраці наших країн, уже тепер мають двопартійну підтримку та не стикаються з політичним спротивом певної партії, і це навряд чи зміниться після виборів. Інша річ, що й за умов політичної невизначеності не варто очікувати на нові пропозиції чи розширення наявних програм. Аналогічна ситуація, найімовірніше, закріпиться й на треку євроатлантичної інтеграції України — не очікується жодних зрушень у напрямі отримання ПДЧ чи ширшої кооперації на рівні Альянсу. Проте й напризволяще Україну не кинуть — наявний рівень залученості країн — членів НАТО до стримування агресивних дій РФ зберігатиметься.
Природними є спроби України знайти додаткову підтримку у дружніх держав-сусідів і розбудувати власну «Велику стратегію малих альянсів», тож зростатиме розуміння доданої вартості регіонального гуртування, інклюзивності регіональних альянсів, необхідності представляти регіональні інтереси на глобальному рівні. Проте на цьому напрямі теж треба усвідомлювати потенційні труднощі. Характерною рисою регіону (разом з регіональними ініціативами на кшталт Вишеградської четвірки, Ініціативи Тримор’я, Східного партнерства, ГУАМ та Люблінського трикутника) залишатиметься дефіцит ресурсів і дефіцит безпеки. До того ж Росія намагатиметься зберегти власний вплив у регіоні й відтак гібридними методами підтримуватиме популістські та радикальні політичні сили в державах регіону, корумпуватиме місцеві еліти й провокуватиме внутрішньодержавні суперечки та інтриги. Також Москва докладатиме зусиль для дискредитації ідей демократії й лібералізму в державах регіону — насамперед вразливих, як, скажімо, Республіка Молдова. РФ до того ж намагатиметься руйнувати зв’язки між регіональними інтеграційними хабами та глобальними гравцями (наприклад, інвестуватиме зусилля в поглиблення суперечок між Варшавою й Брюсселем, Анкарою та Вашингтоном тощо). Водночас Москва підживлюватиме дружні до себе режими (як-от економічними й енергетичними інвестиціями в Угорщину, посиленням військової присутності у Вірменії).
Та й до України Росія не залишиться байдужою. РФ і далі дестабілізуватиме соціально-політичну ситуацію в Україні за допомогою гібридних інструментів тиску: маніпулюватиме обсягами транзиту газу та блокуватиме постачання вугілля й електроенергії до України, шукатиме домовленостей з українськими олігархами, саботуватиме переговорні процеси й нарощуватиме постачання нового озброєння на окуповані українські території. Саботуючи переговори в «нормандському» й «мінському» форматах, РФ шукатиме шансу домовитися без участі Києва у двосторонніх треках із ФРН, Францією та США, а Білорусь остаточно перетвориться на плацдарм для додаткового тиску на нашу державу.
Якщо Київ зберігатиме проактивність, ми маємо шанси подолати «глобальні буревії». Проте для цього треба докласти зусиль на низці напрямів.
Читайте також: Девід Кремер: Нам треба номінувати когось, хто нестиме порядок денний президента Байдена щодо підтримки України проти загрози з боку Москви
В економіці слід підсилити рівень регіональної співпраці, сфокусуватися на створенні міжнародних об’єктів торговельної інфраструктури з використанням сучасних технологій, регіонального хабу з питань продовольчої безпеки на засадах сталого розвитку, організації виробництв медичних товарів тощо. У сфері регіональної безпеки — запропонувати чорноморським країнам обговорити поточний стан справ задля вироблення спільного бачення політики Альянсу та представлення його в новій Стратегічній концепції НАТО до 2030 року. Доречно також ініціювати створення безпекових форумів на полях самітів регіональних об’єднань на кшталт Бухарестської дев’ятки, Ініціативи Тримор’я, Люблінського трикутника. Виправданим буде посилення політичної та військової співпраці з Туреччиною, а також посилення співпраці з чорноморськими країнами в енергетичній сфері, зокрема у сфері розвитку відновлювальних джерел, використання водню й видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря.
Звісно, не слід забувати і про глобальних партнерів — необхідно розробити дорожню карту ЗВТ з Великою Британією на 2022–2025 роки та підготувати меморандум щодо розвитку берегової оборони як продовження Угоди про стратегічне партнерство зі Сполученим Королівством. У відносинах з КНР варто зберігати партнерство в економічній сфері та питаннях охорони довкілля й водночас мінімізувати співпрацю в безпековій сфері та синхронізувати інвестиційний скринінг з відповідними європейськими процедурами, а у відносинах зі США — посилити трек парламентської дипломатії.
Попри відсутність чітких політичних сигналів з боку Брюсселя щодо перспективи членства й готовності до диференційованого підходу в рамках Східного партнерства, доцільно посилювати співпрацю між членами Асоційованого тріо за пріоритетними напрямами. Київ має демонструвати лідерство у групі, виступаючи адвокатом ініціатив перед Брюсселем та беручи активну участь у роботі Конференції щодо майбутнього Європи й демонструючи готовність приєднатися до більшості оборонних і безпекових ініціатив ЄС, відкритих для третіх сторін.
Що ж до Росії, то тут, як і досі, слід докладати зусиль для формування превентивних санкційних пакетів, порушувати на рівні Ради Безпеки ООН та ОБСЄ питання про неприпустимість нарощувати російську військову присутність у Білорусі та політичну відповідальність Москви за всі безпекові провокації, що йдуть з території РБ.
Загалом усе вказує на те, що легким 2022 рік не буде. Проте попереджений означає озброєний. І, звісно, ніхто не може впевнено сказати, що чекає на нас у майбутньому, проте кожен може зробити внесок у те, щоб майбутнє для України настало.