Останній етап перебування в російсько-радянській імперії віддалився майже на три з половиною десятиліття. Більшість наших співвітчизників бачила в дорослому житті тільки тривалий брежнєвський застій і коротку ґорбачовську «перебудову». Одразу виникає запитання: чи була перебудова насправді, чи під цим терміном приховувалося щось інше?
Команда реформаторів, яку зібрав Міхаіл Ґорбачов, бажала перебудувати наявний лад на «соціалізм із людським обличчям». Однак комплекс заходів, спрямованих на порятунок цього ладу, що назвали перебудовою, не спрацював, бо лєнінсько-сталінський комуносоціалізм до неї не надавався.
«Гонки на катафалках»
Останні роки життя Леонід Брежнєв тяжко хворів і просився відійти від справ. Проте жоден член кремлівського керівництва не знав, що з ним станеться, коли з’явиться новий генсек, і Брежнєва на пенсію не відпускали. У травні 1982-го, коли стан здоров’я генерального секретаря геть погіршився, Юрій Андропов залишив посаду голови КГБ СРСР і перейшов на роботу в секретаріат ЦК КПРС.
Брежнєв помер у листопаді 1982‑го у віці 76 років. Кандидатура нового керівника держави визначалася тільки тими й тільки серед тих, хто входив до політбюро ЦК КПРС. Керманичем СРСР став Юрій Андропов. Після його смерті на чолі колективного керівництва опинився маловідомий у країні апаратник — 73-річний Костянтин Черненко. У березні 1985-го він теж помер.
Глави держав почали звикати до раптових змін у розкладі роботи, щоб устигнути на поховальну церемонію в Москві. Журналісти з похмурою іронією заговорили про «гонки на катафалках». Коли 71-річний перший секретар Московського міськкому КПРС Віктор Ґрішин висунув свої претензії на верховну владу, він не знайшов підтримки. Синкліт геронтократів, а слідом за ним пленум ЦК КПРС віддали перевагу наймолодшому — Міхаілу Ґорбачову.
Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР
Останній розпочав на Ставропольщині кар’єру партійного працівника, маючи бездоганну анкету: помічник комбайнера, диплом юрфаку МДУ у 24 роки, диплом економфаку Сільгоспінституту, здобутий заочно. Він працював на комсомольських посадах, у 1966-му став першим секретарем міськкому партії, через два роки перейшов до апарату крайкому й протягом 1970–1978-го очолював партійну організацію Ставропольського краю. Хронічно хворому Андропову лікарі рекомендували ставропольські курорти, де його зустрічав і оточував увагою перший секретар крайкому. Унаслідок впливових знайомств у Кремлі Ґорбачов у 40 років став членом ЦК КПРС, у 47 — секретарем ЦК КПРС, у 48 — кандидатом у члени політбюро, у 49 — членом політбюро ЦК КПРС.
За п’ять років роботи у складі колективного керівництва Ґорбачов зав’язав дружні стосунки з більшістю колег. Юрій Андропов бачив у ньому свого наступника, але після його смерті команда покійного Брежнєва проштовхнула на посаду генсека Черненка. Коли останній помер, Ґорбачов уже не проґавив шанс і домовився про підтримку з патріархом вищої номенклатури 76-річним Андрєєм Ґромиком. Той через свій вік готовий був задовольнитися посадою голови Президії Верховної ради СРСР.
Коли члени політбюро ЦК зібралися, щоб розглянути питання про кандидатуру генерального секретаря для її затвердження пленумом ЦК, Ґромико неочікувано піднявся, не даючи іншим можливості вступити в розмову, і заявив: «Коли заглядаємо в майбутнє, — а я не приховую, що багатьом із нас уже важко туди заглядати, — ми повинні ясно відчувати перспективу. А вона полягає в тому, що ми не маємо права допустити жодного порушення нашої єдності». Завершуючи, він давав зрозуміти, чого чекає колективне керівництво від нового генсека: «Він володіє великими знаннями, значним досвідом, але цей досвід має бути помножений на наш».
«Перебудова» очима російських лібералів
2003 року в книжці «Был ли у России шанс?» Анатолій Чєрняєв оприлюднив створений разом із Ґєорґієм Арбатовим документ: програму дій для наступного після Брежнєва генсека ЦК КПРС. Її вони написали за день до пленуму ЦК, який обрав Андропова генсеком.
Арбатов був засновником і директором Інституту США та Канади АН СРСР, радником Брежнєва та Ґорбачова в міжнародних питаннях. А Чєрняєв працював у міжнародному відділі ЦК КПРС упродовж 1961–1986-го, а з 1986 року став радником Ґорбачова. Друкуючи програму, Чєрняєв зазначив: «Ці «фантазії» вражаюче збігаються з тим, що потім стало складовою внутрішньої та зовнішньої політики». Зберігаючи авторський стиль, наведемо з неї найцікавіші рекомендації:
«Ліквідувати брежнєвську інфраструктуру — всіх цих родичів, дармоїдів, улюбленців, усяких притягнутих із Молдови та Дніпропетровська… Вілли, заміські дачі, мисливські господарства, роздуту охорону, сотенну, якщо не тисячну челядь. Це для відродження морального права лідера.
Піти з Афганістану.
Сказати Ярузельському, щоб викручувався сам. І всім дати зрозуміти, що в Польщу не поліземо ні за яких обставин.
Прибрати СС-20 із Європи.
Приборкати військово-промисловий комплекс. Відкрито начхати на американський шантаж «Стратегічної оборонної ініціативи» (СОІ) та зменшити чисельність армії вчетверо.
Відпустити всіх дисидентів за кордон на чолі із Сахаровим — і тих, хто сидить, і тих, кого Андропов ще не встиг посадити.
70–80% міністрів — на пенсію.
Реальну самостійність республікам, зокрема автономним.
Дати більше прав пресі, зокрема щодо критики партійних інстанцій…».
Читайте також: Вибори і Великий терор
Чєрняєв цитував цю програму нарочито недбало (мовляв, фантазії), а те, що багато її пунктів збігалося з політикою Ґорбачова, пояснював так: «Ідеї програми були очевидні для кожного, хто не втратив здорового глузду». Проте суть справи полягає саме в тому, що люди, які впродовж трьох поколінь жили в Спотвореному світі, здорового глузду не мали. Він міг бути в того, хто мав можливість подивитися на радянську дійсність збоку, зрозуміти неможливість співіснування комуносоціалізму з постіндустріальним суспільством і знайти для компартійно-радянської номенклатури переконливі для неї, але оманливі гасла, щоб її руками зруйнувати Спотворений світ. Саме її руками, тому що ні політичних партій (КПРС політичною силою не була), ні громадянського суспільства в країні не існувало. Цим оманливим гаслом стала «перебудова». У свідомості радянських вождів вона була адекватною звичній від часів Пьотра І політиці, що її Сталін позначив терміном «революція згори». Ґорбачов, який не раз ототожнював «перебудову» з «революцією згори», не очікував, що контрольована ним революція перетече в «революцію знизу». Сподівався на це інший — той, хто використовував безмежні повноваження генерального секретаря «втемну», як висловлюються чекісти.
Алєксандр Яковлєв як «архітектор перебудови»
Із березня 1953-го (у 30-річному віці) Алєксандр Яковлєв працював інструктором у відділі науки, шкіл і вишів ЦК КПРС. Потім навчався в аспірантурі Академії суспільних наук і стажувався в Колумбійському університеті (Нью-Йорк), після чого був відряджений до відділу пропаганди ЦК КПРС. У 1966–1973-му завідував цим відділом і входив до редколегії журналу «Комуніст». Після «крамольної» публікації в «Литературной газете», яка стала предметом осудливого обговорення в секретаріаті й політбюро ЦК, його усунули з цих посад і відправили послом до Канади. Почесне заслання тривало 10 років. 1983-го Ґорбачов побував із візитом у Канаді й посприяв поверненню Яковлєва до Москви. Можна здогадатися, про що вони розмовляли в Канаді, адже Яковлєв бачив у співбесіднику людину, яка мала шанс замінити хворого Андропова на посаді генсека. Можна здогадатися також, що програма Яковлєва сподобалася Ґорбачову, який наполіг на його поверненні. 1984 року Яковлєва було обрано депутатом Верховної Ради СРСР, а влітку 1985-го він знову став на чолі відділу пропаганди. 1986 року Ґорбачов зробив Яковлєва членом ЦК КПРС і секретарем ЦК, а в червні 1987-го — членом політбюро ЦК КПРС.
Ґєорґій Арбатов став радником Брежнєва завдяки посаді. Але немає жодного сумніву в тому, що радниками Ґорбачова обидва стали завдяки Яковлєву. Користуючись підтримкою молодого й честолюбного генсека, Яковлєв почав формувати свою команду реформаторів. Програму Арбатова — Чєрняєва ми вже бачили. Чи не була вона тільки відображенням програми Яковлєва? У цьому важко сумніватися…
1999 року в Москві було опубліковано спільну працю міжнародного колективу авторів під керівництвом Стефана Куртуа — славнозвісну «Чорну книгу комунізму». Яковлєв, який ініціював її видання російською мовою, написав замість передмови есе «Більшовизм — соціальна хвороба ХХ століття». У ньому знаходимо такі неочікувані одкровення: «Понад 40 років тому я зрозумів, що марксизм-лєнінізм — це не наука, а публіцистика — людоїдська та самоїдська. Оскільки я жив і працював у вищих «орбітах» режиму, зокрема й найвищій — політбюро ЦК КПРС при Ґорбачові, то добре уявляв, що всі ці теорії та плани були маячнею, а головне, на чому тримався режим, — це номенклатурний апарат, кадри, люди, діячі… Саме «класики» зробили мене переконаним антикомуністом, противником мракобісного, підступного своєю простотою та доступністю вчення».
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
У цьому есе можна побачити й такі рядки: «Оглядаючись назад, можу з гордістю сказати, що хитромудра, але досить проста тактика — механізми тоталітаризму проти системи тоталітаризму — спрацювала. Іншого способу політичної боротьби в нас не було: більшовизм геть заперечував будь-які демократичні перетворення, будь-яке інакодумство». А в інтерв’ю «Независимой газете» (від 2 грудня 2003-го), приуроченому до свого 80-річчя, Яковлєв висловився ще відвертіше: «Задля справи доводилося і відступати, і кривити душею. Я сам грішний: лицемірив не раз. Казав про «оновлення соціалізму», а сам знав, до чого справа йде».
Отже, можна не сумніватися: гасла «перебудова» та «оновлення соціалізму», які всерйоз сприймалися більшістю компартійно-радянської номенклатури всіх рангів, насправді були замаскованим демонтажем лєнінсько-сталінського комуносоціалізму.
Розпад зовнішньої оболонки російсько-радянської імперії
1987 року вийшла друком книжка Ґорбачова «Перебудова й нове мислення для нашої країни та для всього світу». Перекладена багатьма мовами, вона широко пропагувалася в різних країнах. «Нове мислення» проголошувало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Автор переконував, що практика оцінки міжнародних подій крізь призму конфронтації між Сходом і Заходом є відсталою. Щоб розв’язати глобальні проблеми людства, вимагалося відмовитися від протистояння військово-політичних блоків.
Бестселер доби. «Нове мислення» Ґорбачова переклали багатьма мовами світу
Прагматичний підтекст «нового мислення» полягав у тому, щоб забезпечити зменшення витрат на озброєння, які ставали непосильними. Ішлося також про те, щоб отримати від Заходу кредити, призначені для щорічного імпорту десятків мільйонів тонн зерна, а також поставки сучасної техніки та впровадження новітніх технологій.
Від попередників Ґорбачов успадкував кризову проблему з ракетами середньої дальності. На початку 1985‑го з ініціативи радянської сторони почалися переговори з президентом США Рональдом Рейґаном. Американці в попередні роки погодилися витрачати десятки мільярдів доларів на програму «Стратегічної оборонної ініціативи», яка мала захистити Сполучені Штати від радянських міжконтинентальних ракет. Після трьох зустрічей Рейґана та Ґорбачова в 1985–1987-му було укладено угоду про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності.
Ґорбачов мусив покласти край безперспективній війні в Афганістані. У травні 1988 року почалося виведення радянських військ.
Розв’язання німецького питання в 1989–1990-му припинило холодну війну. В інших країнах Центрально-Східної Європи залежні від Кремля політичні режими так само були зметені народом, тільки-но виявилося, що Радянський Союз не хоче або не може застосувати «доктрину Брежнєва». Румунський диктатор Ніколае Чаушеску, який давно дистанціювався від кремлівських патронів, зробив спробу силою придушити народні заворушення. Для диктатора та його дружини це закінчилося розстрілом.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
У лютому 1990 року військову частину Організації Варшавського договору (ОВД) було ліквідовано. У червні 1991-го припинила існування Рада економічної взаємодопомоги, а в липні того самого року — політична частина ОВД.
Крах командної економіки
Першим гаслом перебудовчої доби було пришвидшення темпів економічного зростання. Проте партійні комітети не збиралися відмовлятися від владних прерогатив у сфері управління виробництвом. Засади реформування економічного життя не виходили за межі звичних уявлень про вдосконалення управління підприємствами. Червневий (1987) пленум ЦК КПРС розглянув питання «Про докорінну перебудову управління економікою» й вирішив надати державним підприємствам можливість самостійних дій. Ступінь свободи визначався трьома ґорбачовськими «с»: самостійність, самоуправління, самофінансування. У деяких галузях підприємствам навіть дозволялося вступати у прямий контакт з іноземними фірмами. Виявилося, однак, що вони почали ухилятися від виготовлення тієї продукції, яка була невигідною. Натомість нарощувалося виробництво вигідної, але непотрібної споживачам. Отже, реформа поглибила процеси розбалансування економіки.
Одночасно робилися спроби вдосконалити функціонування колгоспно-радгоспної системи. Задля розвитку рішень ХХVІІ з’їзду КПРС (лютий 1986-го) було ухвалено постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Однак «подальше вдосконалення» полягало лише в тому, що наскрізь забюрократизована конструкція державного управління сільським господарством доповнювалася ще однією надбудовою. Це був Держагропром СРСР із підвідомчими установами до районного рівня. Жорсткий контроль за колгоспами та радгоспами не дав, однак, бажаних результатів. Продовольча проблема дедалі більше загострювалася.
Через рік після проголошення «перебудови», у квітні 1986-го, сталася Чорнобильська катастрофа. Вона серйозно позначилася на економічному стані країни. Українці надзвичайно гостро відчули небезпеку ухвалення доленосних для них економічних та екологічних рішень за межами своєї республіки.
Читайте також: Шах, мат і зрада
«Перебудова» починалася у квітні 1985-го з постанови політбюро ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом», що справді становили серйозну економічну та соціальну проблему. Однак найближчі роки показали, що впоратися з нею засобами «кавалерійської атаки» не вдалося. Фінансування соціально важливих статей бюджету стало різко зменшуватися.
Улітку 1989-го, коли виявилося, що реформа 1987 року стала каталізатором кризи, комісія на чолі з академіком Львом Абалкіним уперше висунула ідеї роздержавлення народного господарства, плюралізму форм власності та переходу до вільного ринку.
Ідея «повновладдя Рад»
Беручи курс на «перебудову», Міхаіл Ґорбачов спирався на ту політичну силу, яку очолював. Власне, інших у країні не було. Йому здавалося, що партію можна оздоровити кадровими переміщеннями та демократизацією внутрішньопартійного життя. За чотири роки — із 1985-го по 1989-й — генсек увів до політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, тобто повністю оновив цей орган влади. Однак політичний режим, установлений Лєніним 1917 року, залишався недоторканним.
Агонія. Путч 1991 року пришвидшив неминучий процес розпаду СРСР
У ситуації краху, що наближався, Ґорбачову довелося зробити наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну систему, створену свого часу під політичний режим, а, навпаки, на пристосуванні режиму під нову економічну реальність, яка виникла у світовій економіці після Другої світової війни. Ішлося про те, щоб залишити за Комуністичною партією «керівну й спрямовуючу» роль у суспільстві, але позбавити її директивних функцій і зосередити всю повноту влади в радах. «Керівна та спрямовуюча» роль партії мала реалізовуватися через обрання партійних функціонерів до рад та їхньої подальшої роботи там у виконавчих комітетах. Розрахунок був на те, що КПРС, як монопольна політична сила, витримає випробування вільними виборами, збагатиться новими керівними працівниками, висунутими населенням, і посилить свій вплив на суспільство.
Читайте також: 1956–2016: вивчені й невивчені уроки історії
На обговорення ХІХ партконференції, яка працювала в червні — липні 1988-го, було винесено питання про «повновладдя Рад». Після затвердження конституційної реформи позачерговою ХІІ сесією Верховної ради СРСР (листопад — грудень 1988 року) країна опинилася в новій політичній реальності, хоча цього не усвідомлювали ні функціонери апаратних структур, ні виборці. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917-го право наділяти владою своїх керівників.
Процес осмислення нової політичної реальності після перших вільних виборів на З’їзд народних депутатів СРСР (березень 1989 року) і до Верховних рад союзних республік та місцевих рад (березень 1990-го) тривав досить довго. Його пришвидшив серпневий (1991) путч людей з оточення Ґорбачова, які обіймали керівні посади в загальносоюзних структурах влади. Та навіть якби цього путчу не відбулося, точка неповернення до федеративного симулякру під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік» була визначена конституційною реформою 1988 року. Російсько-радянська імперія втратила спочатку свою зовнішню оболонку, а потім взагалі розпалася по периметру кордонів союзних республік.
Крах СРСР поклав край балаканині про «перебудову», «оновлену федерацію», «соціалізм із людським обличчям».