Перебраний світ

До невеликого гуцульського містечка Вашківці, що у Вижницькому районі Чернівецької області, можна потрапити двома шляхами – «трасою» або «селами». І якщо Ви мандрівник-турист, науковець-фольклорист або й просто любите цікаві місця, неодмінно маєте побувати. І не коли-небудь, а саме Старий Новий рік.

 

Хтось згадає, що карнавал масок є ще у Венеції. «Та хіба то правдива Переберія? – скажуть вам сиві гуцули. – Таж то попри нашу, шось таке собі – глина, лушпиння. От у нас…» І почнуть оповідати про давнину, коли у горах бували люті зими і перебрані ходили від хати до хати мало не по пояс у снігах. А ще – про часи нещодавні, коли «дурні москалі» хотіли заборонити Переберію, але нічого з того не вийшло, бо «своя міліція завжди поводилася чемно, а чужаки якщо пробували наводити свої порядки, то пістолети потім тижнями шукали».

 

Може це й легенди, та не один поважний вашківецький ґазда вам під чарку по-змовницьки прошепоче про своє, хоч і нетривале, перебування в «совітській» буцегарні за маланкове хуліганство…

 

 

А ще вам розкажуть про «Ївана Миколайчукового, який родом гесьде з Чорториї і який нашу Переберію у кіні показав». Хто не збагнув, поясню: йдеться про актора і режисера Івана Миколайчука, який у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» використав фрагменти справжньої Переберії. Щоправда, там гурт перебраних маланкарів очолює типовий радянський «Дєд Мороз – красний нос», але розуміємо, що без тієї данини тогочасному ідеологічному Молоху фільм навряд чи з’явився б у прокаті.

 

«Витоки буковинської Переберії сягають прадавніх язичницьких народних святкувань, суть яких – зустріч зими, завмирання природи, яка невдовзі неодмінно мусить відродитися, – пояснює завідувач кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доктор історичних наук Сергій Пивоваров. – Ці театралізовані дійства, вочевидь, опираються ще на античні звичаї влаштування процесій «ряджених» та масок на честь Діоніса, Вакха та інших веселих божків, на так звані Календи. Із прийняттям християнства ці карнавали припасовувалися до християнських свят, як, наприклад, у нашому випадку до Меланії та Василя. У більшій чи меншій мірі, такі святкування характерні для всього східно-слов’янського світу, проте настільки масовим і яскравим дійство збереглося лише у Вашківцях…»

 

Важко не погодитися з паном професором, адже і сам я мав честь протягом останніх 15-ти літ неодноразово бувати на Переберії. Парадоксально, але здається – все побачив, досхочу наспілкувався, мало не всіх «таїнств» причастився – і годі! Аж ні. Минає рік – і знову кличе дорога у цю неймовірно різнобарвну, галасливу, але загалом доброзичливу і толерантну до гостей штовханину «дідів», «баб», «циганів» з «ведмедями», «жидів», «козаків», «уланів», «дохтОрів» (з наголосом на другому «о») та, власне, самих Маланок – хлопців, перебраних на молодиць. Але це – цілком традиційні образи, які протягом віків майже не змінилися, їх можна побачити і в інших буковинських селах.

 

 

Надзвичайно поціновується у Вашківцях, так би мовити, актуальність історичного моменту – отут уже неймовірний простір для фантазії!

Політики, чиновники, світові знаменитості, кіношні персонажі – все вдало шаржоване, впізнаване і справедливо висміяне. Свого часу «ваш непокірний слуга» відсвяткував одну з Переберій в образі тодішнього прем’єра-втікача, а нині – депутата від Партії регіонів Юхима Звягільського, іншого разу розгулював у костюмі «дохторя» із саквояжем, підписаним чудернацьким ім’яреком «Лейба Марковіч Кравчук».

 

Доводилося мені бути свідком зустрічі двох величезних перебраних процесій – «весілля» і «похорону». Результати такої зустрічі виявилися продуктивними – «молодий» опинився у домовині зі свічкою в руках, а його «молоду» «панотець» повінчав з воскреслим задля такої оказії «покійником». Потім усі танцювали, підкидаючи домовину і обдаровуючи глядачів справжніми поминальними калачами.

 

Іншого року мене хапав за голову справжній «Кінг Конг» – не знаю, скільки хлопці витратили грошей, часу та здоров’я на виготовлення величезної напівмеханічної ляльки, але враження від «спілкування» з нею незабутнє…

 

 

Микола Марчук – корінний вашківчанин, йому б цілком пасувало звання ветерана маланкарського руху. Патріот, давній приятель авторів всенародної «Черемшини» – поета Миколи Юрійчука та композитора Василя Михайлюка (світла їм пам’ять!), кілька місяців свого життя щороку він витрачає на підготовку оригінального шоу від свого кута.

 

«Готуватися до Переберії починаємо заздалегідь, – розповідає пан Микола. – Актив кута є постійним, але якщо хтось хоче пристати – ніхто особливо не заперечує. Розробляємо костюми, маски, інвентар і стараємося робити усе в суворій таємниці, щоб ніхто ідеї не перехопив. Зараз модно використовувати автотранспорт – не завжди ж сюжет коней передбачає. Хоча і з кіньми нині є проблеми – за оренду іноді дорожче, аніж за який-небудь раритетний мотоцикл чи «запорожець» просять… До слова, виготовлення масок вашківчани вважають унікальним ремеслом, – дещо відхиляється від теми Микола Марчук. – Тут навіть є музей народного майстра Георгія Гараса, рівних якому в цій справі важкувато було знайти. Хіба ще про Володимира Мігована та Володимира Леонтюка говорять із великим захопленням».

 

Отже, на 13 січня усе готове до оприлюднення. Ватага – від хлопчаків до поважних ґазд – перебирається в костюми та маски відповідно до сюжету. Жінки, за традицією, участі в ритуальних дійствах не беруть. Учасники обирають собі калфу (науковці вважають, що це слово походить від східного «каліф», – прим. авт.), себто, ватага на час свят. Це він вестиме Переберію куди треба, це він збиратиме заколядовані гроші, а по закінченню цих диких днів організує забаву, на якій хлопці, як тут кажуть, «питимуть коляду»…

Але сонце схиляється – пора, панове, рушати від оселі до оселі, господарів віншуючи та відганяючи розмаїту нечисть. Тепер можна і чарчиною душу зігріти, але коректно – попереду ціла ніч і майже весь наступний день! Сюди-туди, дивися ось і ранок настає. «Ой чинчику-Васильчику, посію тебе в городчику…», – щедрують дзвінку дівочі голоси.

І десь близько полудня усі ватаги з трьох вашковецьких кутів – Гнатишиного, Затеплишного і Горішнього збираються на Хрестовій дорозі. Отут вже є що побачити, бо почути нічого, окрім неймовірного галасу, неможливо. «Тут «ведмеді» міряються силами, «діди» братаються з «циганами», «баби» шугають малоліток, а «козаки» сюрчанням свистків намагаються надати всьому тому рейваху якийсь лад», – так описав Переберію відомий на Буковині науковець і письменник Ігор Чеховський.

 

 

Наступним і, по суті, завершальним етапом Переберії є купання більшості її учасників у потічку під назвою Глибічок на Долішньому куті. Люди кажуть, що завдяки цьому ритуалу вони очищаються від усілякої «скверни», яка могла до них випадково прилипнути під час нічних ходінь від хати до хати. Вони хлюпаються як діти, обливають студінню себе й один одного, іноді навіть з відра. Гості ж можуть бути спокійними – силоміць у воду ніхто нікого не штовхне і не затягне. До речі, зі слів Миколи Марчука, у Вашківцях не пам’ятають випадку, щоби хтось із «купальників» надбав бодай банальний нежить – вода у ці дні цілюща як для духу, так і для тіла.

 

І цікавинка наостанок. Переберія, вважають її учасники та зберігачі, лікує також від таких болячок, як пиха, хвалькуватість, зверхнє ставлення керівника до своїх підлеглих тощо. Якщо у когось є такі або схожі риси, краще ховайте їх якомога глибше під усі можливі маски та костюми. В інакшому випадку на Переберію краще не потикатися – впізнають і, незалежно від посади та товщини гаманця, ритуальним віником так почастують, що аж йой! «Файно чоловікови дісталося!», – констатуватимуть навздогін старі гуцули.