«Братерство у вірі» є хрестоматійно звичним мотивом, коли мова заходить про історичний шлях, яким Україна вторувала собі дорогу в майбутнє понад три з половиною століття тому. Звичним для радянського академічного історіописання, шкільних підручників, фільмографії і, даруйте… тостів. Слов’янські народи Європи, з погляду цього «братерства», підсвідомо поділяються на «своїх, правильних», себто православних, і більшою чи меншою мірою «чужих», неправославних і, за такою логікою, не зовсім-то й слов’ян узагалі. Не вірите? Запитайте заради цікавості знайомих росіян, білорусів – власне, вони найдовше затримали у своїй свідомості ці релікти історичного агітпропу. Відповідь назагал буде однозначною, зі згадуванням Русі як «колиски», оточення зловорожих сусідів, які штовхали до об’єднання зусиль в обороні… звичайно ж, спільної православної віри. За ширшого кругозору співбесідника доведеться ще почути й співчутливі пасажі на адресу «теж наших» православних сербів, яких гнітили колись турки, а тепер натовці.
Стаж казочки про спільноту православних культур, що постали на руїнах Київської Русі, підозріло точно збігається зі стажем культивування Росії як єдино відданого й послідовного оборонця цієї спільноти та її осердя. Втім, чи має він історичні підстави? Про їхню, м’яко кажучи, примарність досить розлого йдеться у статті Максима Яременка (див. тут), але мені хотілося б звернути увагу лише на один сюжет, що видається особливо промовистим. Історикам XVI–XVIII століть добре відома богословська, обрядова й суто психологічна дистанція між московським православ’ям і православним населенням Речі Посполитої. Українців і білорусів, які потрапляли на службу до Білокам’яної (а таких було чимало – від осіб духовних до військових заробітчан-найманців і полонених), вважали отруєними «латинством» і піддавали переохрещуванню. «Інший» православний мав пройти або через повторне таїнство хрещення, або миропомазання, або церковне покаяння. Перебування в лоні «чужого» православ’я сприймалося як гріх і ставило під питання істинність віри. Цікаво, що перші юридичні норми щодо цього як на рівні церкви, так і на рівні держави сягають часів правління перших Романових – царя Міхаіла Фьодоровіча та його батька патріарха Філарета.
Небратнє ставлення до «черкас» і «бєлорусцев» можна було б вважати винятком, якби Кремль і московський клір не трактували так само й інших єдиновірців, тих-таки слов’ян (сербів, болгар, македонців), а також греків і румунів. Шлях до церковної служби, в дипломатію або армію вони прокладали через «очищення», за яким отримували ширші кар’єрні можливості, матеріальні статки й зрештою те, що нині ми іменуємо натуралізацією. Хоч як дивно, московське духівництво аж ніяк не турбували ні сумнівна, з канонічного погляду, процедура повторного хрещення, ні навіть ті випадки, коли воно відбувалося силоміць (навернення на православ’я військовополонених (католиків і протестантів), які за чинними законами автоматично виключалися з обміну полоненими й вільного відпущення по війні, назавжди втрачаючи можливість повернутися на батьківщину).Отже, «спільність» духовного простору православ’я, домінантою якого вважалася Москва, насправді була різновидом релігійного ізоляціонізму. Зворотним боком цього явища виступали не так духовні сила й вищість (справжня віра завжди є винятково толерантною і неагресивною), як глибоко прихована невпевненість у власній тотожності й острах чогось нового, несхожого на «твоє», невміння зрозуміти й дати собі раду з величезним розмаїттям «іншого».
Часи змінювалися, ізоляціонізм у церковній політиці поступився прозелітизму, а православ’я в ідеології імперської Росії міцно посіло своє місце поряд із самодержавством і народністю. Ставки в опікуванні долею православної спільноти нечувано зросли: від роздавання грошей східним патріархам, котрих позаочі зневажали, до дипломатичних місій при православних святинях і воєнних виправ в усі куточки світу, де ображали православних (на Балкани, Близький Схід тощо). Ці ставки не хвилюють Росію й нині, а «православний мір» є стабільною складовою джентльменського набору новочасних ідеологем. Їхні творці знають: духовна єдність і солідарність, як відомо, кращі за будь-який інший чинник, що цементує суспільство. Ось тільки будівля ця зовсім не духовного призначення, а найперше політичного. Як і колись, щоб стати «своїм» у тому домі, треба лишити за дверима свою тожсамість, прийнявши єдино правильний варіант віри, а разом із нею й політичної лояльності. Тоді тебе благословлять і захистять. Навіть проти твоєї волі.