Латинський вислів Per aspera ad astra — через терні до зірок — цілком може бути салоганом фестивалю, зважаючи на його тернисту дорогу. Шляхом карколомних пертурбацій, 13-років видозмінюючись, він таки спромігся вижити. Федір Крат, натхненник цього дійства, став на свою фестивальну дорогу ще 1998 року, коли започаткував у рідному місті Бердянську кінофестиваль «Бригантина».
З часом він перейменувався на «Золотий бриг», закрився, а два роки тому виник у Києві у якості Київського міжнародного. З помпою — червоною доріжкою перед Театром ім. Івана Франка, Богданом Ступкою на чолі та Пітером Грінуейем і Кшиштофом Зануссі в запрошених — він відкрився 2009 року. 2010-го закінчився зі скандалом, коли фестивальний центр, кінотеатр «Баттерфляй-Ультрамарин», роблячи висновок з цілковитої відсутності глядачів на показах, правомірно розкритикував організаторів за вкрай погану рекламну компанію.
Хоча фестивалю не бракувало зірок, як у журі, де були уславлені режисери грузин Отар Іоселіані та американець-колишній-киянин Вадим Перельман, так і на прес-конференціях і майстер-класах з Ольгою Куриленко, Едріаном Броуді, Кері-Хіроюкі Тагавою, Олегом Тактаровим, Олексієм Серебряковим та іншими. Цього року, маючи на меті провести фестиваль у травні, організатори несподівано об’явили про перенесення заходу і пропали з фестивального небосхилу на кілька місяців, примусивши усіх думати про банальну для нашого часу чергову смерть кіноформації. Тому відродження Київського міжнародного наприкінці вересня 2011 року можна сприймати як сенсацію, позитив якої вражає, тішить і налаштовує на оптимізм. Чи не даремно…
Величезним плюсом для фестивалю є врешті віднайдений оригінальний формат проведення: фестивальні покази будуть проходити з 17-го по 22 вересня під відкритим небом на площі перед Софією для всіх бажаючих. Подібний спосіб демонстрації кіно досить давно придумали організатори фестивалю у Локарно.
Але Італія далеко, а Софія близько. До того ж, членом журі конкурсу повнометражних фільмів може стати кожний — кращого будуть обирати саме глядачі, і це справді ще одна приємна, грайлива своєрідність, яка додає бонусів ідейності організаторів. Професійне журі матиме лише конкурс «короткого метру».
Нехай голова журі Анжело Іаконо і не є великим продюсером, як про нього кажуть організатори — він має стосунок до творення кількох фільмів Федеріко Фелліні, але не був їх продюсером, — проте у професійності театрального на кінорежисера і актора Григорія Гладія та композитора фільмів Балаяна і Криштофовича Вадима Храпачова сумніватися не доводиться. Наявність у журі шведського співака групи Vacuum Маттіаса Ліндблума додає гламуру, жаданого пересічним глядачем, а от турецький режисер Аталай Тасдікен, лауреат головного призу фестивалю 2009 року за насправді гарний фільм «Моммо», може справити враження на кінознавців і критиків.
Та найважливішим, гадаю, на фестивалі стане прем’єра нового фільму Михайла Іллєнка «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь». Він мав би бути представлений на II Одеському кінофестивалі, але режисер і продюсери слушно хотіли не поспішати з презентацією без належної, максимальної, на яку тільки можна розраховувати, шліфовки зображення. Що у вищій мірі правильно, зважаючи на те, чим фільм був на час першого показу, на весні, для невеличкого кола обраних. Чотири роки очікування — з моменту запуску у виробництво — і маємо момент істини. Фільм 21-го вересня представлятиме Україну в конкурсі; до фільму буде максимум вимог, бо занадто великою кров’ю він дався і режисерові, і продюсерам, і державі. Це гучно звучить, але правда. І те, що звучить гучно — добре, адже гучного щодо кіно у нас так мало, а з того, що є, частіше виглядає бравадою і звучить бравурно.
8 фільмів в повнометражному конкурсі — це не так багато, і це менше, ніж було торік чи два року тому. Проте якість, а не кількість, стала вирішальним аргументом для відбірників. Погодимося з цим. Бо грецька «Чорна долина» підтверджує це на всі сто. Шалено красива, з краючою серце драматичною основою і прекрасною музикою. Остання складова, щодо «музичності» — ще одна «форматна» ознака фільмів Київського кінофестивалю. Принаймні на неї вказують організатори, підібравши фільми «з потужною музичною складовою».
Назви кількох конкурсних фільмів — «Мікрофон» Ахмеда Абдалла і «Бардові пісні» Зандера Франкена — це підтверджують, принаймні, вербально. А от ретроспектива Боба Фосса, нажаль добрана лише з трьох його фільмів, хоч і визначних, підтверджує «музичну» направленість чітко і приємно: «Солодка Чаріті», «Кабаре» і «Уся ця метушня» надасть усім те, що він хоче — кайфу глядачам, вагомості фестивалю і підтвердження концепції.
Соціальна складова — третя ознака оновленого Київського фесту. Робота, спільно з ООН, круглі столи на тему захисту дітей, прав людини і збереження миру плюс «започаткування традиції проведення благодійницьких заходів»… Словом, Київський кінофестиваль примушує про себе говорити, бо є про що.