У звіті йдеться, що головні прихильники цифрового суверенітету – авторитарні лідери. Вони намагаються використати його як виправдання цифрових репресій. Сьогодні авторитарні уряди не лише запровадили рамки цифрового суверенітету всередині країни, але й домагаються цього на світовій арені.
У 2011 році держави-члени Шанхайської організації співпраці (ШОС) – ініційованої Пекіном міжурядової групи, яка тоді складалася з Китаю, Росії, Казахстану, Киргизії, Таджикистану та Узбекистану – подали на розгляд Генеральної Асамблеї ООН запропонований Міжнародний кодекс поведінки для інформаційної безпеки. Це була спроба розробити нові норми цифрового регулювання, які б надали їхньому погляду на цифровий суверенітет статусу міжнародного стандарту. Однак члени ШОС запропонували додати до кодексу, що "повноваження щодо державних питань, пов'язаних з інтернетом, є суверенним правом держав, які мають права та відповідальність за міжнародні питання у державній політиці, пов'язані з інтернетом". Кодекс тоді не був прийнятий. В ньому також йшлося про те, що “права та свобода на пошук, набуття та розповсюдження інформації” базуються на “дотриманні відповідних національних законів та норм”. У звіті стверджується, що це формулювання, несумісне із законодавством про права людини:“Китайський уряд першим виклав свої рамки цифрового суверенітету, який він назвав "кіберсуверенітетом". У 2010 році Інформаційне бюро Державної ради Китаю, орган преси головної адміністративної установи країни, випустило довідку "Інтернет в Китаї". Там заявляли, що "в межах китайської території інтернет знаходиться під юрисдикцією китайського суверенітету" і всі, хто знаходився в Китаї, зобов'язані "підкорятися законам і правилам Китаю і сумлінно захищати безпеку інтернету". У подальших публічних заявах урядовці продовжували посилатися на національний "кіберсуверенітет" як на загальну основу їх регуляторної політики”.
Читайте також: Фіктивні лицарі приватності
Локалізовані цифрові рішення країн здебільшого зупитаються на питанні, яким робити інтернет – закритим чи відкритим. Хоча в рамках роботи над формуванням національного цифрового суверенітету часто кажуть про великий список цих рішень, йдеться у звіті. Згідно дослідження, здебільшого таку політику ведуть країни, які Freedom House класифікує як “частково вільні” – тобто неліберальні демократії та країни, що повільно відходять від авторитарного минулого. Колишній спеціальний доповідач Девід Кей попереджав, що саме такі країни особливо ймовірно “запозичать” способи регулювання Інтернету, але будуть застосовувати її в ситуаціях, що завдають шкоди правам людини. У 2018 році дослідники з американського аналітичного центру "Нова Америка" визначили, що ці "цифрові рішення" все частіше прймають на користь більш закритого, а не відкритого інтернету, йдеться у звіті PEN.
Читайте також: Цифровий сепаратизм
Із дослідження випливає, що дуже часто будь-які пропозиції стосовно покращення цифрової політики спрямовані на посилення державного контролю. “Коли ви дивитесь на тенденції цієї розмови [навколо локалізації даних], і на країни, які говорять про це – а особливо якщо звертати увагу на Кенію, Південний Судан, Руанду, Зімбабве, Замбію та Нігерію, то, мабуть, лише в одній чи двох країнах не йдеться про державний контроль”.
Читайте також: США запустили сайт для моніторингу пропаганди РФ у Twitter
“Крім Китаю, до країн, які відрізались від Інтернету до минулого десятиліття, належали лише Північна Корея, Куба та М'янма до 2011 року. Однак сьогодні Росія та Іран впроваджують нові моделі націоналізації Інтернету, правові та технічні основи для незалежних, централізованих та націоналізованих мереж. У своєму остаточному вигляді, над яким активно працюють обидві країни, цей націоналізований Інтернет дозволить урядам цих країн відокремити внутрішній Інтернет від глобального”, – вказано у звіті PEN America. Робиться це для створення “автономного” інтернету, який можна повністю контролювати, посилаючись на офіційні документи, написані урядом тієї ж держави.