Мені здається, навіть підготовка до подорожі на море не забирає стільки сил. Потім треба все ретельно обміркувати – що брати із собою. Їжу, воду, ліки, теплий одяг (це обов’язково), теплу білизну, зручні речі у подорожі, сумку, яка буде місткою та із надійною застібкою. І. звичайно ж, дуже зручне взуття, в якому буде не холодно певний час та не втомляться ноги. Влітку дуже часто модна побачити старих у кімнатних капцях – це зручно. Жодних підборів та нового взуття, жодного взуття, яке може підвести. Взуття та ліки майже головне, що треба мати із собою. Далі треба розміркувати, в який час виходити з дому. Якщо користуватися послугами перевізників до мосту, вони заїдуть десь о третій ночі за домашньою адресою. Це дуже комфортно, єдине, в цю ніч ви майже не відпочинете. Таксист провезе вас містом та буде чекати у черзі серед таких саме перевізників під пам’ятником Князю Ігорю. От там можна буде трохи подрімати у теплі салону серед таких саме мандрівників. За командою о шостій таксі почнуть рухатися, сперечаючись про порядок у черзі. Потім ви ще зможете трохи перечекати у машині, а потім таксист гукне: «Пішов!», і тут вже хто на що гаразд побіжить займати чергу під блокпостом на боці «республіки».
Якщо ви наївно думали, що будете першим, ні, цього не буде ніколи. Я не знаю, чому. Завжди є люди з дітьми, інваліди, льотні категорії, потім ще інваліди та з дітьми… Тобто так можна простояти від години до трьох годин, але ж це найшвидший шлях. Таке таксі коштує від трьохсот до п’ятисот рублів. Ця послуга дуже популярна, номери передають потайки одне одному. Можна трохи зекономити та взяти таксі вже на зупинці кварталу 50 років Жовтня та дістатися до мосту не в першій обоймі, але й не рейсовим автобусом. Ну, і останній і найбюджетніший варіант – рейсовий автобус. У будь-якому випадку, стикатися приходитися із великими чергами вже на мосту.
Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»
Моя приятелька казала, що за всі свої мандри вона ніколи не стояла менше шести годин. Ви лише уявіть, провести на ногах шість годин у черзі… І це не просто простояти у черзі, дихаючи повітрям, це побачити, як комусь поруч стає погано, як хтось помре прямо в черзі поруч з тобою, а у когось здадуть нерви… Ця черга – дуже агресивне середовище. Кожен там за себе. Ніхто не займає нікому черги, нікого не турбує чиєсь життя та час, бо всі чекають команди, коли можна буде пройти скоріше вперед, до омріяної мети… У таких чергах прагнуть не їсти, не пити, бо буде потреба у санітарній зупинці, а на таке немає часу. Всі починають шалено прискорюватися, лише опиняться на мосту. Біжать, зривають дихання, тримаються за серце. Це якийсь пекельний марафон. Я скільки разів помічала, що теж біжу з усіма, хоча ніби в цьому немає потреби. Я біжу, біжать поруч. Ніби почнуть стріляти, ніби там не можна зупинятися ні на хвилинку. Коли міст пройдено (про це набагато легше писати) починається інший марафон – шукати автобуси, таксі, банкомати, бігти, йти, поспішати… Я чомусь постійно ловлю себе на тому, що не дойду. Але ж я далеко не пенсіонер, я маю сили, здоров’я… Одного разу ми потрапили із дитиною у зливу. Ми ховалися у приміщенні Укртелекому та чекали, коли негода вщухне. Потім ми бігли на міст та я мріяли аби хтось зупинився та спитав, чому ми йдемо під дощем, запропонував підвезти нас. Поруч багато хто проїжджав тоді – Червоний Хрест, благодійні організації, військові машини.
Якщо не встигнути все вирішити одним днем, треба дбати про житло на ніч. Так, місцеві у цих районах пенсійного клондайку, зробили собі вже стан на цих ночівлях приїжджих. Здають усе – місце у двоспальному ліжку з представником своєї статі (зовсім незнайомим тобі), місце у коридорі, на підлозі, місце у вагонах поїздів… Де пощастить. Моя родичка якось ночувала у відкритій на ніч для таких як вона будівлі культури. Серед ночі від стресу та втоми у неї відкрилося блювання… Були лише жорсткі стільці, було холодно, «швидка» побачила усю цю компанію охочих до українських пенсій каліків перехожих… Я думаю, дуже схожий вигляд мають ті, кого знаходять у трюмах вантажних кораблів – темношкірих охочих кращої долі… Ранок був страшним тоді, бо треба було бігти займати чергу у банк, а для цього треба було бути там вже о п’ятій ранку після цієї страшної ночі… Таке зазвичай не згадують. Наступного разу моя тітка заздалегідь подбала про місце ночівлі, їй як раз пощастило – їй здали половину ліжка, але її сусідка не змогла спати із незнайомою жінкою та з гидливістю пішла на підлогу у коридор, бо всі інші місця були зайняті старими…
Читайте також: Викреслений час
До речі, можна взяти з собою свій пільговий квіточок – дитину та довіреність на неї, інваліда, старого на візку… Але скільки ж це клопоту! Навіть, із дітьми дуже важко все це проходити. Так, скоріше аніж самому в рази, але дитина вимагає часу, турботи, вона не може чекати та їй не поясниш, що ця страшна прогулянка заради справи. Моя дитина якось спитала у військового: «Ви – пірат?» В нього була борода, зброя, а над ним був прапор. Майже усі перехожі розуміють, чому ти йдеш з дитиною – ти спекулюєш на дитині, ти не хочеш чекати, ти експлуатуєш власну дитину заради своїх справ. За кожний із таких переходів я відчуваю провину перед дитиною. Я смикала її – скоріше, мовчи, не дивися, не питай, чекай, не рухайся. Я була вкрай втомлена та роздратована, а діставалася за все дитині. До речі, за новими правилами в «республіці» про всі подорожі треба повідомляти своє керівництво письмово. Ніби, люди зникають, їх утримують без пояснень на боці України, їх позбавляють волі, якщо виявиться, що вони працювали на «республіку». І я не певна, що якщо я попереджу когось про своє бажання перейти кордон по справах, мені дозволять це, бо це ризик для всього підприємства. Як потім оформлювати такого затриманого? Відправляти у відпустку за свій рахунок або звільняти його? Нікому не потрібні проблеми. Тому про такі подорожі не говорять наперед. Це те, до чого треба готуватися морально, фізично. І потім відчувати певну гордість, що ти пройшов через усе заради паспорту, пенсії, вирішених питань. А чи варто воно того? Я не знаю. Знаю лише, що ніколи вже давно не відчували себе так принизливо.